Ні. До приходу Засновника ще кілька годин, а що, як тим часом В’юна обшукають? От коли він побачить, як наближається Засновник, тоді й повернеться за рушницею.
В’юн подивився на полицю, на якій лежав невеликий пакунок. Він дістав його і розгорнув.
У його руках лежав той самий череп. Несподівано для себе В’юн здригнувся. Це був людський череп, череп Засновника, який був поки що живий, який скоро прийде сюди, який стоятиме на полі за якихось п’ятдесят ярдів від нього.
Що, як він побачить це, свій власний череп, жовтий, потрісканий, двохсотлітній? Чи почав би він свою проповідь? Чи вичавив би із себе бодай слово, угледівши посмішку свого старезного черепа? Як би він після цього звертався до людей? І що б він їм сказав?
Що взагалі б мало сенс для людини, яка побачила свій древній пожовтілий череп? Краще насолоджуватись швидкоплинністю життя, поки воно ще триває.
Людина, яка тримала в руках власний череп, мало у що вірила б, мало до чого закликала б, скоріш навпаки...
Знадвору почувся якийсь звук. В’юн поклав череп на полицю і дістав рушницю. Там хтось походжав. Він принишк біля дверей, його серце калатало. А що, як це вже він? Що, як це Засновник тупцяє на морозі, вибираючи місце для промови? Можливо, він зараз роздумує над тим, що сказати людям, добирає слова?
Якби ж то він тільки бачив, що саме щойно тримав у руках В’юн!
Він вискочив назовні, стискаючи рушницю. Лора!
В’юн витріщився на дівчину: на ній були вовняні куртка й чобітки, руки ховалися в кишенях. З її рота виривалися хмарки пари, дівчина важко дихала.
Вони мовчки дивились одне на одного. Зрештою, В’юн опустив рушницю.
— Що трапилося? — запитав він. — Що ти тут робиш?
Вона показала кудись пальцем, здавалося, вимовити бодай слово їй бракувало сил. В’юн насупив брови: та що це з нею?
— Що там? — запитав він. — Навіщо ти прийшла? — В’юн подивився туди, куди показувала дівчина. — Я нічого не бачу.
— Вони скоро будуть тут.
— Вони? Хто? Хто буде тут?
— Вони. Поліцейські. Вночі шериф звернувся до поліції штату, щоб ті прислали машини. Вони скрізь, повсюди. Дороги заблоковано. Їх там близько шістдесяти: одні з міста, інші з околиць, — вона замовкла, переводячи подих. — Вони сказали... сказали...
— Що?
— Вони сказали, що ви комуніст. І ще вони...
В’юн повернувся до кулі, поклав рушницю на полицю і вискочив назад до дівчини.
— Дякую. Ти прийшла, щоб мене попередити? Ти їм не віриш?
— Я не знаю, кому вірити.
— Ти сама прийшла?
— Ні. Мене підвіз на вантажівці Джо. З міста.
— Джо? Який Джо?
— Джо Френч. Сантехнік. Він татів друг.
— Ходімо.
Вони здолали кілька пагорбів і пішли по засніженому полю. Невеличка вантажівка стояла неподалік. За кермом сидів опецькуватий кремезний чоловік з люлькою в зубах. Побачивши їх, він висунувся з вікна.
— Це про вас усі говорять? — запитав він В’юна.
— Так. Дякую, що попередили.
Сантехнік знизав плечима:
— Я нічого не знаю. Лора каже, ви нормальний, — він подивився назад. — Вам варто знати: сюди йде багато людей. Не попередити, а так, з цікавості.
— Багато людей? — В’юн подивився в напрямку міста, звідти брели по снігу чорні постаті.
— Місцеві. Зберегти в таємниці таке неможливо, тим паче в такому маленькому місті. Ми всі слухаємо поліцейське радіо, вони про це дізнались тоді ж, коли і Лора. Хтось увімкнув, розповів комусь — і пішло-поїхало.
Постаті наближалися. В’юн міг уже декого впізнати: там був Білл Вілет, кілька хлопців-школярів, позаду плентались Еплтони.
— І навіть Ед Девіс, — пробурмотів В’юн.
Крамар важко ступав по снігу поруч з трьома-чотирма іншими чоловіками з міста.
— Усім цікаво до смерті, — пояснив Френч. — Що ж, гадаю, мені час додому, не хочу, щоб мою вантажівку перетворили в решето. Поїхали, Лоро.
Дівчина подивилась на В’юна переляканими очима.
