У Гендрікса прорізався голос:
— Стійте! — Він у відчаї замахав руками. — Я...
Росіяни натиснули на спускові гачки. За спиною у Гендрікса почувся негучний звук. Хвиля гарячого повітря жбурнула його на землю. В обличчя сипнуло пилюкою, попелом забило очі та ніс. Кашляючи, він підвівся навколішки. Це таки була пастка! За мить його вб’ють. Він став жертвою російської підступності, закланною твариною, що самохіть прийшла на забій. Солдати і жінка вже спускалися до нього пагорбом, ковзаючи схилом, встеленим м’яким попелом. Оглушений, Гендрікс немов задеревенів. У скронях гаряче бився пульс. Незграбно схопивши зброю, він спробував прицілитися. Здавалося, гвинтівка стала непомірно важкою; він заледве тримав її в руках. Щоки і ніс пекло вогнем, очі сльозилися. Від вибуху повітря наповнилося гіркувато-кислим смородом.
— Не стріляй! — гаркнув перший росіянин каліченою англійською.
Усі троє підійшли до Гендрікса і стали довкруж нього.
— Опусти зброю, янкі, — сказав інший росіянин.
Приголомшений, Гендрікс роззирнувся. Усе сталося неймовірно швидко. Його заскочили. Хлопчика розірвало на шматки, які розкидало по землі.
Троє з цікавістю вивчали його. Гендрікс сів, витер кров, що пішла носом, почав струшувати з одягу грудки попелу, затряс головою.
— Навіщо ви це зробили? — глухо пробурмотів він. — Навіщо хлопчика?..
— Навіщо? — один із солдатів рвучко допоміг йому підвестися і повернув обличчям убік.
— Поглянь!
Гендрікс заплющив очі.
— Поглянь! — обидва росіяни підштовхнули його вперед.
— Дивись, янкі, швидше — у нас обмаль часу.
Гендрікс глянув і завмер з роззявленим ротом.
— Бачиш тепер? Зрозумів, у чому річ?
З тіла малого Девіда викотилося маленьке коліщатко. Неподалік валялися електричні дроти, металеві шестерні, електронні реле. Росіянин копнув чоботом залишки цього механізму. Довкола розлетілися пружини, дроти і поршні. Частково обгорілі пластмасові частини залишилися на місці. Гендрікс нахилився.
Лобну частину голови знесло пострілом, і тепер можна було роздивитися складну машинерію мозку, що складався з безлічі дротів, мініатюрних релейних пристроїв, перемикачів тощо.
— Це робот, — сказав солдат, усе ще притримуючи майора за руку. — Ми уважно стежили за тим, як він учепився за тобою.
— Учепився за мною?
— Така їхня тактика. Вони слідують за людиною аж до бункера. Отаким чином вони туди і потрапляють.
Гендрікс аж заморгав з подиву.
— Але ж...
— А тепер ходімо! — Вони повели його до пагорбів, ковзаючись по дорозі, всипаній попелом. Жінка першою досягла вершини і, чекаючи, зупинилася.
— Мені потрібен командний пункт, — промурмотів Гендрікс. — Я прибув на перемови з радянським...
— Командного пункту більше немає. Вони знищили всіх. Зараз я поясню.
Вони піднялися на пагорб.
— Ми — це все, що залишилося. Троє. Решта лежить на дні бункера.
— Сюди, спускайтеся донизу. — Жінка відкинула сірий, втиснутий у ґрунт люк:
— Ну ж бо, янкі!
Гендрікс почав спускатися. Слідом спускалися двоє солдатів і жінка. Вона ретельно прикрила ляду.
— Це ще добре, що ми тебе помітили, — пробуркотів один із солдатів, — він учепився за тобою і йшов би аж до кінця.
— Пригостіть сигаретою, — попросила жінка. — Давно вже не курила американських сигарет.
Гендрікс простягнув їй пачку. Вона витягла одну сигарету і передала решту двом солдатам. У кутку невеликого підвалу тьмяно блимала лампа. Низька стеля нависала над захаращеним приміщенням. Усі четверо зсілися за дерев’яним столиком, відсунувши на протилежний кінець кілька брудних тарілок. За зім’ятою фіранкою виднілася частина сусідньої секції підвалу. Гендрікс розгледів бильце ліжка, навалені ковдри й одяг на вішаку.
— Оце тут ми й були, — сказав солдат, що сидів поруч. Він зняв каску і пригладив біляве волосся. — Капрал Руді Максер, поляк, — відрекомендувався він. — Два роки тому переведений до Радянської армії.
