Той, до пуття не розуміючи значення цього жесту, незграбно потиснув її руку і пробурмотів:
— Я В’юн.
— В’юн? Це ваше ім’я чи прізвище?
Він зам’явся, зрештою промовив:
— Прізвище. Омар В’юн.
— Омар? — засміялась дівчина. — Як поет. Омар Хайям.
— Не чув про такого, я взагалі мало цікавлюся поезією. Ми відновили небагато творів мистецтва. В основному лише Церква цікавиться ними... — він замовк і почервонів. — У моїх краях, — закінчив він.
— Церква? Яку церкву ви маєте на увазі?
— Ну, Церква, — він розгубився.
Принесли шоколад, і В’юн з полегшенням почав його сьорбати, Лора все ще не зводила з нього здивованого погляду.
— Ви незвичайна людина, — мовила вона. — Ви не подобаєтеся Біллу, проте йому ніколи не подобається щось, що вирізняється з-поміж решти. Він такий... нудний. Ви згодні з тим, що з віком людина повинна навчитися сприймати все ширше?
В’юн кивнув.
— Він каже, — продовжувала вона, — що нетутешні мають залишатися там, де вони є, а не приїжджати сюди. Але ви не настільки нетутешній, він має на увазі азіатів, ну, ви розумієте.
В’юн знову кивнув.
Скляні двері за ними відчинилися, і до кафе зайшов Білл.
— Так-так, — здивувався він, побачивши їх.
— Привіт, — мовив В’юн, повернувшись до нього.
Білл сів поруч з ними.
— Привіт, Лоро, — сказав він дівчині, потім перевів погляд на В’юна. — Не думав, що побачу вас тут.
В’юн напружився, була відчутною ворожість хлопця.
— Щось не так?
— Ні, все гаразд.
Ніхто не знав, що казати далі, зрештою, Білл порушив тишу:
— Усе, Лоро, ходімо.
— Куди? — здивувалась вона. — Навіщо?
— Просто ходімо! — він схопив її за руку. — Ну ж бо! На вулиці чекає машина.
— Білле Білет, — промовила вона. — Ти що, ревнуєш?
— Хто цей чоловік? — запитав Білл. — Ти щось про нього знаєш? Ти тільки поглянь на нього: ця борода...
Дівчина розлютилася:
— Ну і що? Що з того, що він не водить круту тачку і не ходить до нашої школи?
В’юн зміряв хлопця поглядом. Той був високим, високим і сильним. Можливо, входив до чогось на зразок громадської дружини.
— Перепрошую, — В’юн підвівся. — Мені вже час.
— Що ви забули у нашому місті? — запитав Білл. — Що ви тут робите? Чому ви крутитеся біля Лори?
В’юн поглянув на дівчину і знизав плечима:
— Хіба на все повинна бути причина? Ще побачимось.
Він уже розвернувся, щоб піти, аж раптом завмер: він відчув, як за ним слідком кинувся Білл. В’юн механічно торкнувся рукою пояса і прошепотів сам до себе: «Упівсили, не більше. Упівсили».
Кімната здригнулася, щойно він стиснув у руці пояс. Його самого захистила пластикова підкладка під одежею.
— Господи! — схопилась за голову Лора.
В’юн чортихнувся, він геть забув, що вона теж була в залі. Та нічого, все минеться, пояс вдарив лише упівсили. Хіба що у вухах якийсь час дзвенітиме. І паралізує на кілька хвилин.
Не озираючись, В’юн вийшов на вулицю. Він уже майже повернув за ріг, як з кафе повільно, тримаючись за стіни і похитуючись, вибрався Білл. В’юн не став зупинятись.
Уночі він вийшов прогулятися. Раптом перед ним виросла темна постать, і він завмер.
— Хто йде? — запитав чоловічий голос.
В’юн не відповів, але напружився.
— Хто йде? — знову запитав чоловік. У його руках клацнув ліхтарик, освітивши В’юна.
— Це я.
— Хто — я?
— Мене звати В’юн. Я зупинився в пансіоні Еплтонів. А ви хто?
Чоловік повільно підійшов, з його пояса звисала шкіряна кобура з пістолетом.
— Я шериф Даф. Думаю, ви саме той, хто може мені дещо прояснити. Ви були сьогодні в кафе «У Блума» близько третьої?
— «У Блума»?
— Так, кафе із содовою, завжди повне дітлахів, — Даф підійшов упритул до В’юна і посвітив ліхтариком йому в обличчя, той примружився.
