Чоловіки вирячились на неї.
— Не становить? — перепитав Дорік. — Одного разу вона вже вистрілила у нас, і щойно ми знову злетимо...
— Хіба це не очевидно? — розсміялась Наша. — Ця дурна гармата абсолютно безпомічна. Навіть я можу з нею впоратися.
— Ти?
Її очі блищали:
— Так, ломом, молотком. Або взагалі шматком дерева. Так що ходімо завантажимо всім цим добром корабель. Звісно, у небі ми будемо беззахисними, гармата створена саме для повітряних цілей: вона може збивати будь-який літаючий об’єкт, але на цьому все: проти сухопутних сил вона незахищена. Чи я помиляюсь?
Дорік повільно кивнув:
— М’який живіт дракона. За легендою, у дракона немає броні на животі, — він розсміявся. — Неймовірно. Інакше й бути не могло.
— Що ж, ходімо, — мовила Наша. — Повертаймось до корабля. У нас там ще багато роботи.
Наступного дня рано вранці вони повернулися на корабель. Капітан помер уночі, і команда, як і заведено, спалила його тіло.
Вони мовчки стояли навколо багаття, допоки не загасла остання жаринка. Брудна, втомлена, проте збуджена пошукова команда повернулась, коли всі вже знову взялися до роботи.
Через деякий час з корабля висипали люди, кожен з яких ніс щось у руках. Вони довго йшли по сірому шлаку, нескінченній рівнині розплавленого металу, а потім всі як один накинулися на гармату з ломами, молотками та іншими підручними засобами.
Під їхніми ударами розлетівся на друзки оптичний приціл, скрізь валялись шматки дротів і розтрощених крихких механізмів.
Зрештою, вони викрутили боєголовки і вийняли детонатори. Гармата стояла понівечена, могутню зброю знищили за кілька годин. Люди спустились до бункера, щоб роздивитися скарби: після смерті металевого охоронця не було чого боятись. Вони розглядали картини, фільми, ящики з книгами, корони з діамантами, кубки, скульптури.
А коли сонце вже почало занурюватись у сірий туман над горизонтом, вони піднялися на поверхню. Якусь мить люди постояли навколо розтрощеної гармати, дивлячись на її нерухомі рештки.
Нарешті вирушили назад: роботи залишилося багато, корабель був у жалюгідному стані, і значна кількість приладів вийшла з ладу. Його треба було відремонтувати, щоб якомога швидше покинути планету.
Команді знадобилось усього п’ять днів, щоб знову підготувати корабель до космічного перельоту.
Наша стояла в рубці, дивлячись на планету в ілюмінаторі. Вона склала руки і сіла на край стола.
— Про що думаєш? — запитав Дорік.
— Я? Та ні про що.
— Так уже й ні про що?
— Ну, я думала, що колись, не так давно, ця планета була іншою, живою.
— Була. Шкода, що наші кораблі так далеко не залітали, проте ми навіть не підозрювали про розумне життя на інших планетах, аж поки не побачили в небі ядерний вибух.
— А тоді було вже запізно.
— Не сказав би. Хай там як, а їхнє надбання — музика, книги, картини — все це уціліло. Ми відвеземо їх додому, дослідимо, і це нас змінить. Ми не зможемо залишитися колишніми. Поглянь бодай на їхні скульптури. Пам’ятаєш, там була одна крилата істота, але без рук і голови? Вони, мабуть, відламалися, проте ті крила... наскільки ж вони стародавні. Це не може залишити нас колишніми.
— Коли ми повертатимемось, гармати уже не буде, — промовила Наша. — Наступного разу ніщо нас не зіб’є. Ми зможемо сісти і забрати решту цих, як ти кажеш, скарбів, — вона усміхнулась Доріку. — Нас поведеш ти, як і личить гарному капітану.
— Капітану? — посміхнувся Дорік. — То ти вже вирішила?
Наша знизала плечима:
— Фомар надто вперто зі мною сперечається. Гадаю, зрештою, твоя кандидатура краща.
— Полетіли, — мовив Дорік. — Полетіли додому.
Корабель заревів, піднявся над руїнами міста, заклав крутий віраж і, зникнувши за горизонтом, покинув планету.
А внизу, в центрі зруйнованого міста, ловлячи гул корабля, заворушився єдиний дивом уцілілий радар. Основа велетенської гармати безсило затрепетала, намагаючись повернутися. Всередині зруйнованого механізму заблимав червоний маячок.
