Клаус знов зв’язав докупи знімки.
— І це відбувається скрізь по всій лінії вашої оборони? — запитав Гендрікс.
— Так.
— А як щодо наших укріплень? — він мимохіть торкнувся свого браслета. — Чи здатні вони?..
— Ваші браслети їм не заважають. Їм байдуже: росіяни, американці, поляки, німці. Вони просто виконують свою роботу, на яку їх запрограмовано. Вони де тільки можуть відстежують живі організми і знищують їх.
— Вони реагують на тепло, — додав Клаус, — саме такими ви їх спроектували із самого початку. Звісно, перші моделі не могли подолати випромінювання з ваших браслетів. Але тепер їх це вже не зупинить: на них свинцева оболонка.
— А які ще існують моделі, окрім цих двох? — запитав Гендрікс. — Девід, Поранений солдат. А ще?
— Ми не знаємо! — Клаус показав пальцем на стіну. Там було прикріплено дві металеві пластини, помітно пошкоджені на краях, пом’яті і зігнуті.
— Ту, що ліворуч, ми зняли з Пораненого солдата, — пояснив Руді. — Ми його помітили, коли він з’явився поблизу старого бункера, і поцілили з пагорба так само, як і Девіда, що йшов за тобою.
На пластині стояв штамп I-М. Гендрікс торкнувся іншої пластини. На ній виднілося ІІІ-М.
Клаус перегнувся через широке плече Гендрікса й уважно розглядав штампи.
— Тепер ви бачите, що нам загрожує. Існує ще одна модель. Можливо, від неї відмовилися; можливо, вона виявилась невдалою. Ми бачили лишень першу і третю моделі. Але ж має бути друга модель!
— А вам пощастило, — мовив Руді, — Девід тягся за вами всю дорогу. І так вас і не зачепив. Скоріш за все, він розраховував, що ви приведете його до якогось бункера.
— Щойно один з них потрапить досередини — і все, капут. — Підхопив Клаус. — Вони дуже швидко рухаються. Один запускає всередину всіх інших. Їх не відвернути від цілі. Ці машини запрограмовані для досягнення тільки однієї мети... — Він витер краплі поту з верхньої губи. — Ми це бачили на власні очі.
Запала мовчанка.
— Янкі, пригости ще одною сигаретою, — попросила Тассо. — Вони у тебе чудові. Я майже забула їх смак.
Споночіло. Небо потемнішало. Важкі хмари пилу ховали зірки. Клаус обережно підняв кришку люка, щоб Гендрікс визирнув назовні. Руді тицьнув пальцем кудись у темряву.
— Там наші бункери, де ми дислокувалися. Десь за півмилі звідси. Коли це все сталося, нас із Клаусом там не було лише випадково. Нас врятувала людська слабкість — хіть.
— Усі інші, вважай, загинули, — Клаус стишив голос. — Все сталося напрочуд швидко. Сьогодні вранці політбюро нарешті ухвалило рішення, про яке повідомило командування на передовій. Ми одразу вислали до вас парламентера. Ми його прикривали, коли він подався до ваших укріплень, доки він рухався у полі нашого зору. Його звали Алекс Радзівскі. Ми обидва його знали. Він вирушив близько шостої години. Сонце щойно зійшло. Десь ополудні нам з Клаусом випала година вільного часу, тож ми вибралися з бункера і прийшли сюди. Раніше тут було містечко — кілька будинків, вулиця. Цей підвал був під великим житловим будинком. Ми знали, що Тассо ховається десь тут. Ми й раніше приходили сюди. Інші солдати теж тут бували. А сьогодні була наша черга.
— Ось так ми й уціліли, — підсумував Клаус. — Випадково.
На нашому місці могли б бути інші. Тож ми зробили свою справу, дісталися поверхні й вирушили до себе в бункер. Там ми їх і побачили, цих Девідів. І враз усе зрозуміли. Нам показували знімки першої моделі — Пораненого солдата. Наш політрук роздавав нам їх з детальним поясненням. Ще один крок, і вони б нас побачили. Але перш ніж повернути назад, нам довелося рознести на друзки двох Девідів. А їх там були сотні. Вони копошилися повсюди, як мурахи. Ми зробили кілька знімків і проскочили сюди, надійно зачинивши люк. Коли їх мало, то з ними ще можна якось впоратися. Ми швидше рухаємося, зате вони не знають втоми, не відають страху, на відміну від інших живих істот. Ми нищили їх навальним вогнем, а вони все йшли і йшли на нас.
