— Жодних механізмів, — спокійно промовила Тассо, випроставшись. — Жодних коліщат, жодних гвинтиків, жодних металевих деталей. Він не був «кігтем», не був другою моделлю. — Вона схрестила руки на грудях. — Тепер спробуй пояснити свої дії.
З побілілим як крейда обличчям Клаус сів за стіл. Обхопивши руками голову, він хитався туди-сюди.
— Припини! — Тассо стисла йому плече. — Чому ти це зробив? Чому вбив його?
— Він просто очманів від страху, — втрутився Гендрікс. — Усе, що тут відбувається, діє на людську психіку.
— Можливо...
— А як ви гадаєте, Тассо?
— На мою думку, він міг мати якусь причину, щоб вбити Руді. Вагому причину.
— Яку?
— Ймовірно, Руді про щось дізнався.
Гендрікс уважно вдивлявся у її зблідле обличчя.
— Про що?
— Про нього самого. Про Клауса.
Клаус рвучко підвів голову:
— Ти розумієш, що вона має на увазі? Вона вважає, що це я — друга модель. Це ж очевидно, майоре. Вона намагається переконати тебе, що я вбив його зумисне, що я — це...
— Навіщо тоді ти вбив його?
— Я вже казав вам, — Клаус скрушно похитав головою. — Я думав, що Руді — «кіготь». Я був впевнений в цьому.
— Чому?
— Я стежив за ним. Я підозрював його.
— Чому?
— Мені здалося, що я побачив щось дивне, точніше, почув. — Він замовк.
— І що ж то було?
— Ми сиділи за столом. Грали в карти. Ви, двоє, були у сусідній кімнаті. Скрізь панувала тиша. І раптом я почув, як у нього всередині немов щось задеренчало.
Запала тиша.
— Ви вірите цьому? — запитала Тассо у Гендрікса.
— Так, вірю.
— А я — ні. Думаю, що в нього була серйозніша причина покінчити з Руді. — Вона торкнулася бластера, що стояв у кутку кімнати. — Майоре...
— Ні, — Гендрікс заперечливо похитав головою. — Припинімо це негайно. Досить однієї жертви. Ми налякані, як був наляканий і Клаус. Якщо ми його вб’ємо, то вчинимо так само, як він вчинив із Руді.
Клаус вдячно поглянув на Гендрікса.
— Дякую. Бачите, я таки справді злякався. А тепер вона боїться, як тоді боявся я. Ось чому вона хоче мене вбити.
— Годі! Більше жодних убивств! — Гендрікс підійшов до східців. — Вийду нагору і спробую ще раз зв’язатися з Місячною базою або з угрупованням військ. Якщо не вдасться, завтра вранці рушаємо до нашого командного пункту.
Клаус вмить підвівся:
— Я теж піду з вами, допоможу.
Повіяло холодним нічним повітрям. Земля вже встигла охолонути. Клаус дихав глибоко, на повні груди. Вони разом із Гендріксом вибралися на поверхню. Тримаючи зброю напоготові, Клаус широко розставив ноги. Роззирнувся, прислухався. Гендрікс присів навпочіпки біля люка і почав налаштовувати невеличкий передавач.
— Ну як? — нетерпляче поцікавився Клаус.
— Поки що нічого.
— Давай, спробуй ще раз, майоре. Повідом їх про те, що сталося.
Гендрікс продовжував виходити на зв’язок, але безуспішно.
Врешті він склав антену.
— Марна справа. Вони мене не чують. Або чують, та не відповідають. Або...
— Або їх уже знищено.
— Спробую ще раз, — сказав Гендрікс і знову розклав антену.
— Скоте, ти мене чуєш? Відповідай.
Він прислухався: лише атмосферні шуми. Аж ось прорізався ледве чутний голос:
— Це Скот.
Гендрікс мимоволі стиснув передавач:
— Скоте, це ти?
Клаус присів поруч.
— Скоте, слухай. Ви все зрозуміли? Про «кігті». Ви отримали моє повідомлення? Ти мене чуєш?
— Так, — його голос прозвучав дуже тихо, ледь чутно. Він ще щось сказав, але Гендрікс не зміг нічого більше розібрати.
— Ви отримали моє повідомлення? Як там у вас? Усе гаразд? «Кігті» до вас не дісталися?
— Усе гаразд.
— Вони не намагалися прорватися у бункер?
Голос з динаміка став ще слабшим:
— Ні.
