— Війна досі триває? — запитав Кестнер.
— «Кігті» все ще контролюють Терру. Думаю, ми зможемо їх побачити.
Раян підняв корабель часу трохи вище, збільшивши поле їхнього огляду. Кестнер роздивлявся землю.
— А раптом вони відкриють по нас вогонь?
— Ми завжди встигнемо втекти в часовий потік.
— Вони можуть захопити корабель, щоб проникнути в наше теперішнє.
— Навряд чи. У цей період війни «кігті» були зайняті боротьбою одні з одними.
Праворуч від них, то зникаючи в попелі, то знову з’являючись, тяглася звивиста дорога. В багатьох місцях на ній зяяли вирви від вибухів бомб. Дорогою щось повільно рухалося.
— Поглянь туди, — сказав Кестнер, — там якась колона. Раян почав маневрувати. Вони зависли над дорогою, видивляючись назовні. Колона була темно-коричневою й методично рухалася строєм. Чоловіки, колона чоловіків, що розмірено крокувала попелом.
Раптом Кестнер вигукнув:
— Та вони всі однакові! Геть однаковісінькі!
Під ними була колона «кігтів». Як олов’яні солдатики, роботи марширували, торуючи шлях крізь сірий попіл. Раяну перехопило подих. Звісно, він очікував побачити щось таке. Було лише чотири моделі «кігтів». Тих, що вони бачили зараз, виготовили на тому самому підземному заводі, з тих самих матриць і заготовок. П’ятдесят чи шістдесят роботів, на вигляд молодих чоловіків, спокійно крокували дорогою. От тільки рухалися вони дуже повільно. У всіх була лише одна нога.
— Мабуть, вони воювали один з одним, — пробурмотів Кестнер.
— Ні. Цю модель спеціально такою зробили. Це так званий «Поранений солдат». Вони були спроектовані, щоб вартові людей пропускали їх у бункери.
Це було просто дивовижно — мовчазна колона чоловіків, однакових чоловіків, кожен достоту такий, як його сусід, що чвалали дорогою. І кожен солдат спирався на милицю. Навіть милиці були однаковими. Кестнер скривився від огиди.
— Не дуже приємне видовище, так? — запитав Раян. — Нам пощастило, що люди встигли переселитися на Місяць.
— А ці не намагалися їх переслідувати?
— Кілька з них спробували, але до того часу ми вже знали про всі чотири моделі й були напоготові. — Раян потягнувся до перемикача. — Рушаймо далі.
— Постривай, — Кестнер підніс руку. — Там зараз щось відбудеться.
Праворуч від дороги по схилу швидко ковзала група якихось фігурок. Раян забрав руку від перемикача й теж глянув в ілюмінатор. Зовні вони були однаковими. Жінки. Жінки в уніформі й чоботах тихо підкрадалися до колони на дорозі.
— Інша модель, — сказав Кестнер.
Колона солдатів раптом зупинилася. Незграбно шкутильгаючи, вони кинулися врозтіч. Хтось падав, заточившись і випустивши милицю. Жінки помчали до дороги. Вони були стрункі й молоді, з темним волоссям і карими очима. Котрийсь з «поранених солдатів» почав стріляти. Одна жінка зняла щось зі свого ременя і жбурнула в калік.
— Що за... — пробурмотів Кестнер.
Враз яскравий спалах осяяв усе навколо. Над дорогою, розтікаючись навсібіч, здійнялася хмара білого світла.
— Світлошумова граната, — зауважив Раян.
— Мабуть, нам краще забиратися звідси.
Раян клацнув перемикачем. Картина під ними почала коливатися, а потім раптово потьмяніла і зникла.
— Дякувати Богу, що це жахіття скінчилося, — сказав Кестнер. — То ось як виглядала війна...
— Це була друга її частина. Головна. «Кігті» проти «кігтів». Добре, що вони почали воювати одні з одними. Добре для нас, я маю на увазі.
— Куди тепер?
— Ми зробимо ще одну зупинку і поспостерігаємо. Вирушимо у ранній період війни. До того, як почали використовувати «кігтів».
— А тоді гайнемо до Шонермана?
Раян напружився.
— Так. Ще одна зупинка, а тоді — Шонерман.
Раян повернувся до панелі. Стрілки зрушили з місця. Грифелі відстежували їхній шлях на мапі.
— Уже зовсім скоро, — пробурмотів Раян. Він ухопився за перемикач, виставляючи на реле показники. — Цього разу нам треба бути обережнішими. Буде більше військових дій.
