Відірвавшись від них, В’юн покинув місто і вже спокійно піднявся на один з пагорбів. А ось і куля. То що ж сталось? Щось не так з його одягом? Із зачіскою?
В’юн замислився. Коли сонце сіло, він заліз до кулі. Кілька хвилин просто посидів, погладжуючи пальцями контрольну панель, а потім ледь повернув кермо, пильно стежачи за показаннями приладів.
Кулю поглинула сіра порожнеча, цього разу ненадовго.
Чоловік окинув В’юна уважним поглядом.
— Ну заходьте вже, — промовив він. — Не напускайте холоду.
— Дякую, — В’юн вдячно пройшов до вітальні. Від невеликої гасової пічки у кутку линуло приємне тепло. З кухні вийшла огрядна жінка в балахонній квітчастій сукні. Господарі пильно дивилися на гостя.
— Кімната хороша, — сказала жінка. — Мене звати місіс Еплтон. Там стоїть обігрівач, і зважаючи на пору року, він вам стане у пригоді, ви будете вдячні за нього.
— Так, — кивнув В’юн, роздивляючись довкола.
— Ви з нами їстимете?
— Що? — перепитав В’юн.
— Ви їстимете з нами? — господар насупив брови. — Ви ж не іноземець, містере?
— Ні, — усміхнувся він. — Я народився у цій країні, проте дещо західніше.
— У Каліфорнії?
— Ні, — В’юн зам’явся. — В Орегоні.
— І як там зараз? — запитала місіс Еплтон. — Я чула, там скрізь дерева, сади, а тут одні пустирі. Сама я родом з Чикаґо.
— Це Середній Захід, — промовив до неї чоловік. — Так що ти не іноземка.
— Орегон теж не за кордоном, — зауважив В’юн. — Це частина Сполучених Штатів.
Чоловік неуважно кивнув, він роздивлявся В’юновий одяг.
— Дивний костюм на вас, містере, — зрештою, мовив він. — Де ви його такий взяли?
В’юн розгубився і почав нервово переминатися з ноги на ногу.
— Це хороший костюм, — сказав він. — Можливо, мені краще звернутися в інше місце, якщо я вам не подобаюсь.
Господарі аж руками замахали, протестуючи. Хазяйка усміхнулася і сказала:
— Ми просто намагаємося бути пильними через тих, червоних. Ну, знаєте, уряд постійно про них попереджує.
— Червоних? — збентежено перепитав В’юн.
— Уряд каже, вони повсюди. Ми повинні попереджати про все дивне або незвичне, коли хтось поводиться не як усі.
— Як я?
Вони зніяковіли.
— Ну, щодо мене, то ви не схожі на червоного, — промовив чоловік. — Проте будьте обачним. У газеті писали...
В’юн уже не слухав. Усе складалося простіше, ніж він думав. Безперечно, щойно з’явиться Засновник, він про це почує. Ці люди, такі підозрілі до всього незвичного, відразу почнуть перешіптуватися і розпускати плітки. Все, що від нього вимагається, це просто залягти на дно і чекати, дослухаючись до розмов, наприклад в універмазі. Або навіть тут, в пансіоні Еплтонів.
— Можна я подивлюся кімнату? — запитав він.
— Звісно, — сказала місіс Еплтон і пішла до сходів. — Я й сама вже хотіла вам її показати.
Вони піднялись на другий поверх. Там було прохолодніше, проте на вулиці було ще холодніше. Вже не кажучи про мороз марсіанських пустель. Він таки був вдячний.
В’юн повільно йшов універмагом, розглядаючи банки консервованих овочів, пакети мороженої риби та м’яса, чисті блискучі холодильники.
До нього підійшов Ед Девіс.
— Вам допомогти? — запитав він.
Незнайомець, мало того що був дивно вдягненим, так ще й бородатим! Ед не міг стримати посмішки.
— Ні, — відповів чоловік кумедним голосом. — Просто дивлюся.
— Як знаєте, — сказав Ед і пішов назад до каси. Туди саме підходила зі своїм візочком місіс Хекет.
— Хто це? — прошепотіла вона, повернувши у бік незнайомця своє гостреньке личко, її ніс заворушився, немов вона принюхувалась. — Уперше його бачу.
— Не знаю, — відповів Ед.
— Кумедний, як на мене. Чому він носить бороду? Ніхто ж більше не носить. У нього, мабуть, не все гаразд з головою.
— Можливо, йому подобається носити бороду? Мій дядько, наприклад...