— Поїхали, — повторив Френч. — Сама розумієш, нам не можна тут затримуватися.
— Чому?
— Може бути стрілянина. Це ж на неї вони прийшли подивитися. Ви це розумієте, В’юне?
— Так.
— У вас є рушниця? Чи вам байдуже? — Френч посміхнувся. — Вони вже багатьох пов’язали, так що вам не буде самотньо.
Байдуже йому не було, це точно. Він мав залишитися тут, на полі, він не міг дозволити кудись себе забрати. Будь-якої миті тут може з’явитись Засновник. Можливо, ним виявиться один з місцевих, він стоятиме скраю, там, де починається поле, і чекатиме, дивитиметься.
А можливо, це Джо Френч. Або хтось із поліцейських. Будь-хто з них може раптом заговорити, і всього лише кілька слів, сказаних сьогодні, не будуть забуті протягом сторіч.
Тому В’юн мав бути тут, чекати, поки хтось заговорить.
— Мені не байдуже, — промовив він. — А ви повертайтеся до міста і забирайте із собою дівчину.
Лора неохоче зайняла місце поруч із Джо Френчем, сантехнік завів мотор.
— Погляньте-но на них, — сказав він. — Немов грифи. Чекають, поки когось уб’ють.
Вантажівка поїхала геть, налякана Лора сиділа мовчки. Якусь мить В’юн дивився їй услід, потім розвернувся і побіг назад, до дерев, у напрямку пагорбів.
Звісно, він міг утекти. Будь-якої миті. Все, що йому треба для цього зробити, це стрибнути до кулі і повернути кермо. Але у нього було завдання, важливе завдання. Він мав бути тут, у цьому місці. В цей момент.
В’юн добіг до кулі, відчинив дверцята, заліз усередину і дістав з полиці свою чудову рушницю. Вона з ними впорається. Він зарядив її на повну потужність, тим самим запустивши ланцюгову реакцію. Заряду вистачить на всіх: і на поліцію, і на допитливих людей-садистів...
Його тим варварам не вхопити! Поки вони до нього доберуться, жодного живого не залишиться. А він вибереться звідси, він зможе втекти. Всі вони будуть мертві ще до заходу сонця, вони йдуть сюди за смертю. А він...
І тут його погляд упав на череп.
В’юн поклав рушницю на підлогу, взяв до рук череп, повернув його і подивився на зуби, потім підійшов до дзеркала.
Усе ще тримаючи череп, В’юн глянув на своє відображення. Він притиснув череп до щоки: тепер, поруч з його власним обличчям у дзеркалі, йому зловісно посміхався череп, поруч з його власним черепом на нього дивилось його ж власне обличчя.
В’юн вишкірив зуби — він усе збагнув, усе стало на свої місця.
Він тримав у руках свій власний череп. Це він мав бути убитим. Це він Засновник.
Отямившись від потрясіння, він поклав череп на полицю і почав неквапом набирати послідовність команд на панелі. Тепер він уже чув гул моторів знадвору і приглушені голоси людей. Чи варто йому повертатись у свій час, де на нього чекав Спікер? Звісно, він міг утекти.
Утекти?
Він знову подивився на череп. Онде він, пожовклий від часу. Втекти? І це після того, як у його руках побував власний череп?
Що зміниться, якщо він проживе ще місяць, рік, десять років, п’ятдесят? Час — ніщо. Він пив гарячий шоколад з дівчиною, яка народилась за сто п’ятдесят років до нього. Втекти? Чи надовго?
Він уже не міг утекти, на його місці кожен міг би, проте В’юн не міг.
Адже він тримав власні кістки у своїх руках, тримав голову себе мертвого.
А вони — ні.
Він вийшов з кулі і пішов до поля абсолютно беззбройним. Навколо зібралась юрба людей, вони чекали. Вони сподівалися побачити захопливий бій: вони знали, що у В’юна є якась зброя, всі чули про випадок у кафе.
Навколо вже було чимало копів: з рушницями та сльозогінним газом. Вони залягали на пагорбах, ховалися за валунами, поміж дерев, підходили все ближче і ближче. У цьому сторіччі це було звичне явище.
Якийсь чоловік жбурнув у нього чимось, предмет упав у сніг йому під ноги. В’юн придивився і посміхнувся, то був камінь.
— Давай! — крикнув хтось з юрби. — У тебе ж є бомби!
— Кинь бомбу! Ти, бородатий! Кинь бомбу!