— Ні, звісно ні. Всі ці їхні балачки про покірність перед лицем смерті, відмова від насильства...
— То що ж тоді?
В’юн знизав плечима:
— Мене вчили не заводитися з подібними людьми. У них дивний хід думок, їх ні в чому неможливо переконати.
Спікер замислено подивився на В’юна:
— Ви не так усе зрозуміли, ми не маємо на увазі жодного з них. Ми вже давно зрозуміли, що якщо вбити одного, на його місце прийдуть десятеро.
— Тоді що ми тут робимо? Забираймося звідси.
— Ні, нам потрібна одна дуже важлива річ. Річ, яка допоможе вам розпізнати жертву. Інакше ви його не зможете знайти, — Спікер мимоволі посміхнувся. — Ми не хочемо, щоб ви вбили не того, це надто важливо.
— Я ніколи не помиляюся, — гордо відповів В’юн. — Слухайте, Спікере...
— Це незвичайна справа, — перебив його Спікер. — Розумієте, потрібну вам людину — людину, за якою ми вас пошлемо — можна впізнати лише за допомогою кількох предметів, що зберігаються у цій кімнаті. Це наші єдині зачіпки, єдиний спосіб ідентифікації. Без них...
— Про що йдеться?
В’юн підійшов до Спікера, той якраз обмацував одну з бокових стін.
— Знайшов, — полегшено зітхнув Спікер і зняв зі стіни дерев’яну панель, за якою відкрилась прямокутна ніша, — ось він.
В’юн насуплено заглянув усередину:
— Череп? Скелет?
— Чоловік, якого вам треба знищити, вже двісті років як мертвий, — пояснив Спікер. — Це все, що від нього лишилось, і це все, що у нас на нього є.
В’юн кілька хвилин помовчав, розглядаючи ледь помітний у темряві ніші кістяк. Як можна вбити людину, яка померла двісті років тому? Як до нього підійти, як напасти?
В’юн був мисливцем, він жив як хотів і де хотів. У нього був власний корабель, він заробляв на життя торгівлею, привозячи хутро та шкури тварин з Провінцій, прориваючись на високій швидкості крізь митний кордон навколо Землі. Він полював у мальовничих місячних горах, скрадався по безлюдних марсіанських містах, досліджував...
Його роздуми порушив Спікер:
— Солдате, візьміть це і віднесіть до машини, і щоб жодна кісточка не пропала.
Солдат зайшов до комірчини і обережно присів.
— Сподіваюся, — добродушно звернувся Спікер до В’юна, — ви продемонструєте належну вірність справі. Кожному громадянинові іноді випадає шанс духовно очиститися і виявити відданість суспільству. Гадаю, для вас це буде чудовою можливістю. Сумніваюся, що хтось упорається з цим завданням краще. Якщо дасте з ним раду, будете повністю відновлені у своїх правах.
Худий розпатланий В’юн і бездоганний у своєму однострої Спікер зустрілися поглядами.
— Розумію, — промовив В’юн, — тобто я розумію цю частину про шанс, але як можна вбити людину, яка от уже двісті років як мертва?
— Потім поясню, — відповів Спікер. — А поки що треба поспішати.
Солдат обережно загорнув кістки у шматок тканини і вийшов з комірчини. Спікер також попрямував до виходу:
— Ходімо, вони вже знають, що ми сюди проникли, і будь-якої миті можуть тут з’явитися.
Вони квапливо спустились по сходах, сіли в машину і за кілька хвилин уже летіли над дахами будинків.
Спікер вмостився у своєму кріслі.
— У Першої церкви досить цікава історія, — промовив він. — Ви напевне з нею знайомі, проте я хотів би нагадати вам той її етап, з яким буде пов’язана ваша робота.
Рух виник у двадцятому сторіччі, в добу постійних війн. Він стрімко набирав прибічників, спонукав людей задуматися про майбутнє, зрозуміти, що кожна війна породжує наступну, жорстокішу, і так без кінця. Рух пропонував простий вихід: без воєнних навчань, без зброї, неможлива жодна війна, а без заводів і наукового прогресу не буде зброї.
Представники Руху проповідували, що неможливо зупинити війни, просто захотівши цього, вони заявляли, що людина втратила контроль над своїми технологіями, які лише штовхали її з однієї війни в іншу. «Геть суспільство! — кричали вони. — Геть заводи та науку! Ще кілька воєн — і від світу нічого не залишиться!»
