— Всип їм перцю!
— Кинь кілька атомних бомбочок!
У юрбі зареготали. В’юн посміхнувся і засунув руки в кишені. Раптом усі замовкли, побачивши, що він хоче щось сказати.
— Пробачте, — просто мовив він, — але у мене немає ніяких бомб. Ви помилилися.
Люди почали схвильовано перешіптуватись.
— У мене є рушниця, — вів далі В’юн. — Гарна рушниця. Створена наукою, набагато розвиненішою, ніж ваша. Проте я не маю наміру її використовувати.
Люди розгубилися.
— Чому? — донеслось до нього.
З переднього ряду на нього дивилась літня жінка. В’юн був вражений. Він її вже десь бачив. Але де?
І він згадав. Того дня, біля бібліотеки. Він її тоді зустрів на перехресті. Вона ще була приголомшена, коли побачила його. І він тоді не зрозумів чому.
В’юн усміхнувся. Він таки здолає смерть, той, хто зараз так охоче йде їй назустріч. Вони всі сміялися, глузували над чоловіком, у якого є рушниця і який не хоче нею скористатися. Проте завдяки примхам науки він з’явиться знову, за кілька місяців, коли його кістки вже будуть гнити, поховані на в’язничному цвинтарі.
Таким чином він обдурить смерть. Він помре, проте потім, за кілька місяців, воскресне, ненадовго, всього на півдня.
На кілька годин. Але цього вистачить, щоб його впізнали, зрозуміли, що він усе ще живий, дізнались, що якимось чином він повернувся з того світу.
І, зрештою, він з’явиться знову, через двісті років. Два століття потому.
Він знову народиться, народиться, як і має статись, у маленькому торговому селі на Марсі. Він виросте, навчиться полювати і вести торг...
До краю поля під’їхала поліцейська машина і зупинилась, юрба трохи відступила. В’юн підняв руки.
— Я вам скажу одну дивну річ, — промовив він. — Той, хто приходить з мечем, від меча і загине. Той, хто вбиває, сам буде вбитим. Але той, хто віддає своє життя на милість іншим, оживе знову!
Люди почали тихо, нервово пересміюватися. Поліцейські вискочили з машини і пішли в напрямку В’юна. Він посміхнувся. Він сказав уже все, що збирався сказати, залишивши їм у спадок цей щойно придуманий ним короткий парадокс. Вони над ним ще задумаються, вони його запам’ятають.
Посміхаючись, В’юн стояв і чекав неминучої смерті.
Захисники
(пер. В. Корсун)
Відкинувшись у кріслі, Тейлор читав ранкову газету. Тепло кухні та запах кави приємно перепліталися з думкою про те, що на роботу сьогодні йти не треба. У нього був вихідний, уперше за довгий час, і це його тішило. Він розгорнув газету і задоволено зітхнув.
— Що там пишуть? — запитала Мері від плити.
— Минулої ночі знову бомбили Москву, — Тейлор схвально кивнув. — Задали там справжнього жару. Скинули одну з тих радіоводневих бомб. Так їм і треба.
Він знову закивав, насолоджуючись затишком кухні, присутністю своєї пухкенької милої дружини, запахом сніданку та кави. Такий відпочинок був йому до вподоби. Крім того, вісті з фронту були хорошими. Новини сповнили його відчуттям гордості та самоповаги, і Тейлор аж зашарівся від них. Зрештою, він був невід’ємною частиною воєнної програми, не якимось там вантажником на фабриці, а інженером, одним із тих, хто розробляв та планував воєнну кампанію.
— Пишуть, що нові підводні човни — взірець досконалості. Зажди, от вони їх спустять на воду... — від приємного передчуття він прицмокнув губами. — Ото Совіти здивуються, коли їх почнуть обстрілювати з-під води.
— Вони знають свою справу, — неуважно погодилася Мері. — А вгадай-но, що я сьогодні бачила? Щоправда, лише мигцем. Наша команда готує свинцеву леді для зустрічі зі школярами. Дітям же корисно знати, на що йдуть їхні зусилля?
Вона повернулась і поглянула на чоловіка.
— Діти і леді, — пробурмотів Тейлор, відкладаючи газету. — Що ж, проконтролюй, щоб її було належним чином знезаражено, нам не потрібен зайвий ризик.
— О, їх завжди миють, перш ніж спустити сюди з поверхні, — запевнила його Мері. — Про те, щоб леді пропустили без душу, не може бути й мови. Подумай сам, — вона замислилась. — Знаєш, Доне, мені це нагадало, як...