Майор Гендрікс, вдивляючись у темряву, сперся на люк.
— А чи безпечно тримати люк відчиненим?
— Слід бути дуже обережним. Але якщо не тримати люк відкритим, то як же користуватися передавачем?
Гендрікс поволі відчепив від ременя маленький передавач і приклав його до вуха. Метал був холодним і вологим. Він дмухнув у мікрофон і розправив коротку антену. Вухо вловило слабкий шум.
— Так, ви маєте рацію, — він усе ще вагався.
— Якщо виникне небезпека, ми вас одразу затягнемо досередини, — сказав Клаус.
— Дякую. — Гендрікс ще якусь мить зволікав, поклавши передавач собі на плече. — Цікаво, правда ж?
— Що саме?
— Оці нові типи, нові моделі «кігтів». Тепер ми цілковито в їхніх руках. Еге ж? Мабуть, вони вже вдерлися і в розташування військ ООН. Я ніяк не можу збагнути, як це ми проґавили появу нових моделей. Чи, скоріше, нових видів. Це — як еволюція: нова раса, що йде на зміну людині.
Руді гмикнув:
— Після людини вже не може бути нікого.
— Чому ж? Можливо, ми якраз є свідками саме цього явища. Кінця людської раси і започаткування нового суспільства.
— Вони — не раса. Вони — механічні вбивці. Ви їх запрограмували на вбивство. Це все, на що вони здатні. Це автомати з єдиним завданням.
— Це нам так тепер здається. А що буде у майбутньому? Після закінчення війни, коли вже не стане кого нищити? Тоді й виявляться їхні потенційні можливості.
— Ви говорите так, неначе це живі істоти.
— А хіба ж ні?
Запала тиша.
— Усе ж таки, вони — автомати, — урвав мовчання Руді. — Вони лише виглядають наче люди. А насправді це — роботи.
— Вмикайте передавач, — рішуче сказав Клаус. — Ми не можемо стояти тут цілу вічність.
Тримаючи перед собою апарат, Гендрікс промовив код командного пункту. Зачекав, прислухався: тиша. Він ще раз перевірив налаштування. Усе було як слід.
— Скоте! — гукнув майор у мікрофон. — Ти чуєш мене? Мовчанка. Він висунув антену на повну довжину і спробував знову. У навушниках — лише шуми.
— Нічого не виходить. Можливо, вони мене чують, але не відповідають.
— Скажіть їм, що це позаштатна ситуація.
— Вони вважатимуть, що я дію з примусу, за вашими вказівками.
Гендрікс спробував ще раз налагодити зв’язок, виклав у мікрофон усе, що йому вдалося дізнатися. Але в навушниках чулося лише слабеньке потріскування від атмосферних перешкод.
— Зв’язку перешкоджають радіаційні поля, — припустив Клаус.
— Цілком можливо.
Гендрікс вимкнув рацію.
— Усе марно. Вони не відповідають. Радіаційні поля? Може й так. Або ж вони мене чують, але не хочуть відповідати. Правду кажучи, якби хтось нав’язувався з розмовою із зони радянських укріплень, то я зробив би так само. Думаю, вони чули геть усе, що я сказав.
— Або вже запізно.
Гендрікс згідно кивнув.
— Карще задраїти люк, — нервово мовив Руді. — Навіщо нам зайвий ризик?
Вони спустилися до підвалу. Клаус ретельно припасував і зафіксував гвинтами кришку люка. Пройшли на кухню. Повітря було важким, задушливим.
— Невже вони так швидко упорались? — дивувався Гендрікс. — Я вийшов з бункера сьогодні опівдні. Минуло всього десять годин. Як вони так змогли?
— А їм і не треба багато часу. Варто лише одному з них проникнути всередину. І тоді починається справжнє пекло. Та ви й самі добре знаєте, на що здатні малі «кігтики». У це важко повірити, доки сам не побачиш: леза, кігті... Жодного шансу на порятунок.
— Зрозуміло, — відповів Гендрікс і, чимось стурбований, відійшов убік. Потім повернувся до них спиною.
— Що сталося? — запитав Руді.
— Місячна база. О Господи! Невже вони і туди...
— Місячна база?