З бункера, хитаючись, вибралася дебела незграбна постать. Гендрікс завмер від подиву. То була людина, солдат. Він стояв на одній нозі, спираючись на милицю.
— Майоре! — почувся крик Тассо. Потім — знову постріли. Величезний вояка в оточенні Девідів рушив уперед. Гендрікс отямився. Це була перша модель: поранений солдат.
Він прицілився і натиснув на гашетку. Постать солдата розлетілася на шмаття: вусібіч полетіли якісь реле, металеві деталі, дроти. А тим часом Девіди вже заповнили увесь простір біля входу в бункер. Гендрікс робив постріл за пострілом, відступаючи і присідаючи, щоб зручніше було цілитися.
Клаус вів вогонь з пагорба, а по схилу до нього підбиралися «кігті»; їх ставало все більше і більше. Гендрікс відступав до його підніжжя — то бігцем, то навприсядки. Тассо відійшла від Клауса і звернула праворуч, віддаляючись від вершини пагорба.
Навперейми Гендріксу кинувся один Девід. Його бліде миршаве личко було байдужим, на очі спадало каштанове волосся.
Він раптом нагнувся і розвів руки. Плюшевий ведмедик кинувся до Гендрікса. Гендрікс вистрілив. І ведмедик, і Девід — обидва розлетілися. Майор сумно всміхнувся. Усе це було схоже на сон.
— Сюди, нагору! — почувся голос Тассо. Гендрікс рушив до неї. Тассо засіла за бетонними колонами. То були руїни якоїсь споруди. Цілячись у постаті позаду Гендрікса, вона раз у раз стріляла з пістолета, який їй дав Клаус.
Нарешті, важко дихаючи, він дістався до неї.
— Дякую!
Тассо потягла його за бетонні брили.
— Заплющ очі! — крикнула вона, відстебнула від свого ременя якийсь круглий предмет і зняла з нього ковпачок. — Заплющ очі і пригнися!
І одразу вправно жбурнула круглу гранату, що, описавши дугу в повітрі, впала на землю і покотилася, підстрибуючи, до входу в бункер. Двоє «поранених солдатів» нерішуче застигли біля купи цегли. Повз них на поверхню вибігало все більше Девідів. Один з «поранених солдатів» рушив до гранати, незграбно нагнувшись, щоб її підняти.
Граната здетонувала. Вибух жбурнув Гендрікса обличчям на землю. Його обдало різким поривом гарячого вітру. Немов у тумані, він розгледів за бетонними колонами Тассо, яка методично, без поспіху розстрілювала Девідів, що виходили з-за розбурханої завіси білого вогню.
Позаду, на схилі пагорба, Клаус боровся з цілою зграєю «кігтів», що оточили його з усіх боків. Він відступав, розстрілюючи їх і намагаючись прорвати кільце.
З величезним зусиллям Гендрікс звівся на ноги. У голові гуло. Він ледве міг бачити. Йому здавалось, що все довкруж колихалося і стрибало на нього. Права рука не діяла.
Тассо підійшла до нього:
— Давай, пішли!
— А Клаус? Він же там!
— Пішли! — Тассо потягла за собою Гендрікса, подалі від бетонних розвалин. Гендрікс труснув головою, намагаючись оговтатись. А Тассо швидко вела його, пильно роззираючись навсібіч і намагаючись не спускати з ока вцілілих після вибуху «кігтів».
З розбурханого полум’я виник силует Девіда. Тассо його знищила одним пострілом. Більше Девіди не з’являлися.
— Але ж Клаус... Що з ним? — Гендрікс зупинився, нетвердо стоячи на ногах. — Він...
— Рухайся!
Вони відступали все далі й далі від бункера. За ними тяглося кілька малих «кігтів», але потім вони відстали і повернулися назад.
Нарешті Тассо зупинилася:
— Тут можна відпочити і перевести подих.
Важко дихаючи, Гендрікс сів на купу якихось уламків.
— Ми залишили там Клауса...
Тассо промовчала. Витягла з гвинтівки порожній магазин і заходилася його заряджати.
Гендрікс витріщився на неї, ошелешений:
— Ти навмисне його залишила!
Тассо вставила магазин на місце. З непроникним обличчям, неначе щось шукала, вона уважно оглядала купи уламків навколо.
