— Як почуваєшся? — запитала Тассо.
— Рука пошкоджена.
— Ще щось?
— Усередині все болить.
— Перед вибухом гранати я просила тебе пригнутися.
Гендрікс не відповів. Він дивився, як Тассо наливає каву у металеву накривку казанка.
Вона подала йому напій.
— Дякую. — Він спромігся ледь випростатися. Було боляче ковтати. Його шлунок просто вивертало, і він віддав посудину дівчині: — Більше не можу.
Тассо допила решту. Час минав. Угорі по безпросвітному небу пливли хмари попелу. Намагаючись ні про що не думати, Гендрікс спробував розслабитися і відпочити. І раптом він усвідомив, що над ним стоїть Тассо і пильно на нього дивиться.
— Що таке? — тихо запитав він.
— Тобі не краще?
— Та трохи.
— Знаєш, майоре, якби я не витягла тебе звідти, то вони б тебе дістали. Ти був би вже мертвий, як Руді.
— Я це знаю.
— А знаєш, чому я притягла тебе сюди? Я ж могла тебе там залишити, просто кинути.
— То навіщо ти мене притягла?
— Бо ми мусимо вибратися звідси. — Тассо поворушила палицею багаття, не відриваючи очей від вогню. — Жодна людина тут не виживе. Щойно до «кігтів» надійде підкріплення, у нас не буде жодного шансу. Я про це думала, поки ти був непритомний. Схоже, у нас є близько трьох годин до того, як вони тут з’являться.
— Іти вважаєш, що я зможу нас вивести?
— Саме так. Я сподіваюсь, що ти нас виведеш.
— Але чому саме я?
— Тому що не бачу нікого іншого, хто б міг це зробити. — У напівтемряві її очі яскраво засяяли, і їхній наполегливий погляд був спрямований просто на нього. — Якщо ти нас не виведеш, то через три години вони нас прикінчать. Іншого варіанту я не бачу. Ну то що, майоре? Що ти збираєшся робити? Я чекала цілу ніч. Коли ти знепритомнів, я тут сиділа, чекала і прислухалася.
Вже починає світати. Ніч майже минула.
Гендрікс замислився.
— Цікаво, — нарешті промовив він.
— Що цікаво?
— А те, що ти вважаєш, ніби я можу нас звідси вивести. Хотів би я знати, як ти це собі уявляєш.
— Ти можеш переправити нас на Місячну базу?
— На Місячну базу? Яким чином?
— Має ж бути якийсь спосіб.
Гендрікс похитав головою:
— Якщо такий спосіб і є, то він мені не відомий.
Тассо промовчала. На мить у її твердому погляді промайнула розгубленість. Вона нагнула голову і відвернулась. Потім важко підвелася.
— Ще кави?
— Ні.
— Як хочеш.
Тассо мовчки пила каву. Гендріксу не було видно її обличчя. Він знову ліг на землю і спробував зосередитися. Але думалося важко. Голова все ще боліла, та й заціпеніння так само сковувало тіло.
— Все ж мабуть таки є один спосіб, — раптом сказав він.
— Так?
— Скоро світанок?
— За дві години. Невдовзі зійде сонце.
— Десь тут неподалік повинен бути корабель. Я його ніколи не бачив, але знаю, що він є.
— Що за корабель? — Її голос прозвучав досить різко.
— Корабель на реактивній тязі.
— Такий, що на ньому можна буде вийти у космос? Потрапити до Місячної бази?
— Начебто так. На випадок надзвичайної ситуації. — Він потер лоба.
— Що сталося?
— Голова болить. Важко думати. Я не можу сконцентруватися. Ота граната...
— Цей корабель десь поблизу? — Тассо присіла навпочіпки біля Гендрікса. — Де саме?
— Я намагаюся пригадати.
Вона вп’ялася пальцями в його плече:
— Неподалік? — В її голосі зазвучали металеві нотки. — Де він може бути? Під землею? У підземному сховищі?
— Так, у підземному сховищі.
— А як його знайти? Це місце якось позначено? Чи існує для цього якийсь код?
Гендрікс напружував пам’ять.
— Ні, жодного коду.
— А як тоді?
— Має бути певна позначка.
— Яка позначка?
Гендрікс мовчав. У мерехтливому полум’ї багаття його очі, здавалося, покрилися прозорою плівкою — дві пустопорожні орбіти. Тассо ще глибше вп’ялася в його плече.
— Яка позначка? Що за позначка?