— Відведіть від мене цю штуку, — сказав він.
— Гаразд, — мовив шериф після секундної паузи і спрямував промінь ліхтарика під ноги. — Ви були там. Ви щось не поділили з малим Білетом, чи не так? Ви клеїлись до його дівчини.
— Ми просто розмовляли, — обережно сказав В’юн.
— А що трапилось потім?
— Не розумію, про що ви.
— Мені просто цікаво. Кажуть, ви щось зробили.
— Щось зробив? Що саме?
— Не знаю, тому й запитую. Люди бачили спалах, а тоді щось сталося. У них потемніло в очах і кілька хвилин вони не могли поворухнутися.
— З ними все гаразд?
— Уже так.
Вони трохи помовчали.
— Ну, — запитав Даф. — То що то було? Бомба?
— Бомба? — засміявся В’юн. — У мене просто вибухнула запальничка. Мабуть, тріснута була, от бензин і просочився.
— Чому ж тоді вони всі відчули запаморочення?
— Бензинові випари.
Вони знову замовкли, В’юн нетерпляче переступав з ноги на ногу. Його пальці вже намацували пояс. Шериф подивився під ноги і пробурчав:
— Ну, якщо ви так кажете... Зрештою, ніхто ж не постраждав, — він відступив на кілька кроків і додав: — А щодо Білета, так він постійно знаходить проблеми на свою голову.
— Що ж, тоді добраніч, — промовив В’юн і розвернувся, щоб піти.
— І ще одне, містере В’юн, перш ніж ви підете. Ви не проти, якщо я подивлюсь ваші документи?
— Звісно, тримайте, — В’юн поліз до кишені і витягнув гаманець.
Шериф посвітив на його посвідчення ліхтариком, В’юн затамував подих. Над гаманцем працювала ціла команда: вивчали історичні джерела, музейні експонати, важливі, на їхню думку, документи.
Даф повернув йому гаманець:
— Усе гаразд. Вибачте, що потурбував, — він вимкнув світло.
Коли В’юн повернувся додому, то застав Еплтонів перед телевізором, вони не помітили, як він зайшов. В’юн хотів було піднятись до себе, та все-таки замешкався біля дверей вітальні.
— Можна у вас дещо запитати? — мовив він, і місіс Еплтон повільно повернулася. — Не скажете, яке сьогодні число?
— Число? — вона пильно на нього подивилась. — Перше грудня.
— Перше грудня! Але ж недавно був листопад!
На нього витріщилися дві пари здивованих очей. Раптом він згадав: в двадцятому сторіччі все ще послуговувалися дванадцятимісячним календарем. Після листопада зразу йшов грудень, місяць голень з’явився між ними значно пізніше.
В’юну стало важко дихати. То це буде завтра! Друге грудня! Завтра!
— Дякую, — мовив він і рушив сходами до себе нагору. Яким же дурнем треба було бути, щоб забути таке! В газетах писали, що Засновника заарештували другого грудня. Завтра, лише через дванадцять годин, Засновник звернеться до людей і поплатиться за це.
День випав теплий і ясний. В’юн ішов під укритими памороззю деревами, дослухаючись до рипіння снігу під ногами. Він перейшов через пагорб, ледь не послизнувся, спускаючись, зупинився і роздивився навкруг.
Навколо було тихо й безлюдно. В’юн витяг невеличку указку з-за пояса і натиснув кнопку на її руків’ї. Якусь мить нічого не відбувалось, аж раптом повітря замерехтіло: обабіч нього приземлялась, виринувши з порожнечі, кришталева куля. В’юн зітхнув з полегшенням, було приємно знову її бачити, зрештою, це був його єдиний квиток додому.
Він піднявся на верхівку пагорба і з задоволенням окинув оком навколишній пейзаж. Скільки хватало зору, розпростерлася рівнина Гудзон, з якої виринало місто. Вона була абсолютно гладенькою, без жодного дерева чи кущика, і вся покрита снігом.
Сюди має прийти Засновник, тут він має читати проповідь, і звідси його має забрати поліція.
От тільки він буде мертвий задовго до її приїзду. Він буде мертвий навіть до початку проповіді.
В’юн повернувся до кришталевої кулі, відчинив двері і ступив усередину. Там він узяв з полиці самозарядну рушницю і клацнув затвором. Тепер він був готовий іти, готовий стріляти. На мить він задумався: можливо, варто її взяти із собою просто зараз?