Засновник був нічим не прикметним жителем американського Середнього Заходу. Нам невідоме навіть його ім’я — все, що ми знаємо, так це те, що одного дня він почав проповідувати відмову від насильства, опору, боротьби, плати податків на зброю і взагалі будь-яких досліджень, окрім медичних. Він закликав людей жити тихим життям, дбати про сад, триматись подалі від громадської діяльності, займатися своїми особистими справами. Бути непомітним, невідомим, бідним. Роздати більшу частину майна та покинути місто. Принаймні, такі висновки люди зробили з його промови.
Машина знизилася і приземлилась на даху.
— Засновник виклав головне, саму суть, і нікому не відомо, що саме віруючі додали пізніше. Звичайно, місцева влада його одразу заарештувала. Очевидно, вже тоді було зрозуміло, чим усе закінчиться, його так і не випустили на волю. Засновник був засуджений до страти, а його тіло таємно поховали. Здавалося, з культом покінчено.
Спікер посміхнувся:
— На жаль, дехто з послідовників почав розповідати, що бачив його після страти. Чутки про те, що він подолав смерть, про його божественність, поширювались, обростали подробицями. Тож тепер ми маємо Першу церкву, яка перешкоджає соціальному прогресові, руйнує суспільство, сіє зерна анархії.
— Але ж війни, — промовив В’юн, — як щодо них?
— Війни? Що ж, з війнами було покінчено. Варто визнати, що їх припинення було все-таки прямим результатом діяльності Руху. Проте можна й інакше розглянути поняття «війна». Що в ній насправді такого жахливого? Війна була ідеальним інструментом відбору, ідеальним з погляду вчень Дарвіна, Менделя та їм подібних. Без війни кількість нікому не потрібних неуків, невихованих ідіотів лише збільшується, примножується. Війна ж виконувала роль санітара, як шторми, землетруси чи повені, це природний спосіб ліквідації слабких.
Без воєн непропорційно збільшився розмір найнижчих класів суспільства, а це загрожує освіченим людям, науковцям, яким призначено керувати масами. Віруючі не зважають на науку, на здоровий глузд, а Рух лише допомагає їм, спонукаючи до бездіяльності. Тільки за умови, що науковці повністю контролюватимуть...
Машина вже наближалася до протилежного краю даху.
— Отже, тепер ви знаєте, чиї це кістки, кого вам доведеться убити. Ось уже двісті років, як цей неук із Середнього Заходу, цей Засновник, мертвий. Проблема полягає в тому, що тогочасні представники влади занадто пізно відреагували, дозволивши йому говорити, донести свою думку до людей. Йому дозволили проповідувати, породити культ, а коли такі речі трапляються, їх уже не зупинити. Але що було б, якби він помер, не почавши своєї проповіді? Якби жоден його заклик не був озвученим? А він же виголосив їх усього за якусь хвилину. Кажуть, він проповідував лише один раз, один-єдиний раз. І відразу після цього його арештували. Він не опирався, у нього все одно не було шансів.
Спікер повернувся до В’юна:
— Саме так, не було, проте ми і донині пожинаємо плоди його вчення.
Вони увійшли до будинку, де солдати, скупчившись навколо столу, вже почали зосереджено збирати докупи скелет.
В’юн протиснувся поміж них, нахилився і почав розглядати кістки.
— То це, значить, все, що від нього лишилося, — пробурмотів він. — Засновник. Церква століттями його приховувала.
— Приховувала, — погодився Спікер. — Проте зараз усе в наших руках. Ходімо зі мною.
Підійшовши до дверей у протилежному кінці кімнати, Спікер відчинив їх, і вони опинились у сповненій гулу приладів кімнаті. Навколо верстатів та столів з колбами снували техніки, а в центрі слабко світилася кришталева куля.
Спікер подав В’юну автоматичну рушницю.
— Пам’ятайте, череп необхідно зберегти і повернути назад — для порівняння та перевірки. Цільтесь нижче — в груди.
В’юн зважив у руках рушницю:
— Зручна, — мовив він. — Я знаю цю модель, тобто я бачив подібні, проте в руках ніколи не тримав.
Спікер кивнув:
— Вас навчать користуватися рушницею і керувати кулею.