— Стривайте, — перебила його місіс Хекет. — А хіба отой, як там його звали? Ну, червоний, старий отой. Хіба він не носив бороди? Маркс. У нього була борода.
Ед засміявся:
— Це не Карл Маркс. Я бачив його на фото.
Місіс Хекет пильно на нього подивилась.
— Точно?
— Точно, — запевнив її Ед. — Та що це з вами?
— Треба більше про нього дізнатися, — промовила місіс Хекет. — Думаю, ми повинні дізнатися якомога більше. Заради нашого ж добра.
— Агов, містере! Не хочете прокататися?
В’юн швидко обернувся, готуючись до найгіршого, проте зразу розслабився: в авто сиділо двоє — хлопець і дівчина.
— Прокататись? Чому б і ні?
Він сів у машину й захряснув за собою дверцята. Білл Білет натиснув на газ і виїхав на шосе.
— Доречно ви нагодилися, — обережно промовив В’юн. — А то вирушив до сусіднього міста пішки, проте воно виявилось надто далеко.
— А ви самі звідки? — поцікавилася Лора Хант, мила невисока темноволоса дівчина в жовтому светрі і блакитній спідниці.
— З Купер-Крика.
— З Купер-Крика? — перепитав Білл, наморщивши лоба. — Дивно, раніше я вас там ніколи не бачив.
— А що, ти також звідти?
— Я там народився, тож усіх місцевих знаю.
— А, ну я просто нещодавно туди переїхав. З Орегону.
— Правда? Не знав, що уродженці Орегону розмовляють з акцентом.
— А у мене що, акцент?
— Ви якось кумедно вимовляєте слова.
— Наприклад?
— Ну, не знаю. Лоро, я правий?
— Ви ковтаєте слова, — посміхнулась Лора. — Скажіть ще щось, я цікавлюся діалектами.
Дівчина знову усміхнулася білозубою усмішкою, від якої у В’юна стислося серце.
— У мене з дитинства дефект мови.
— Ой, — зніяковіла дівчина. — Я перепрошую.
Хлопець з дівчиною зацікавлено поглядали на В’юна, тимчасом як той намагався зміркувати, як почати їх розпитувати так, щоб не видати власної зацікавленості.
— Я так розумію, сюди рідко навідуються з інших міст, — промовив він. — Часто бачите незнайомців?
— Ні, — Білл похитав головою. — Не дуже.
— Б’юся об заклад, що, крім мене, вам уже давно не траплялися нові обличчя.
— Так, ваша правда.
В’юн, якусь мить провагавшись, зрештою запитав:
— Один мій друг, давній знайомий, збирався сюди навідатися. Де б, на вашу думку, я міг... — він запнувся. — Не знаєте когось, хто міг би його бачити? До кого мені звернутися, щоб знати, чи я його бува не проґавив?
Юнак з дівчиною розгубилися.
— Та ви просто уважно розгляньтеся довкола. Купер-Крик — маленьке містечко.
— Ясно, постараюсь.
Далі вони їхали мовчки. В’юн милувався дівчиною: мабуть, вони з хлопцем зустрічаються, можливо, навіть заручені. От тільки він не пам’ятав, чи в ті часи люди взагалі заручались. Проте, хай там як, така приваблива дівчина не могла бути без пари у такому віці, на вигляд їй було близько шістнадцяти. Можна було б у неї якось запитати, якщо знову випаде зустрітись.
Наступного дня В’юн прогулювався однією з головних вулиць Купер-Крика. Він залишив позаду універмаг, дві бензоколонки, поштове відділення, та, підійшовши до невеличкого кафе на розі, зупинився: всередині сиділа Лора. Вона гойдалася на стільці і, сміючись, розмовляла про щось з офіціантом.
В’юн відчинив двері, і на нього війнуло теплим повітрям. Лора пила гарячий шоколад зі збитими вершками. Несподівано для неї В’юн підійшов і сів поруч.
— Перепрошую, — сказав він. — Сподіваюсь, я не заважатиму?
— Та ні, — вона похитала головою, дивлячись на В’юна великими темними очима. — Ніскілечки.
До столика підійшов офіціант.
— Що замовлятимете?
В’юн глянув на шоколад у чашці Лори.
— Те, що й дівчина.
Увесь цей час Лора, склавши руки на столі, дивилася на В’юна.
— До речі, ми так і не познайомилися, — сказала вона, простягаючи В’юну руку. — Мене звати Лора Хант.