Клаусові щоки взялися червоними плямами:
— А чом би й ні? Ми вислали парламентера до янкі, а прийшов сюди він. Можливо, він сподівався тут на велику здобич?
Гендрікс хрипло розсміявся.
— Я прийшов з передової військ ООН. Там скрізь були люди.
— А може ти просто скористався можливістю, щоб проникнути до радянських укріплень. А може, ти...
— На той час ваші укріплення вже було знищено. На вас напали, перш ніж я залишив свій командний бункер. Не забувай про це.
Тассо порівнялася з ними:
— Це ще нічого не доводить, майоре.
— Чому ж?
— Схоже, між різними моделями роботів немає тісної взаємодії. Кожну модель складають на різних заводах, і вони діють незалежно одна від одної. Ви могли б вирушити до радянської передової, не знаючи про діяльність інших моделей і про те, як вони виглядають.
— Звідки у вас така достовірна інформація?
— Я їх бачила, я за ними спостерігала. Я бачила, як вони нищили радянські передові укріплення.
— Відомо тобі немало, — зауважив Клаус. — Хоча бачила ти не так уже й багато. Дивно, невже ти справді такий уважний спостерігач?
Тассо захихотіла:
— Ти вже й мене підозрюєш?
— Гаразд. Забудемо.
Далі вони йшли мовчки.
— Ми що, будемо весь час іти пішки? — через деякий час озвалася Тассо. — Я не звикла стільки ходити.
Вона обвела поглядом краєвид. Навсібіч, скільки бачило око, простягалася вкрита попелом земля.
— Як сумно!
— І так буде всю дорогу, — докинув Клаус.
— Іноді я шкодую, що під час нападу ти не залишився у своєму бункері.
— Тоді з тобою міг бути хтось інший, а не я, — пробурмотів Клаус.
Тассо засміялася і засунула руки до кишень:
— Гадаю, що так.
Вони все йшли, оглядаючи всіяну попелом мовчазну рівнину навколо.
Сонце сідало. Гендрікс повільно йшов попереду, потім махнув рукою Тассо і Клаусу, щоб ті зупинилися.
Клаус сів навпочіпки, впершись прикладом рушниці у землю.
Тассо знайшла уламок бетонної плити і, тяжко зітхнувши, вмостилася на ньому:
— Як добре перепочити!
— Тихіше, — обірвав її Клаус.
Гендрікс зійшов на вершину пагорба, що височів попереду, того самого пагорба, на який за день перед тим підіймався російський солдат. Майор припав до землі й підніс до очей бінокль.
Він не побачив нічого цікавого. Навкруги — сам попіл та поодинокі дерева. Але попереду, десь за п’ятдесят метрів, був командний бункер. Той бункер, який він нещодавно покинув. Гендрікс мовчки спостерігав. Жодного руху. Жодних ознак життя.
До нього підповз Клаус.
— Де бункер?
— Там, — відповів Гендрікс і передав йому бінокль.
Вечірнім небом повзли хмари сірого попелу. Западали сутінки. До настання темряви залишалося щонайбільше кілька годин.
— Я нічого не бачу, — сказав Клаус.
— Бачиш он там дерево? Потім — пеньок. Біля купи цегли. Вхід — праворуч. Ви з Тассо повинні мене прикривати. Весь шлях до бункера має бути у вас під прицілом.
— Ти один підеш?
— З браслетом я буду у безпеці. Навколо входу до бункера у попелі копошаться «кігті», мов краби у піску. Без браслетів у вас — жодних шансів.
— Схоже, ти маєш рацію.
— Я йтиму дуже повільно. Щойно я знатиму напевно...
— Якщо вони вже в бункері, тобі не вдасться звідти вибратися. Вони дуже прудкі, ти навіть не уявляєш наскільки.
— То що ти пропонуєш?
Клаус замислився:
— Навіть не знаю. Треба їх виманити на поверхню. Щоб ми могли їх побачити.
Гендрікс зняв з ремінця передавач, підняв антену.
— Що ж, спробую.
Клаус подав знак Тассо, і вона повзком дісталася тієї частини пагорба, де вони залягли.
— Він збирається піти туди один, — пояснив Клаус. — А ми маємо його звідси прикривати. Як тільки побачиш, що він відходить назад, одразу по них стріляй. Вони до біса прудкі.
— А ти не такий уже й оптиміст, — зауважила Тассо.
— Я — зовсім не оптиміст.
Гендрікс відкрив затвор своєї рушниці й ретельно оглянув зброю:
— Сподіваюсь, усе буде добре.