— Що сталося? — не витерпів Гендрікс. — Ти щось шукаєш? Щось має з’явитися? — Він труснув головою, намагаючись зрозуміти, у чому річ. Що вона робить? Чого чекає? Незрозуміло. Навкруги лежав попіл, лише попіл і руїни. Подекуди — оголені стовбури дерев, без гілля і листя.
— Що...
Тассо його увірвала.
— Тихіше!
Вона примружилась і раптом підняла зброю. Гендрікс повернувся, намагаючись прослідкувати за її поглядом.
На дорозі, якою вони щойно пройшли, з’явилася постать. Непевною ходою вона рухалась до них. Одяг — суцільні шмаття. Ідучи дуже повільно й обережно, постать накульгувала. Раз по раз зупинялась, відпочиваючи і набираючись сили. Ось захиталась і ледь не впала. На мить зупинилась у спробі відновити рівновагу. Потім рушила далі.
Клаус.
Гендрікс підвівся:
— Клаусе! — і кинувся йому назустріч.
— Якого дідька ти...
Тассо вистрілила. Гендрікс відскочив. Вона вистрілила ще раз, повз нього. Набій потрапив Клаусу в груди. Він вибухнув, розметавши навколо сервоприводи і механізми. Якусь мить він ще продовжував іти, зробив кілька кроків. Потім захитався з боку на бік і, розкинувши руки, звалився на землю. Покотилося ще кілька коліщат.
Тиша.
Тассо звернулася до Гендрікса:
— Тепер ти розумієш, чому він убив Руді?
Гендрікс повільно сів. Труснув головою. Він заціпенів від несподіванки, неспроможний зібратися з думками.
— Тепер ти бачиш? — тормосила його Тассо. — Розумієш?
Гендрікс мовчав. Усе, що відбувалося, стало кудись відпливати, усе швидше і швидше. На нього насувалася непроникна темрява. Він заплющив очі.
Гендрікс поволі відкрив очі. Біль відчувався у всьому тілі. Спробував сісти, але руку й плече наче голки прошили. Він судомно вдихнув повітря.
— Лежи, — мовила Тассо. Вона схилилася над ним і поклала холодну долоню йому на чоло.
Була ніч. Крізь хмари попелу миготіло кілька зірок. Гендрікс лежав, зціпивши зуби, щоб стримати стогін від болю. Тассо незворушно за ним спостерігала. Вона знайшла кілька цурпалків, підклала сухої трави і запалила невелике багаття. Пломені ліниво і з шипінням облизували підвішений металевий казанок. Ніщо не порушувало тиші. За світляним колом багаття розпростерлася темінь.
— Отже, він і був другою моделлю, — пробурмотів Гендрікс.
— Я давно вже здогадувалась про це.
— Чому ж не знищила його раніше? — поцікавився майор.
— Ти мене стримував. — Тассо підійшла до багаття і зазирнула у казанок. — Зараз поп’ємо кави. Ось-ось буде готова.
Вона повернулась до Гендрікса і всілася біля нього. Потім почала ретельно розбирати свого пістолета.
— Чудова зброя, — мовила Тассо, — незрівнянна конструкція.
— А що там з ними, з «кігтями»?
— Вибух гранати багатьох знищив. Вони — вразливі. Думаю, через складність конструкції.
— А Девіди теж?
— Так.
— А звідки у тебе така граната?
Тассо стенула плечима:
— Наші розробили зразок. Не варто недооцінювати наших технологій, майоре. Без цієї гранати нас уже не було б серед живих.
— Дуже дієва зброя.
Тассо випростала до вогнища ноги, зігріваючи їх.
— Мені здалося дивним, що ти, схоже, не розумів, чому він убив Руді. Чому ти вважав, що він...
— Я вже казав тобі. Я думав, що він просто надто перелякався.
— Хіба? Знаєш, майоре, якийсь час я і тебе підозрювала. Бо ти не дав мені його вбити. Неначе захищав його. — Вона розсміялася.
— А ми тут у безпеці? — запитав Гендрікс.
— Поки що. Поки до них не надійде підкріплення з інших районів. — Тассо почала протирати зброю ганчіркою. Упоравшись, вона склала механізм докупи, клацнула затвором, провела пальцем по дулу.
— Нам пощастило, — пробурмотів Гендрікс.
— Так, справді пощастило.
— Дякую, що витягла мене звідти.
Тассо промовчала, лише поглянула на нього. В її очах відбивалися пломінці багаття. Гендрікс поворухнув рукою. Пальці його, не слухалися. Здавалось, уся половина тіла заніміла. Усередині не вщухав біль.