Люди почали повертатися поступово, коли закінчилася війна.
Насправді відбулося дві війни. Перша — людей проти людей. Друга — людей проти «кігтів», складних роботів, яких створили як військову зброю. «Кігті» повстали проти своїх творців, створивши власні нові моделі роботів і обладнання.
Раянів корабель почав знижуватися. Він був над Містом Чотири. За мить корабель приземлився на дах великого житлового будинку в центрі міста. Раян швидко вискочив з нього й бігцем кинувся до ліфта.
За мить він уже дістався своєї квартири й попрямував до кімнати Джона.
Там він побачив старого, що наглядав за хлопцем через скляну стіну кімнати. Його обличчя було похмурим. У кімнаті залягла сутінь. Джон сидів на краю ліжка, міцно зчепивши руки. Очі заплющені, рот напіврозтулений, з якого часом висовувався язик, здерев’янілий і жорсткий.
— Як довго він у такому стані? — запитав Раян старого.
— Близько години.
— Інші напади теж так відбувалися?
— Цей був найважчим. Кожен наступний важчий.
— Його хтось бачив крім тебе?
— Тільки ми двоє. Я набрав тебе, щойно переконався. Уже майже скінчилося. Він виходить з цього стану.
По той бік скла Джон підвівся й відійшов від ліжка, тримаючи руки складеними на грудях. На обличчя неохайними пасмами спадало біляве волосся. Очі досі були заплющеними. Обличчя бліде й напружене. Губи перекошені.
— Спочатку він був цілковито непритомним. На якийсь час я залишив його на самоті. Був у іншій частині будинку, а коли повернувся, він уже лежав на підлозі. Він саме читав. Довкола були розкидані котушки. Обличчя посиніло, дихання нерівне. Повторювані м’язові спазми, як і раніше.
— Що ти зробив?
— Я зайшов до кімнати й переніс його на ліжко. Спочатку він був заціпенілим, але за кілька хвилин почав розслаблятися. Тіло обм’якло. Я перевірив пульс. Дуже повільний. Почав легше дихати. А тоді почалося...
— Почалося?
— Він почав говорити.
— Ага, — кивнув Раян.
— Якби ж ти був тут. Він говорив більше, ніж раніше. Говорив і говорив. Безперестанку. Без пауз. Наче не міг зупинитися.
— Він... Він говорив те саме, що й раніше?
— Точнісінько те саме, що й завжди. І його обличчя просвітліло. Світилося. Як і минулі рази.
Раян завагався.
— Мені можна зайти до кімнати?
— Так. Усе майже минулося.
Раян підійшов до дверей. Його пальці набрали на замку код, і двері ковзнули у стіну.
Джон не помітив, як він тихо зайшов до кімнати. Хлопець ходив туди-сюди із заплющеними очима, обхопивши себе руками за плечі. Він трохи похитувався, гойдався з боку на бік. Раян вийшов у центр кімнати і зупинився.
— Джоне!
Хлопець здригнувся і розплющив очі. Він різко струснув головою.
— Раяне? Що... чого тобі?
— Тобі краще сісти.
Джон кивнув.
— Так. Дякую.
Він невпевнено сів на ліжко. У хлопчика були великі блакитні очі. Він відкинув з обличчя волосся, кволо усміхаючись до Раяна.
— Як почуваєшся?
— Нормально.
Раян всівся навпроти, підсунувши стілець, схрестив ноги і відкинувся назад. Він довго вивчав хлопчика. Обоє мовчали.
— Грант каже, що в тебе був невеликий напад, — зрештою обізвався Раян.
Джон кивнув.
— Він уже закінчився?
— О, так. Як просуваються справи з кораблем часу?
— Добре.
— Ти обіцяв, що коли він буде готовий я зможу його побачити.
— Звісно, побачиш. Коли він буде повністю готовий.
— А коли він буде готовий?
— Скоро. За кілька днів.
— Я дуже хочу його побачити. Я увесь час думаю про нього. Уявляю рух крізь час. Можна вирушити в Грецію, можна повернутися в часі назад і побачитися з Періклом, чи Ксенофонтом, чи... з Епіктетом. Можна гайнути до Єгипту і поговорити з Ехнатоном. — Він усміхнувся. — Не можу дочекатися, коли його побачу.
Раян засовався на стільці.
— Джоне, ти справді думаєш, що достатньо добре почуваєшся, аби виходити з помешкання? Може...
— Достатньо добре? Що ти маєш на увазі?
