Двері відчинилися. Раян ускочив досередини, заточився і ледь не впав. Краєм ока він побачив здивовані обличчя чоловіків, що посхоплювалися на ноги.
Раян вистрелив, нищачи вогнем пістолета все, що було у кімнаті. Полум’я охопило увесь простір. Кестнер позаду теж вистрелив. Посеред вогненного виру безладно метушилися люди, нечіткі силуети падали й котилися підлогою.
Полум’я згасло. Раян увійшов до кімнати, переступаючи через обгорілі купи на підлозі. Казарма. Ліжка, залишки столу. Перевернута лампа, радіоприймач.
У світлі лампи Раян розгледів військові мапи, пришпилені до стіни. Замислившись, він водив по мапі пальцями.
— Ми далеко від потрібного нам місця? — запитав Кестнер, стоячи біля дверей і тримаючи напоготові пістолет.
— Ні. Лише за кілька миль.
— Як ми туди потрапимо?
— Дістанемось кораблем часу. Так буде безпечніше. Нам пощастило. Ми могли б опинитися взагалі в іншій частині світу.
— Там буде багато охорони?
— Побачимо, коли туди дістанемося. — Раян повернувся до дверей. — Ходімо, нас міг хтось побачити.
Кестнер взяв із потрощеного столу стос газет.
— Прихоплю це. Можливо, дізнаємося з них щось корисне.
— Слушна думка.
Раян посадив корабель у западині між двома схилами. Він розклав газети і заходився їх уважно вивчати.
— Ми прибули трохи раніше, ніж я думав — на кілька місяців. Якщо це, звісно, свіжі газети. — Він подивився на папір. — Ще не пожовтів. Їм може день чи два.
— А яка дата на газеті?
— Двадцять перше вересня дві тисячі тридцятого року.
Кестнер поглянув в ілюмінатор.
— Скоро світанок. Небо починає сіріти.
— Нам треба поспішати.
— Це справді необхідно? І якою буде моя роль?
— Шонерман у маленькому селищі за цим пагорбом. Ми у Сполучених Штатах. У Канзасі. Ця територія оточена військами, лініями дотів і бліндажів. Ми в тилу. Шонерман практично не відомий у цьому континуумі. Його дослідження ще не публікувалися. Зараз він працює в рамках великого урядового дослідницького проекту.
— Тож його не дуже охороняють.
— Лише згодом, коли з його роботою ознайомлять уряд, Шонермана охоронятимуть удень і вночі. Триматимуть у підземній лабораторії, не випускаючи на поверхню. Найцінніший урядовий науковець. Але зараз...
— Як ми його впізнаємо?
Раян передав Кестнеру пачку світлин.
— Це Шонерман. Тут усі його знімки, які вцілили до нашого часу.
Кестнер переглянув фотографії. Шонерман був невисоким, носив окуляри з роговою оправою. Він ніяково усміхався в камеру — худий нервовий чоловік з випуклим чолом. У нього були слабкі на вигляд руки, з довгими тонкими пальцями. На одній зі світлин він сидів за столом, поруч лежала люлька, вовняна безрукавка ховала впалі груди. На іншій він сидів зі схрещеними ногами, смугастим котом на руках і кухлем пива поруч. Старий німецький емальований кухоль зі сценами полювання і готичними літерами.
— То ось яка вона, людина, що винайшла «кігті». Чи, принаймні, провела всі відповідні дослідження.
— Це людина, що сформулювала принципи, за якими розробили перший прототип штучного мозку.
— А він знав, що його роботу використають для створення «кігтів»?
— Спочатку не знав. Згідно із записами, Шонерман дізнався про це лише тоді, коли вже була випущена перша партія «кігтів». ООН програвала війну. Завдяки раптовості нападу Радянські війська від початку мали перевагу. «Кігті» вважалися тріумфом західних технологій. Якийсь час здавалося, що вони переломили хід війни.
— А потім...
— А потім «кігті» почали виробляти власні моделі й нападати однаково і на радянські, і на західні позиції. З людей вижили тільки ті, хто перебували на базі ООН на Місяці. Кілька десятків мільйонів.
— Добре, що зрештою «кігті» почали воювати одні проти одних.
— Шонерман бачив, для яких розробок використали його дослідження, аж до останніх стадій. Кажуть, він дуже через це переймався.