Він простягнув американцеві руку. Повагавшись якусь мить, Гендрікс потис її.
— Майор Джозеф Гендрікс.
— Клаус Епштайн, — другий солдат теж потиснув йому руку. Це був невисокий на зріст чоловік з темним поріділим волоссям. Він нервово посмикував себе за вухо. — Я австрієць, приписаний до Радянської армії бозна-коли, вже точно й не пам’ятаю. Нас тут було троє. Руді, я і Тассо, — він вказав на жінку. — Тому нам і вдалося вижити. Усі інші були в бункері.
— Але як вони туди проникли?
— Лише один із них. Схожий на того, що вчепився за тобою. А потім він впустив інших.
— Схожий? — Гендрікс занепокоївся. — А що, є й інші типи?
— Маленький хлопчик. Девід. Той, що тримає іграшкового ведмедика. То вже третя модель. Найефективніша.
— А на що схожі інші типи?
Епштайн поліз рукою до кишені шинелі.
— Ось, — він кинув на стіл зв’язаний шнурком стосик фотографій. — Поглянь сам.
Гендрікс узяв до рук світлини.
— Тепер розумієш, — провадив далі Руді Максер, — чому ми хочемо розпочати перемови. Я маю на увазі — радянське командування. Ми довідалися про них тиждень тому. Дізналися, що ваші «кігті» почали самостійно виготовляти нові конструкції роботів. Нові типи самих себе. Досконаліші. Далеко за лінією фронту, на підземних заводах. Ви дали їм можливість продукувати самих себе, ремонтувати себе. Удосконалювати. І в цьому цілковито ваша вина.
Гендрікс розглядав фотографії. Зроблені поспіхом, вони були дещо розпливчастими і нечіткими. На кількох перших знімках був Девід: Девід іде один по дорозі. Потім: Девід з іншим Девідом. Потім: три Девіди. Усі — однаковісінькі. У кожного в руках — обшарпаний плюшевий ведмедик.
І у всіх однаково нещасний вигляд.
— А поглянь на інші, — сказала Тассо.
На наступному знімку, зробленому з великої віддалі, зображено дебелого пораненого солдата, що сидів на узбіччі стежки.
Він тримав руку на перев’язі, а куксу ноги простяг вперед. На колінах у нього лежала грубо обстругана милиця. Далі: двоє поранених солдатів, що стоять поряд. Однаковісінькі.
— Це — перша модель. Поранений солдат. — Клаус потягся до стосика фотознімків. — «Кігті» були запрограмовані на знешкодження людей. На їхній пошук. Кожна наступна модель ставала досконалішою за попередню. Вони вже могли проникати крізь наші захисні периметри, потрапляти до ходів сполучення і бункерів. І доки вони були просто машинами: металевими кулями з кігтями і мацаками, їх можна було легко розпізнати. Відразу, з першого погляду було видно, що це роботи-вбивці.
— Але ось з’явилася перша модель, яка знищила майже все наше північне угрупування, — додав Руді. — І далеко не одразу ми здогадалися, в чому тут річ. І сталося це надто пізно. До нас приходили поранені солдати, стукали в люк і просили їх впустити. От ми їх і впускали. Але щойно вони потрапляли до бункера — вже все було вирішено. А ми ж вистежували роботів...
— Тоді ми вважали, що вони трапляються лише одного типу, — встряв Клаус Епштайн. — Ніхто не підозрював, що існують ще й інші типи. Коли ми відправили до вас парламентера, нам було відомо лише про першу модель — дебелого пораненого солдата. Ми думали, що це все.
— А ваші укріплення знищила...
— Так, їх знищила третя модель. Девід з плюшевим ведмедиком. Третя модель спрацювала найефективніше. — Клаус силувано всміхнувся. — Солдати жаліють дітей. Ми їх впускали до себе і хотіли нагодувати. І заплатили дорогою ціною за свою жалість, принаймні ті, хто залишався в бункері.
— Нам трьом просто пощастило, — пояснив Руді. — Коли це сталося, ми з Клаусом навідували Тассо. Це її сховище. — Він повів навколо рукою. — Цей невеличкий підвал. Ми вже збиралися повертатись до себе. Піднялися сходами і з вершини пагорба побачили, що там відбувається, Вони були довкола бункера. Бійня все ще тривала. Девід з ведмедиком... Там аж кишіло цими Девідами. Саме тоді Клаус зробив знімки.