Гендрікс обернувся:
— Вони не можуть потрапити на Місячну базу. Як вони туди дістануться? Ні, це неможливо. Неймовірно.
— А що це таке — Місячна база? До нас доходили всілякі чутки, але нічого конкретного ми не знаємо. Вас, здається, щось непокоїть.
— Нас усім забезпечують з місячних баз. Уряди держав ООН теж перебувають там, під поверхнею Місяця. Усе наше населення і промисловість теж. Завдяки цьому ми ще тут тримаємося. І якщо вони зможуть покинути Землю і дістатися до Місяця, то...
— Варто тільки з’явитися там бодай одному із них, він потурбується про всіх інших. Їх тут сотні, тисячі, і всі однакові. Вам би побачити їх у всій їхній красі! Вони ідентичні, як мурахи.
— Довершений соціалізм, — докинула Тассо, — ідеал комуністичної держави. Кожен може замінити кожного.
Тут Клаус не витерпів:
— Годі! — сердито гаркнув він. — Що тепер нам робити?
Гендрікс міряв кроками невеличку кімнату, просяклу духом харчів і поту. Інші мовчки на нього поглядали. А Тассо відхилила запону, що відділяла її частину приміщення:
— Я трохи подрімаю.
Пройшовши на свою половину, вона засмикнула запону. Руді і Клаус сиділи за столом, не зводячи очей з Гендрікса.
— Вам вирішувати, майоре, — мовив Клаус, — вам ліпше знати, як там у вас ідуть справи.
Гендрікс кивнув.
— У нас проблема, — Руді відсьорбнув кави, яку налив у кружку з іржавого кавника. — Поки що ми тут у безпеці. Але ж ми не можемо увесь час сидіти в цьому підвалі. У нас мало їжі.
— А якщо ми виберемося назовні...
— Якщо ми виберемося назовні, то станемо для них легкою здобиччю. Принаймні, висока ймовірність, що вони нас знищать. Ми не зможемо далеко відійти. Майоре, а на якій відстані звідси ваш командний пункт?
— Близько чотирьох миль.
— Ми могли б подолати цей шлях. Нас четверо. Четверо контролюватимуть усі напрямки. Тоді вони не зможуть сісти нам на хвіст і плестися услід за нами У нас три автомати з гранатометами. Я можу дати Тассо свій пістолет. — Руді поклав руку на свій ремінь. — У Радянській армії не завжди видають взуття, зате зброю — неодмінно. Оскільки ми всі четверо озброєні, то один із нас без проблем зможе потрапити до вашого командного пункту. Бажано, щоб це були ви, майоре.
— А що як вони вже там засіли? — засумнівався Клаус.
Руді стенув плечима:
— Тоді повернемося сюди.
Гендрікс зупинився посеред кімнати:
— Яка ймовірність того, що вони вже захопили американські укріплення?
— Важко сказати. Але це цілком можливо. Вони добре організовані, чітко планують свої дії. Атакують, як хмара саранчі. Вони швидкі і беруть масою. Покладаються на раптовість і швидкість нападу. Роблять свою справу, не даючи нікому оговтатися.
— Так-так, — пробурмотів Гендрікс.
З-за фіранки почувся голос Тассо:
— Майоре?
Гендрікс відхилив запону:
— Що?
Лежачи на ліжку, Тассо ліниво поглянула на нього:
— У вас часом не залишилося американських сигарет?
Гендрікс підійшов і всівся на дерев’яний табурет. Обмацав свої кишені:
— Немає. Не залишилося жодної.
— Погано, дуже погано.
— Хто ви за національністю? — помовчавши, запитав Гендрікс.
— Росіянка.
— А як ви сюди потрапили?
— Сюди?
— Раніше це була територія Франції, точніше, Нормандії. Ви потрапили сюди з Радянською армією?
— А чому ви запитуєте?
— Просто цікаво. — Він уважно її розглядав. Вона зняла шинель і кинула її на бильце ліжка. Була молода, років двадцяти. Струнка. Довге волосся розсипалося по подушці. Дівчина мовчки дивилася на нього своїми величезними темними очима.
— Про що ви думаєте, майоре?
— Ні про що. Скільки вам років?
— Вісімнадцять.
Вона не зводила з нього погляду. На ній були армійські штани сіро-зеленого кольору і така сама сорочка, до широкого шкіряного ременя були прикріплені лічильник Гейгера і сумка для набоїв, а ще — медичний пакет.