— Не можу згадати... Дай мені відпочити.
— Гаразд. — Вона відпустила його плече і звелася на ноги. Гендрікс ліг на землю і заплющив очі. Тассо відійшла вбік, руки в кишенях. Відкинула копняком камінця, що потрапив під ноги, і зупинилась, втупившись поглядом у небо. Нічна темрява вже починала сіріти. Надходив світанок.
Стискаючи в руках пістолет, Тассо нервово кружляла довкола вогнища. Майор Гендрікс із заплющеними очима нерухомо лежав долі. Сіра імла дедалі світлішала. Поступово проступали обриси краєвиду: довкола скрізь тяглася вкрита попелом рівнина. Суцільний попіл і руїни будівель; подекуди залишки стін або купи бетону, а ще — оголені стовбури дерев.
Повітря холодне й колюче. Десь у далині самотній птах видав кілька невиразних звуків.
Гендрікс ворухнувся і розплющив очі.
— Світає? Уже?
— Так.
Гендрікс підвівся і сів:
— Ти хотіла про щось довідатися? Ти про щось мене запитувала?
— А ти пригадав?
— Так.
— То що ж воно таке? — Тассо напружилася. — Що воно таке? — нетерпляче повторила вона.
— Шахтний бункер, зруйнований шахтний бункер. А там — ракетне сховище.
— Шахтний бункер, — Тассо дещо заспокоїлася. — Тоді шукатимемо шахтний бункер. — Вона кинула погляд на ручний годинник. — До нас десь година, майоре. Думаєш, за годину впораємось?
— Дай мені руку, — відповів Гендрікс.
Тассо заховала пістолет і допомогла йому звестися на ноги.
— Тобі буде нелегко йти.
— Так, — Гендрікс стис губи. — Але, думаю, це не так уже й далеко.
Вони рушили в дорогу. Вранішнє сонце не дуже зігрівало. Місцевість була рівнинна і спустошена. Усе довкола, наскільки бачило око, здавалося сірим і неживим. Лише у височині кружляло кілька птахів.
— Ти щось бачиш? — запитав Гендрікс. — Якісь «кігті»?
— Ні. Поки що — жодного.
Вони пройшли повз руїни, залишки бетонних стін, купи цегли та рештки фундаменту. Потривожені ними пацюки кинулися врозтіч. Тассо обачно відступила.
— Колись тут було місто, — сказав Гендрікс. — Містечко. Провінційне містечко. Раніше це був край виноградників.
Вони вийшли на порослу бур’яном зруйновану вулицю, на ній там і сям зяяли тріщини. Праворуч стовбичив кам’яний димар.
— Обережно, — стиха мовив Гендрікс.
Попереду темніла яма — зруйнований підвал. Скрізь стирчали скручені та зігнуті труби розтрощеного сантехнічного обладнання. Вони пройшли під стіною будинку, обійшли перекинуту ванну, розламаний стілець. Долі — кілька ложок і порцелянові уламки. Посередині вулиці ґрунт просів. Заглибину заповнювали обгоріле бадилля, різне сміття і кістки.
— Це тут, — ледь чутно мовив Гендрікс.
— Просто тут?
— Трішки праворуч.
Вони обійшли розбитий важкий танк. Лічильник на ремені Гендрікса тривожно запищав. Очевидно, тут розірвався ядерний фугас. За кілька кроків від танка лежав схожий на мумію труп із роззявленим ротом. Обабіч вулиці простягалося поле: каміння, бур’ян, бите скло.
— Ось воно, — сказав Гендрікс.
Попереду виднівся кам’яний колодязь з вищербленими стінками. Отвір закривало декілька дощок. Частина конструкції, що видавалася назовні, майже повністю осіла, перетворившись на дрібні уламки. Гендрікс нерішуче підійшов до колодязя. Тассо йшла поруч.
— Ти впевнений, що це те саме місце? — запитала Тассо. — Щось воно виглядає не дуже...
— Цілком.
Зціпивши зуби, Гендрікс сів на краю колодязя і витер піт з обличчя. Він важко дихав.
— Цей варіант передбачено на випадок нагальної евакуації відповідального офіцера. Коли щось станеться. Як, скажімо, захоплення ворогом командного бункера.
— То це ти — відповідальний офіцер?
— Так.
— А де ж корабель? Він тут?
— Ми над ним стоїмо.
Гендрікс провів пальцями по поверхні кам’яного колодязя.