— Ти їх не бачив, майоре, сотень однаковісіньких роботів. Виповзають назовні, як мурахи.
— Я спробую все з’ясувати, не спускаючись до бункера. Гендрікс повернув затвор на місце. Зброя в одній руці, передавач — у другій.
— Ну, побажайте мені успіху.
Клаус простягнув руку:
— Не спускайся в бункер, доки не переконаєшся, що все гаразд. Говори з ними з поверхні. Нехай вони покажуться.
Гендрікс підвівся і почав спускатися до підніжжя пагорба.
За хвилину він уже підходив до купи цегли поблизу обвугленого пня, де вже виднівся вхід до командного бункера. Жодного руху. Він дістав передавач і ввімкнув.
— Скоте! Ти мене чуєш?
У відповідь — тиша.
— Скоте! Це — Гендрікс. Ти чуєш мене? Я стою тут, біля бункера. Ти можеш побачити мене у перископ.
Міцно тримаючи передавач, він прислухався: жодного звуку, лише атмосферні перешкоди. Потім сторожко рушив далі. З попелу виліз «кіготь» і кинувся до Гендрікса. За кілька кроків він зупинився. Аж ось з’явився інший, великий, із щелепами. Наблизившись, він уважно обстежив майора, потім шанобливо, на деякій відстані, пішов слідом за ним. За мить до нього приєднався ще один великий «кіготь». По дорозі до бункера вони рухалися мовчки.
Гендрікс зупинився, і за ним завмерли «кігті». Тепер він був зовсім близько, майже перед самими східцями до бункера.
— Скоте! Ти мене чуєш? Я стою біля виходу на поверхню. Ти бачиш мене?
Він чекав, тримаючи напоготові рушницю і притискаючи до вуха передавач. Збігали хвилини. Він напружував слух, але чув лише тишу. Тишу і ледь чутні атмосферні розряди.
І раптом наче звідкілясь здалеку пролунав голос з металевими нотками:
— Це — Скот.
Голос був абсолютно нейтральний, холодний, невловимий для впізнання.
— Скоте! Слухай! Я стою тут нагорі, на поверхні біля входу.
— Так.
— Ти бачиш мене?
— Так.
— У перископ? Він спрямований на мене?
— Так.
Гендрікс замислився. «Кігті» спокійно завмерли поруч. Його зусібіч оточували металево-сірі постаті.
— У бункері все гаразд? Нічого незвичайного не сталося?
— У нас все гаразд.
— Виходь на поверхню. Хочу тебе побачити. — Гендрікс набрав повні груди повітря. — Виходь до мене. Мені треба тобі щось сказати.
— Краще спускайся.
— Я наказую тобі піднятися.
Тиша.
— Ти виходиш? — Гендрікс прислухався. Відповіді не було. — Я наказую тобі вийти на поверхню.
— Спускайся сюди.
Гендрікс міцно стис щелепи.
— Дай мені поговорити з Леоне.
Настала тривала пауза. В навушниках — сухе потріскування. Нарешті почувся голос, твердий, високого тембру, з металевими нотками. Достоту як попередній.
— Це — Леоне.
— Майор Гендрікс. Я стою на поверхні. Біля входу до бункера. Вийдіть хто-небудь сюди.
— Спускайтеся до нас.
— Чому я повинен спускатися? Я вам наказую піднятися на поверхню!
Знову тиша. Гендрікс опустив передавач і роззирнувся довкола. Вхід до бункера був просто перед ним. Майже під ногами. Він склав антену і пристебнув передавач до ременя. Зручніше взявши зброю, він обережно рушив до входу. Якщо вони за ним стежать, то побачать, що він іде до входу. На мить він заплющив очі, потім поставив ногу на першу сходинку.
Назустріч підіймалося двоє Девідів з однаковісінькими застиглими обличчями. Він розніс їх на шмаття. Услід за ними піднімалося ще декілька, а потім ще і ще, усі як один.
Гендрікс рвучко розвернувся і побіг до пагорба.
З його вершини Тассо і Клаус теж відкрили вогонь. Невеличкі круглясті «кігті» вже поспішали до них, піднімаючись пагорбом і виблискуючи металевими тілами. Інші — повсякчас гарячково вистрибували з попелу. Але майору було не до них. Ставши на коліно, він узяв на приціл вхід до бункера. Девіди виходили групами, притискаючи до грудей своїх ведмедиків, їхні худі ноги незграбно піднімалися сходинками. Гендрікс вистрілив по найбільшій групі. Навсібіч розлетілися рештки тіл і шматки механізмів. Цілячись крізь хмари уламків, він вистрілив ще раз.