— Ви служите в армії?
— Ні.
— А звідки тоді у вас ця уніформа?
Дівчина стенула плечима і відповіла:
— Мені її дали.
— А скільки вам було років, коли ви сюди потрапили?
— Шістнадцять.
— Така молода?
Її очі раптом звузилися:
— Що ви маєте на увазі?
Гендрікс потер підборіддя:
— Якби не війна, то ваше життя могло б бути зовсім іншим. Шістнадцять років! Ви прибули сюди шістнадцятирічною. І відтоді — таке життя.
— Я мусила якось виживати.
— Та я без усякого...
— Ваше життя теж могло б скластися інакше, — пробурмотіла Тассо. Вона дотяглася до черевика і розшнурувала його. Потім скинула на підлогу.
— Майоре, ви не могли б вийти до іншої кімнати? Я б подрімала.
— Схоже, нам чотирьом тут не дуже зручно. У цьому ж підвалі лише дві кімнати?
— Так.
— Цікаво, яким цей підвал був раніше? Можливо, займав більшу площу, ніж тепер. Може, тут і досі є якісь завалені уламками приміщення. Ми могли б їх розчистити і використовувати.
— Може. Хіба я знаю? — Тассо послабила ремінь, зручніше влаштувалася на ліжку, розстебнула комір сорочки.
— У вас точно більше немає сигарет?
— Я мав усього одну пачку.
— Шкода. Хіба що, коли потрапимо до вашого бункера, там щось знайдемо. — Почувся стукіт другого черевика. Тассо потяглася до вимикача: — На добраніч.
— Ви лягаєте спати?
— Так.
Кімната занурилась у пітьму. Гендрікс підвівся і, відхиливши фіранку, пройшов до кухні. І враз остовпів.
Руді стояв біля стіни з мертвотно блідим обличчям. Він без жодного звуку відкривав і закривав рот. Перед ним стояв Клаус, уперши дуло пістолета Руді в живіт. Обидва немов застигли. Клаус міцно стискав свою зброю, обличчя закам’яніло. Руді, сполотнілий і мовчазний, був припертий до стіни.
— Що тут... — вихопилось у Гендрікса.
— Спокійно, майоре. Підійди ближче. Пістолет. Витягни пістолет.
Гендрікс дістав з кобури пістолет.
— Що відбувається?
— Сюди, майоре, — Клаус кивнув йому головою. — Стань біля мене. Хутко!
Руді ворухнувся, опустив руки. Повернувся до Гендрікса, облизуючи губи. Очі ледь не вискочать з орбіт. Чолом та щоками котилися краплі поту. Не зводячи з Гендрікса благального погляду, він ледве чутно прохрипів:
— Майоре, він божевільний. Зупиніть його.
— Що тут відбувається? — запитав Гендрікс.
Не опускаючи зброї, Клаус відповів:
— Пам’ятаєш нашу розмову, майоре? Про три моделі? Нам відомі перша і третя моделі. Про другу модель ми нічого не знали. Принаймні, раніше. — Клаус міцніше стис у руках пістолет. — Раніше не знали, але тепер знаємо.
Він натиснув на спусковий гачок. З дула вихопилось біле полум’я й оповило постать Руді.
— Оце і є, майоре, друга модель.
Тассо відкинула запону:
— Клаусе, що ти наробив?
Клаус відвернувся від обгорілого тіла, що повільно сповзало на долівку.
— Це і є друга модель, Тассо. Тепер ми знаємо. Усі три моделі ідентифіковано. Небезпека зменшується. Я...
Погляд Тассо поминув Клауса і втупився в останки Руді — почорніле, обвуглене тіло, шматки одягу.
— Ти вбив його.
— Так, його. Але це не він, це — воно. Я стежив, я відчував, але не був певний. Тобто не був певен раніше. Проте цього вечора я вже не мав жодних сумнівів.
Клаус нервово потер руків’я пістолета:
— Нам пощастило. Ви що, не розумієте? Ще б якась година — і вони могли б...
— А ти впевнений? — Тассо відштовхнула Клауса і схилилася над розпростертими на долівці задимленими останками. Враз її обличчя закам’яніло.
— Майоре, погляньте. Тут лише кістки та людські органи. Гендрікс схилився поруч. Останки були тілом людини. Обгоріла плоть, уламки осмалених кісток, розколотий череп, внутрішні органи, хрящі і кров. Калюжа крові під стіною.