— То, може, не варто...
— Я хочу знати. Це була війна людини проти людини. Радянський табір проти Організації Об’єднаних Націй. Мені цікаво побачити, як усе насправді відбувалося, на що це було схоже.
— А якщо нас помітять?
— Ми зможемо швидко зникнути.
Кестнер промовчав. Раян схилився над панеллю управління. Час тягнувся повільно. Раянова сигарета догоріла, перетворившись на купку попелу. Нарешті він випростався.
— Починаємо. Приготуйся! — Він клацнув перемикачем.
Під ними простягалися зелені й коричневі рівнини, поорані вирвами від вибухів. Промайнула частина міста. Пожежа. Стовпи диму здіймалися до неба. Вздовж доріг рухалися чорні цятки — евакуація людей і транспорту.
— Бомбардування, — сказав Кестнер. — Недавнє.
Місто залишилося позаду. Вони летіли над відкритою місцевістю. Одна за одною рухалися військові вантажівки. Земля виглядала ще не враженою. Вони навіть побачили кількох фермерів, що працювали в полі. Коли корабель пролітав над ними, ті попадали на землю.
Раян вдивлявся у небо.
— Обережно!
— Літальний апарат?
— Я не певен, де ми зараз перебуваємо. Не знаю, які землі кому належали у цей період війни. Ми можемо бути як над територією ООН, так і над Радянською територією, — Раян поклав руку на перемикач.
У блакитному небі з’явилися дві цятки. Вони поступово збільшувалися. Раян уважно за ними спостерігав. Кестнер нервово видихнув.
— Раяне, нам краще...
Цятки розділилися. Раянова рука стисла перемикач, і він різко смикнув за нього. За ілюмінатором заколихалося марево, в якому розчинялися цятки, які пролетіли зовсім поруч. А потім довкола запанувала непроникна сірість.
Гуркіт двох літаків досі відлунював у їхніх вухах.
— Це було надто небезпечно, — сказав Кестнер.
— Так. Вони часу не гаяли.
— Сподіваюсь, ми більше не зупинятимемося?
— Ні, більше жодних зупинок для спостереження. Тепер діємо за планом. Ми наблизилися до часової зони Шонермана. Я починаю сповільнювати корабель. Це доволі складно.
— Складно?
— Дістатися до Шонермана буде непросто. Ми маємо потрапити в його континуум дуже точно не тільки в часі, а й у просторі.
Його можуть охороняти. У будь-якому разі, вони не дадуть нам достатньо часу, щоб пояснити, хто ми. — Раян постукав по часовій мапі. — І завжди є небезпека, що наша інформація недостовірна.
— Коли ми ввійдемо у континуум? Континуум Шонермана?
Раян поглянув на годинник.
— За п’ять-десять хвилин. Приготуйся залишити корабель. Частину шляху нам доведеться пройти пішки.
Була ніч. Жодного звуку, лише нескінченна тиша. Кестнер намагався вслухатися, приклавши вухо до корпуса корабля.
— Нічого.
— Я теж нічого не чую.
Раян обережно відкрив замки і віддраїв люк. Міцно стискаючи пістолет, він відкрив люк і визирнув у темряву.
Повітря було свіжим і прохолодним. Сповненим запахів рослин. Дерева і квіти. Він глибоко вдихнув. Нічого не видно. Цілковита темрява. Десь далеко засюрчав цвіркун.
— Чуєш? — запитав Раян.
— Що це?
— Жук.
Раян обережно ступив на землю. Ґрунт під ногами був м’яким. У темряві потроху стали проступати предмети. Вгорі виблискували кілька зірок. Раян вже міг розгледіти дерева, що росли посеред поля, а за ними — високу огорожу.
Кестнер спустився до нього.
— Що тепер?
— Говори тихіше. — Раян вказав на огорожу. — Нам туди. Якась будівля.
Вони перейшли полем до огорожі. Раян вистрелив, перемкнувши зброю на мінімальний заряд. Огорожа обвуглилася й осіла, розплавлені дроти відсвічували червоним.
Раян і Кестнер переступили через залишки огорожі. Перед ними височіла залізобетонна стіна будинку. Раян кивнув Кестнеру:
— Треба рухатися швидко і тихо.
Він присів, переводячи подих, а тоді низько пригнувся і побіг. Кестнер біг поруч. Вони перетнули майданчик перед будинком, проминули вікно, потім кинулися до дверей. Раян навалився на них усією своєю вагою.