Він кивнув:
— Знаю, знаю.
Він і справді знав, про що вона подумала. Одного разу, в перші тижні війни, ще до того, як усіх евакуювали під землю, вони бачили, як з медичного поїзда виносили поранених, людей, які просто потрапили під снігопад. Він пам’ятав їхній вигляд, пам’ятав вираз їхніх облич, принаймні того, що від них лишилося. Видовище було не з приємних.
Їх таких було багато, особливо в перші дні війни, поки ще не завершилась евакуація під землю. Вони тоді на кожному кроці траплялися.
Тейлор подивився на дружину: останні кілька місяців вона, як і всі підземні жителі, надто багато про це думала.
— Забудь про це, — мовив він. — Усе це в минулому. На поверхні не лишилося нікого, крім леді, а їм байдуже.
— Сподіваюся, вони там пильнують, пропускаючи їх до нас. Якщо якась все ще буде гарячою...
Тейлор засміявся, відсуваючись від столу:
— Не думай про це. Подивись краще, як чудово все складається. Я буду вдома ще дві зміни, нічого не робитиму, лише байдикуватиму та відпочиватиму. Може, подивимось якусь передачу? Що ти на це скажеш?
— Передачу? А варто? Не люблю я дивитися на всі ці руїни. Просто іноді вони показують місця, де я бувала, як, наприклад, Сан-Франциско: його панораму, зруйнований напівзатоплений міст, мене це вибиває з колії. Не люблю я на таке дивитись.
— Невже ти не хочеш знати, що там коїться? Крім того, людям нічого не загрожує, ти ж знаєш.
— Але це так жахливо! — мовила вона напружено. — Не треба, прошу, Доне.
Дон Тейлор похмуро підняв газету.
— Гаразд, хоч я й гадки не маю, що мені робити. І не забувай, їхнім містам дістається ще більше.
Дружина кивнула.
Тейлор перегорнув тонку сторінку газети, хорошого настрою як не було. І чому вона все ускладнює? У них же все йде добре, а про те, щоб проблем взагалі не було, не може бути й мови, коли живеш під землею із штучним сонцем та синтетичною їжею.
Звісно, що життя без справжнього неба, без можливості поїхати куди душа забажає або побачити щось окрім металевих стін, велетенських гуркітливих заводів, штучних садів та бараків не могло не пригнічувати. Проте це все-таки краще, ніж жити на поверхні. Все одно колись війна та закінчиться, і вони зможуть повернутися. Ніхто не хоче так жити, проте інакше ніяк.
Він нервово зашелестів газетою, благенький папір надірвався. Будь воно все прокляте: папір ставав усе гіршим і гіршим, сторінки жовтіли, фарба блякла...
Що ж, усі ресурси йшли на воєнні потреби, про це не можна забувати. Тим паче йому, одному з проектувальників.
— Тейлоре? — на екрані з’явилось обличчя літнього похмурого чоловіка. — Це Мосс. Вибач, що турбую, я знаю, що у тебе вихідний, але ця штука вже тут, — він зашурхотів паперами. — Треба, щоб ти прийшов якомога швидше.
Тейлор підготувався до найгіршого:
— Що трапилося? Хіба це не може зачекати?
Спокійні сірі очі зміряли Тейлора холодним поглядом.
— Гаразд, якщо ти хочеш, щоб я прийшов до лабораторії, — пробурчав Тейлор, — я, звісно, прийду. Ось тільки форму одягну...
— Ні. Приходь у чому є. І не в лабораторію. Зустрінемось на другому рівні якомога скоріше. Я візьму найшвидшу машину і підберу тебе за п’ятнадцять хвилин. До зустрічі.
Мосс відключився, екран погас.
— Хто це був? — запитала Мері від дверей.
— Мосс. Я йому для чогось потрібен.
— Так і знала, що нічого путнього з твого відпочинку не вийде...
— Що ж, ти все одно нічим не хотіла займатися, то що від цього зміниться? — в його голосі звучала гіркота. — Я тобі щось звідти принесу. Я піднімаюсь на другий рівень. Можливо, навіть буду досить близько до поверхні, щоб...
— Не треба! Не треба мені нічого приносити! Не з поверхні!
— Гаразд, не буду. Тобі не вгодиш...
Вона мовчки дивилась, як він взувається.