Ба більше, реальність із вигадкою можуть переплестися так щільно, що ви не тільки припините їх розрізняти, ви ще й забудете про існування вигадки. Вам почне здаватися, що так, як зараз, було і буде завжди. Якщо ж якимось чином вам вдасться вибратися за межі ілюзії, то де гарантія, що ви просто не втрапите в іншу ілюзію, як-от інколи, побачивши вночі жаский сон, щосили намагаєтеся прокинутися, але натомість опиняєтеся в іншому сні, і так кілька разів поспіль? Світ, у якому на той час жив Філій Дік, переживав параноїдальні настрої Холодної війни, готувався до участі США в бойових діях у В’єтнамі та до майбутнього президентства Ніксона, якого письменник особливо ненавидів і в одному з останніх романів прирівнював до Антихриста. Якщо це все було наслідком втручання у їхню реальність могутнішої сили, то сила ця аж ніяк не могла бути доброю.
Дік і побачив цю силу на власні очі — 1963 року; величезний і жахливий металевий лик у небі, що переслідував його кілька тижнів. Після того випадку письменник із дружиною офіційно навернулися в католицизм, проте запевнення священика, що Дік бачив Сатану, так його остаточно і не переконали. Він описував те, що пережив, на прикладі людини, яка наливає пиво у келих; наш світ і ми самі — усього-на-всього пивна піна, проте що трапиться, якщо однієї миті піна стане прозорішою і деякі бульбашки крізь неї випадково побачать обличчя того, хто це пиво наливає?
Іншими словами, Дік побачив самого Бога — бо ж хто би зміг стверджувати напевне, що Бог цього світу, якщо він насправді існує, такий добрий і милостивий, як про нього розповідають? Якщо у світі стільки зла й несправедливості, чи не логічніше буде припустити, що створений він насправді злим і мстивим божеством, деміургом, якого давні гностики називали Іалдабаофом, а Філіп Дік — лихим генієм Палмером Елдрічем?
Після того письменник уже не просто здогадувався, він точно знав, що жоден з нас не може поручитися за справжність декорацій навколо.
Бо ж навіть якщо ми живемо всередині вигадки, наші механізми пізнання все одно налаштовані так, щоб про це не здогадуватися, а якщо хтось щось і запідозрить, то лікарі швидко запевнять його у зворотному. Єдина можливість уникнути їхньої підозри — переконати їх і самого себе, що погоджуєшся зі справедливістю їхніх аргументів, але для себе посісти місце... навіть не десь посередині, скоріш, з обох боків. Пристати на обидві версії і навіть вигадати третю, не менш правдоподібну. Стати таким собі уособленням когнітивного дисонансу.
Що підводить нас до очевидного питання: так, у нашому світі Філіп Кіндред Дік помер від серцевого нападу 1982 року, але звідки нам знати, що в іншому світі він не відзначив нещодавно своє дев’яносторіччя, а ми всі взагалі народилися?
Біограф Діка Емманюель Каррер згадує історію, яку письменник прочитав після спроби самогубства у 1972-му і яка справила на нього величезне враження. Через медичну помилку трирічний хлопчик прокинувся після операції сліпим, глухим і німим. Дік із жахом намагався уявити собі, як це — ще вчора бачити й чути, усвідомлювати себе, а сьогодні опинитися ув’язненим у темряві власного тіла, не маючи змоги навіть покликати на допомогу. Він не міг не ставити себе на місце хлопчика і не міг не припускати, що сорок чотири роки тому насправді померла не Джейн, а він, і що відтоді він просто перебуває у збіса правдоподібній ілюзії існування, коли насправді це геть не так.