Кестнер повернув світлини.
— То, кажеш, його зараз не надто добре охороняють?
— Не в цьому континуумі. Тут його охороняють не більше, ніж будь-якого іншого дослідника. Він ще молодий. У цьому континуумі йому лише двадцять п’ять. Пам’ятай про це.
— Де ми його знайдемо?
— Урядові дослідження проводяться у приміщенні колишньої школи. Більшість робіт проводять на поверхні. Про підземні бункери ще не йдеться. Бараки дослідників розташовані за чверть милі від їхніх лабораторій. — Раян поглянув на годинник. — Найкращий час підстерегти Шонермана — початок робочого дня в лабораторії, на його робочому місці.
— Не в бараку?
— Усі документи в лабораторії. Уряд не дозволяє нічого виносити за її межі. На виході з приміщення всіх перевіряють. — Раян нервово обсмикнув свій піджак. — Ми маємо бути вкрай обережні. Шонерману не можна завдати найменшої шкоди. Нам потрібні лише його папери.
— Ми не використовуватимемо бластери?
— Ні. Щоб не було ризику його поранити.
— А папери точно будуть в його робочому столі?
— Він не має права виносити їх за жодних обставин. Ми напевне знаємо, де шукати те, що нам потрібно. Папери можуть бути тільки в одному місці.
— Їхні заходи безпеки грають нам на руку.
— Саме так, — відказав Раян.
Раян і Кестнер прослизнули схилом униз, перебігаючи між деревами. Земля під ногами була твердою і холодною. Вони підійшли до околиці містечка. Дехто вже прокинувся, кілька людей повільно рухалися вулицею. Місто ще не бомбили, не видно жодних руйнувань, але вітрини крамниць уже були закриті і великі стрілки вказували шлях до найближчого бомбосховища.
— Що це в них на обличчях? — запитав Кестнер.
— Антибактеріальні маски. Ходімо.
Раян не випускав з руки бластера, доки вони з Кестнером проходили через місто. Але ніхто не звертав на них уваги.
— Ми — лише двоє звичайних людей, просто перехожі, — сказав Кестнер.
— Наша перевага — фактор несподіваності. Ми всередині захисного периметру. Небо патрулюють, щоб захиститися від радянських літаків. Жоден радянський шпигун не зміг би тут висадитися. У будь-якому разі, це другорядна дослідницька лабораторія в центрі Сполучених Штатів. Радянським шпигунам немає потреби сюди пробиратися.
— Але там буде охорона.
— Все охороняється. Всі наукові розробки. Всі види дослідницьких робіт.
Перед ними височіла будівля школи. Кілька чоловіків стовбичили біля входу. Серце Раяна стиснулося. Чи був серед них Шонерман?
Люди по черзі заходили досередини приміщення. Охоронець у касці й уніформі перевіряв їхні бейджі. Кілька людей були в антибактеріальних масках, тож видно було лише очі. Чи впізнають вони Шонермана? А що як він у масці? Раптом Раяна опосів страх. У масці Шонермана буде не відрізнити.
Раян заховав бластер, жестом наказавши Кестнеру зробити те саме. Його пальці налапали у кишені піджака кристали сонного газу. Ніхто з цих людей не зможе опиратися його дії. Сонний газ винайдуть десь за рік чи й два. Усі в радіусі кількох сотень футів поснуть на різний час. Зброя, звісно, дещо кумедна і непередбачувана, але ідеальна для цієї ситуації.
— Я готовий, — прошепотів Кестнер.
— Стривай. Ми маємо дочекатися його.
І вони чекали. Сонце піднялося вище, зігріваючи холодне небо. Підходило все більше працівників, які ставали в чергу і проходили в будівлю. Вони видихали білі хмарки замерзлого вологого повітря й потирали руки. Раян починав нервувати. Один з охоронців став кидати на них з Кестнером підозрілі погляди. Якщо вони щось запідозрять...
Аж ось нарешті з’явився невисокий чоловік у важкому пальті й окулярах з роговою оправою, який квапливо простував до будівлі.
Раян напружився. Шонерман! Учений показав свій бейдж охоронцю. Він потупав на ґанку ногами й зайшов усередину, на ходу знімаючи рукавиці. За мить його вже не було. Жвавий молодик, що поспішає до своєї роботи. До своїх паперів.
— Ходімо, — сказав Раян.