Гендрікс повернувся до Клауса:
— Усе гаразд.
— На них не нападали?
— Ні. — Гендрікс притис динамік до вуха:
— Скоте, я ледве тебе чую. Ти сповістив Місячну базу? Вони попереджені? Готові до нападу?
Відповіді не було.
— Скоте, ти мене чуєш?
Мовчанка.
Гендрікс втомлено сів на землю:
— Усе. Схоже, радіація заглушила радіозв’язок.
Гендрікс і Клаус перезирнулися. Помовчали. Потім Клаус запитав:
— А як звучав голос того чоловіка? Схоже, що то був ваш офіцер? Ти впізнав його?
— Голос був надто слабкий.
— Тобто ти не впевнений?
— Ні.
— Тоді це міг бути...
— Не знаю. Тепер я вже нічого не знаю.
— Повертаймося до підвалу.
Вони повільно спустилися сходами до теплого підвалу. Клаус задраїв люк. Там на них чекала Тассо з непроникним обличчям.
— Ну як? — запитала вона, їй ніхто не відповів.
— То що ж тепер? — врешті промовив Клаус. — Що скажеш, майоре? Це був чоловік із твоєї команди чи один із них?
— Не знаю.
— Тоді ми нічого не домоглися.
Стиснувши зуби, Гендрікс втупився у долівку.
— Ми мусимо туди піти, щоб знати напевне.
— У будь-якому разі, харчів у нас лишилося на кілька днів. І тоді нам все одно доведеться звідси вийти.
— Схоже, що так.
— Що сталося? — запитала Тассо. — Ви зв’язалися зі своїм бункером? У чому річ?
— Це міг бути один із нашої команди, — повільно проказав Гендрікс. — Або один із них.
— Але залишаючись тут, ми так нічого і не дізнаємося.
Він глянув на годинник.
— Давайте відпочивати. Завтра вранці ми мусимо вирушити в дорогу.
— Рано вранці?
— Зранку матимемо більше шансів, — пояснив Гендрікс.
Ранок видався свіжим і ясним. Майор Гендрікс оглядав у бінокль місцевість.
— Щось бачиш? — спитав Клаус.
— Ні.
— А наші бункери?
— А де вони?
— Чекай, — Клаус узяв у нього бінокль і підлаштував окуляр. — Я знаю, де вони розташовані. — Він довго мовчки дивився у напрямку бункерів.
З підвалу вийшла Тассо.
— Ну, щось з’ясували?
— Нічого. — Клаус повернув бінокль Гендріксу.
— Їх не видно. Рушаймо. Краще тут не залишатися.
Усі троє почали спускатися пагорбом, ковзаючи по м’якому попелу. Пласким каменем промайнула ящірка. Вони враз зупинилися і застигли.
— Що це було? — прошепотів Клаус.
— Ящірка.
Розгрібаючи лапками попіл, ящірка побігла далі. Її забарвлення точнісінько відповідало кольору попелу.
— Ідеальне пристосування, — сказав Клаус. — І це доводить нашу правоту. Я маю на увазі теорію Лисенка.
Вони спустилися до підніжжя пагорба і зупинились, збившись докупи і роззираючись навколо.
— Йдемо далі, — порушив тишу Гендрікс. — У нас попереду неблизька дорога.
Клаус рушив слідом за майором. Тассо йшла позаду, тримаючи напоготові пістолет.
— Майоре, у мене до тебе одне запитання, — почав розмову Клаус. — Як ти зустрівся з Девідом? З тим, що пристав до тебе?
— Просто зустрів його по дорозі до вас. Серед руїн.
— І що він розповів?
— Небагато. Сказав, що живе один. Сам по собі.
— І ти не зрозумів, що це механізм? Воно говорило як людина? І в тебе не закралося жодних сумнівів?
— Воно здебільшого мовчало. Я не помітив нічого незвичайного.
— Дивовижно! Механізм так схожий на людину, що можна сплутати. Вони — як живі. Хотів би я знати, чим усе це закінчиться.
— Вони роблять те, чого ви, янкі, їх навчили, — сказала позаду Тассо. — Ви запрограмували їх на знищення всього живого. А надто людського життя. Скрізь і всюди.
Гендрікс пильно подивився на Клауса.
— Чому ви мене про це розпитуєте? Що задумали?
— Клаус думає, що ви — друга модель, — спокійно обізвалася Тассо. — Тепер він стежитиме за вами.