Глибоко під землею, за сотні миль від міста, заблимав такий самий, увімкнулись автоматичні реле, закрутилися шестерні, заскрипіли паси. Над усім цим з’їхав набік замаскований люк, відкривши глибоку штольню.
За мить на поверхню вискочив невеликий автомобіль і помчав у напрямку міста.
За ним з’явився другий, навантажений різними дротами, потім третій, з оптичним прицілом. Їх ставало все більше і більше: одні з навігаційними приладами, інші з частинами корпусу, з болтами, шайбами та іншим дріб’язком. Останній віз ядерні боєголовки.
Вони їхали один за одним. Перший автомобіль прокладав шлях по замерзлій землі, з гуркотом розчищаючи дорогу для інших. Вони їхали до міста.
До зруйнованої гармати.
Череп
(пер. В. Корсун)
— Про яку можливість ви говорите? — запитав В’юн. — Продовжуйте, ви мене зацікавили.
У кімнаті запала тиша, всі дивилися на В’юна, який усе ще був у темно-коричневій тюремній робі. Спікер поволі подався вперед:
— Перш ніж потрапити до в’язниці, ви заробляли на торгівлі чималі гроші: нелегальна торгівля дуже прибуткова. Тепер же у вас не лишилося нічого, окрім перспективи провести наступні шість років за ґратами.
В’юн насупився.
— Проте Рада може вам запропонувати одну дуже важливу роботу, для якої необхідні ваші надзвичайні здібності. Крім того, ця робота може вас зацікавити. Колись ви були мисливцем, ставили пастки, ховалися в кущах, сиділи ночами у засідці. Уявляю, як вам це подобалось: гнатися за однією здобиччю, підкрадатись до іншої...
В’юн зітхнув, його губи скривилися:
— Гаразд, — промовив він. — Давайте ближче до справи. Кого ви хочете, щоб я прикінчив?
Спікер посміхнувся і м’яко сказав:
— На все свій час.
Машина під’їхала до тротуару. Стояла глупа ніч, жоден ліхтар на вулиці не горів. В’юн зиркнув у вікно:
— Де ми? Куди ви мене привезли?
Один з охоронців підштовхнув його до дверей:
— На вихід.
В’юн ступив на темний тротуар. Охоронці поспіхом вийшли за ним, останнім машину покинув Спікер. В’юн глибоко вдихнув холодне повітря і почав розглядати темний силует будівлі, біля якої вони зупинилися.
— Я знаю це місце. Я бачив його раніше, — його очі потроху звикали до темряви, він примружився. — Та це ж...
— Так, Перша церква, — Спікер підійшов до сходів. — На нас чекають.
— Чекають? Тут?
— Авжеж, — Спікер почав підніматися сходами. — Знаєте, нам не можна у їхні Церкви, особливо зі зброєю! — він зупинився: по обидва боки від входу стояло по солдату.
— Усе гаразд? — запитав у них Спікер.
Вони кивнули. Двері до Церкви були відчинені. Солдати були і всередині, вони з цікавістю розглядали небачені раніше ікони та образи.
— Нічого собі, — пробурмотів В’юн.
— Це було необхідно, — відповів Спікер. — Як вам відомо, наші стосунки з Першою церквою завжди були напруженими.
— Зброя тут не допоможе.
— Воно того варте. От побачите.
Вони пройшли через увесь зал і зупинилися біля іконостасу.
Спікер поглянув скоса на вівтар, штовхнув невеличкі дверцята збоку і кивком покликав В’юна за собою:
— Сюди. Тепер у нас мало часу, скоро почнуть сходитися парафіяни.
В’юн пройшов за Спікером і, мружачись, озирнувся довкола. Вони опинились у маленькій кімнатчині з низькою стелею і стінами, обшитими почорнілим від старості деревом. У кімнаті пахло горілим, В’юн принюхався:
— Звідки цей запах?
— Не знаю, може, лампади, — Спікер неуважно підійшов до протилежної стіни. — Згідно з нашими даними, він десь тут...
В’юн роздивлявся кімнату: книги, папери, святі писання, ікони. Він здригнувся:
— А що, моїм завданням буде хтось із Церкви? Бо якщо так...
— Невже ви вірите у Засновника? — здивувався Спікер. — Хто-хто, а мисливець, убивця...