— Твої напади. Ти справді вважаєш, що тобі варто виходити? Ти достатньо здоровий?
Обличчя Джона спохмурніло.
— Це не зовсім напади. Я б не хотів, щоб ви їх так називали.
— Не напади? А що ж це тоді?
Джон завагався.
— Мені... Мабуть, мені не варто розповідати тобі, Раяне. Ти все одно не зрозумієш.
Раян підвівся.
— Гаразд, Джоне, якщо ти вважаєш, що зі мною не варто говорити, то я повертаюся назад до лабораторії. — Він підійшов до дверей. — Дуже шкода, що ти не зможеш побачити корабля. Він би тобі сподобався.
Джон сумно поплентався за ним.
— То я не зможу його побачити?
— Можливо, якби я більше знав про твої... твої напади, то міг би вирішити, чи ти достатньо здоровий, щоб виходити.
Вираз Джонового обличчя змінився. Раян уважно за ним спостерігав. Думки Джона виразно читалися на його лиці. Він вагався.
— Не хочеш розповісти мені?
Джон глибоко вдихнув.
— Це видіння.
— Що?
— Це видіння. — Обличчя Джона засяяло. — Я давно про це знав. Грант каже, що це не вони, але це вони. Якби ти теж міг їх побачити, ти б також знав. Вони ні на що не схожі. Вони реальніші, ніж... ніж усе це. — Він поплескав рукою по стіні. — Реальніші за це.
Раян повільно запалив цигарку.
— Продовжуй.
І враз хлопця немов прорвало.
— Реальніше за будь-що інше! Наче дивишся крізь вікно. Вікно до іншого світу. Реального світу. Реальнішого за цей. Усе в цьому світі порівняно з тим є лише тінями. Неясними тінями. Контурами. Образами.
— Тінями справжньої реальності?
— Так! Саме так. Світ за межами цього всього. — Джон бігав кімнатою з кутка в куток, збуджений, повний захвату. — Усі ці речі, які ми тут бачимо... Будинки. Небо. Міста. Нескінченний попіл. Ніщо з цього не є цілком реальним. Усе таке неясне і розмите! Я не відчуваю його насправді, не так, як в іншому світі. І це стає все менш реальним, постійно. Інший світ зростає, Раяне. Він стає все живішим і живішим! Грант каже, що це лише моя уява. Але це не так. Він реальний. Реальніший за будь-які речі тут, у цій кімнаті.
— Тоді чому ми всі не бачимо його?
— Не знаю. Я хотів би, щоб ви могли його побачити. Ти маєш зазирнути в нього, Раяне. Він прекрасний. Він би тобі сподобався, лише треба до нього звикнути. Але це вимагає певного часу.
Раян задумався.
— Розкажи мені, — попросив він нарешті. — Я хочу точно знати, що ти бачиш. Ти завжди бачиш те ж саме?
— Так. Завжди те ж саме. Але щоразу все яскравіше.
— Що це? Що таке реальне ти там бачиш?
Джон відповів не одразу. Він здавався якимось відчуженим.
Раян чекав, дивлячись на сина. Що відбувається в його голові?
Про що він думає? Очі хлопчика знов були заплющені, пальці рук міцно сплетені, аж кісточки побіліли. Він знову відключився, поринувши у свій власний світ.
— Продовжуй, — сказав Раян.
Отож, хлопчик бачив видіння. Видіння якоїсь реальності. Як за часів Середньовіччя. Його власний син. У цьому була похмура іронія. Коли вже, здавалося, вони нарешті здолали цю слабкість людини — її вічну неспроможність приймати реальність такою, якою вона є. Її вічне мрійництво. Невже науці ніколи не вдасться досягти своєї мети? Невже людство завжди буде надавати перевагу ілюзії перед реальністю?
Його власний син. Ретрогресія. Втрачено тисячу років. Привиддя, боги, дияволи, потаємний внутрішній світ. Непізнаваний світ. Байки, вигадки й метафізика, за якими людина століттями приховувала свій страх перед довколишнім світом. Усе це мрійництво, у яке поринала людина, щоб забути про правду жорсткого світу реальності. Міфи, релігії, казки. Кращий світ, що перебуває поза і над цим світом. Рай. Усе повертається, проявляючись знову, і це у його власному синові!
— Продовжуй, — нетерпляче сказав Раян. — Що ти бачиш?
— Я бачу поля, — відповів Джон. — Жовті поля, яскраві, як сонце. Поля і парки. Нескінченні парки. Зелень, змішана з жовтим. Доріжки, якими ходять люди.