А якби хлопчик уже народився таким і просто не знав, що може бути якось інакше? Якби він від народження бачив сон, от тільки не знав, що спить? Розмірковуючи над природою реальності, Дік припускав можливість існування тканини, що поєднує увесь Всесвіт і всіх людей — ноосфери, колективного несвідомого, або ж одного великого сновидіння, «реальності, що сниться сама собі». Неможливо визначити, чиє саме це сновидіння, але сновидець цей спілкується з нами через наші сни, а ще — роздає підказки у нашій реальності, маленькі деталі, очевидні тим, хто вміє й хоче їх помічати. Ми самі можемо бути машинами, через які сновидець пізнає та усвідомлює світ; можемо виявитися й сновидцями — це не настільки важливо. Якщо життя і творчість Діка є парафразом відомої притчі про Чжуанцзи та метелика, то зрозуміти, хто з героїв живий, хто перебуває у кріосні, а хто — лише витвір чужої фантазії, читачеві до кінця все одно не вдасться, та це не найголовніше. Важливо лише, що зараз ми досі у цьому сновидінні, у стазисі, у клітці вічної зими, але на обрії вже затеплилася весна, яка розтопить лід і наверне нас на шлях відновлення пам’яті про нашу справжню сутність. Порятунок прийде, хай би як ми його називали: Убік, ВАЛІС, Христос, Бог, або ж Логос — Слово.
Тому практично кожен твір Діка — це літературна (себто словесна) спроба розбудити сновидця, незалежно від того, стукає із зовнішнього боку клітки Бог-Логос чи якась безсмертна версія нас, що намагається нагадати нам про те, ким ми є насправді. Колись дуже давно ми забули своє істинне Я, відмовилися від пам’яті, але лишили собі підказки, щоб зрештою згадати. Щоб одного дня прокинутися й побачити світ таким, яким він є.
І можливо, цей день досі не настав, бо ми ще не сповна відкриті правді. Можливо, ілюзія, вуаль, створена Всесвітом/Богом/Логосом, служить вищій меті й оберігає нас від істини, яка може нам нашкодити. Сновидець досі спить, але коли він прокинеться, ми зникнемо, тому що станемо з ним одним цілим. Можливо, коли вуаль спаде, реальність за нею виявиться надто жахливою, тому ми мусимо заздалегідь підготуватися її прийняти.
Для Діка, який усе життя готував себе до пізнання істинної (принаймні особистої) реальності, найбільше прозріння настало у лютому 1974 року. Письменник тоді страждав від болю через видалені напередодні зуби, і до нього додому завітала дівчина-кур’єр із аптеки. Однак відчинивши двері, Дік одразу забув, навіщо та прийшла. На шиї у дівчини виблискувала золота підвіска у вигляді риби.
— Що це таке? — спитав вражений Дік.
— Риба, — відповіла дівчина. — Цей знак використовували перші християни.
Тієї миті світ для Діка цілковито перевернувся. Він не просто зрозумів, він згадав. Його звали Хома, він жив у Римі першого сторіччя і був послідовником Христа, як і ця дівчина: їх переслідували, і вони могли спілкуватися між собою лише знаками — такими, як ця риба. Того вечора відчуття не лише не зникло, воно нібито розірвало завісу забуття, і наступні два місяці (цей період біографії Діка відомий як 2-3-74) письменник переживав постійний потік містичних та метафізичних видінь. Він був одночасно Філіпом Діком і першохристиянином Хомою, який не пам’ятав нічого після 70 року н. е., нічого не розумів у сучасній техніці (Дікові довелося на деякий час перестати керувати машиною), проте був чудово обізнаний у подіях двотисячолітньої давнини, вільно розмовляв латиною, давньогрецькою, івритом і санскритом, а головне — надавав письменникові фантастичні обсяги знань і порад із будь-якого приводу.
Хай би як неймовірно це звучало, та все життя Діка з тієї миті радикально змінилося. Він звільнив своїх агента й видавця і почав відтоді заробляти купу грошей, скинув зайву вагу, підстригся, почав пити пиво замість вина, змінив мистецькі смаки тощо. Крім загалом пояснюваних з раціонального погляду деталей були й інші: Дік услід за Хомою починав послуговуватися мовами, яких ніколи не знав, а одного разу терміново поставив дуже точний медичний діагноз своєму синові, фактично врятувавши того від смерті. Правдивість цих осяянь підтверджували дружина Діка, надзвичайно вражений лікар сина та спеціаліст із давніх мов, до якого звернулися за порадою. Потік інформації перервався у березні 1974-го, але відтоді й до кінця життя Дік щодня намагався осмислити цей досвід, детально занотовуючи всі свої теорії у щоденнику на кілька тисяч сторінок, який він сам називав «Екзегезою» («Тлумачення»).