Френкс вклав пакунок у зубастий захоплювач і запустив його в кімнату до леді. Та його взяла і розгорнула, в її руках була металева пластина. Вона покрутила її в руках і раптом завмерла.
— Ну от, — промовив Френкс.
Він штовхнув плечем перегородку, і та від’їхала набік. Тейлор отетерів — Френкс і Мосс заходили до леді!
— Господи! — вигукнув він. — Вона ж радіоактивна!
Леді стояла нерухомо, все ще з металевою пластиною в руках. У кімнаті з’явилися солдати, вони оточили леді і почали обережно перевіряти її лічильником Гейгера.
— Усе гаразд, сер, — звернувся один із них до Френкса. — Холодна, як довгий зимовий вечір.
— Добре. Я був певен, проте не хотів ризикувати.
— Річ у тому, — мовив Мосс Тейлору, — що ця леді ніскілечки не гаряча, а вона ж щойно з поверхні, її навіть не помили.
— І що це все означає? — розгублено запитав Тейлор.
— Можливо, це випадковість, — відповів Френкс. — Завжди є імовірність того, що щось назовні може уникнути опромінення, проте це вже другий відомий нам подібний випадок, і, гадаю, не останній.
— Другий?
— Ми помітили це на попередньому допиті. Леді не була гарячою, вона була такою ж холодною, як ця.
Мосс забрав металеву пластину з рук леді, обережно на неї натиснув і знову вклав у негнучкі пальці робота.
— Ми цим її закоротили, щоб можна було підійти і все ретельно перевірити. За кілька хвилин вона знову запрацює, тож нам краще поквапитися.
Вони повернулися назад, і за їхніми спинами знову з’явилась свинцева стіна. Солдати також покинули кімнату.
— За два дні, — задоволено мовив Френкс, — перша розвідувальна група зможе вийти на поверхню. Ми піднімемося в скафандрах по Трубі — перша за вісім років група людей, яка вибереться звідси.
— Можете мене не слухати, — сказав Мосс, — та мені все це не до душі. Я не знаю, що тут відбувається, проте все це дуже дивно. Леді сказала, що ніхто не протримається довго на поверхні, не засмажившись. Щось тут не клеїться.
Тейлор кивнув і подивився крізь оглядову шпарину на нерухому металеву постать. Раптом леді заворушилась. Її обвуглений корпус вкривали вм’ятини і сколи, де-не-де виднілися пробоїни. Ця леді пробула там досить довго, вона бачила війну і руйнування, такі неосяжні, що жодна людина не могла б їх собі уявити. Вона повзала і скрадалась у світі радіації та смерті, світі, де жодне життя було неможливе.
І Тейлор щойно її торкався!
— До речі, ви, Тейлоре, підете з нами, — зненацька сказав Френкс. — Ви можете мені знадобитися. Думаю, втрьох ми і вирушимо.
Мері подивилася на нього болісно-переляканим поглядом:
— Я все знаю. Ти збираєшся піднятися на поверхню. Так?
Вона пішла за ним на кухню. Тейлор сів, але так і не зміг підняти погляду на дружину.
— Це секретний проект, — спробував вивернутися він. — Я не маю права тобі про нього розповідати.
— А ти і не мусиш. Я і так все знаю. Я зрозуміла це, щойно ти переступив поріг. У тебе був такий вираз обличчя, якого я давно не бачила. Дуже давно. Багато років.
Вона підійшла до нього.
— Але як вони можуть посилати тебе на поверхню? — вона взяла його обличчя у свої тремтячі долоні, в її очах застиг первісний страх. — Там же ніхто не виживе. Подивись, подивися сюди!
Вона схопила газету і тицьнула йому під ніс.
— Поглянь на ці фотографії. Америка, Європа, Азія, Африка — одні руїни. Нам це щодня показують у відеорепортажах.
Усе знищено, отруєно, а вони посилають тебе нагору. Навіщо?
Жодна жива істота не витримає тамтешніх умов, жоден бур’ян чи трава. Там навіть ґрунт випалений, хіба ні? Хіба ні?
Тейлор підвівся.
— Це наказ. Мене не втаємничували у деталі. Мені наказали увійти до складу розвідувальної групи. Більше я нічого знаю.
Він довго стояв, дивлячись перед собою невидющими очима, потім узяв газету і підніс до світла.
— На вигляд як справжнє, — пробурмотів він. — Руїни, смерть, шлак. Переконливо. Всі ці доповіді, світлини, фільми, навіть зразки атмосферного повітря. Однак на власні очі ми нічого не бачили, хіба що в перші місяці.
— Ти про що?
— Так, просто, — він відклав газету. — Я маю вирушати одразу після сну. Ходімо вже спати.
Стиснувши зуби, Мері відвернулася.
— Роби як знаєш. Чому б тоді нам усім не вибратися назовні і відразу там не померти, замість того, щоб повільно гнити тут, як хробаки в землі.
Він навіть не уявляв, наскільки їй погано. А як же інші? Як ті робітники, що не розгинають спин на заводах, щодня і щоночі, без вихідних? Бліді, згорблені чоловіки та жінки, які, ледве волочачи ноги, плентаються на роботу, сліпнуть від слабкого світла, їдять синтетичні продукти...
— Не говори так, — мовив він.
Мері слабко посміхнулася.
— Я так говорю, тому що знаю, що ти ніколи не повернешся, — вона відвела погляд. — Якщо ти піднімешся на поверхню, я тебе більше ніколи не побачу.
Тейлор стояв мов громом прибитий.
— Що?! Як ти лише могла таке подумати?
Відповіді він не дочекався.
Тейлор прокинувся від гучного звуку трансляції новин, що лунала знадвору.
— Екстрений випуск новин! З поверхні повідомляють про масовану атаку Совітів із застосуванням нового виду зброї! Основні сили відступають! Усім робітникам негайно прибути на заводи!
Тейлор заморгав, продираючи очі. Він вискочив з ліжка і поспішив до відеофону. За хвилину його вже з’єднували з Моссом.
— Ти чув? — запитав він. — Про яку атаку йдеться? Наш план скасовується?
Він міг розгледіти стіл Мосса, весь завалений звітами та іншими паперами.
— Ні, — відповів Мосс. — Нічого не скасовується, діємо за домовленістю. Негайно приїзди сюди.
— Але ж...
— Не сперечайся, — Мосс згріб у жменю доповіді зі столу і люто їх зіжмакав. — Це все фальсифікація. Поквапся!
Мосс відключився.
Цілком спантеличений, Тейлор почав похапцем одягатися. За півгодини він уже вискочив зі швидкісного авто і поспішив по сходах до Бюро синтетики. Повсюди коридорами снували люди. Він зайшов до Моссового кабінету.
— Ось і ти, — полегшено зітхнув Мосс, підводячись. — Френкс уже чекає біля пропускного пункту.
Вони сіли в авто служби Внутрішньої безпеки і ввімкнули сирену. Робітники навсібіч розбігалися, звільняючи їм дорогу.
— Що там за атака? — запитав Тейлор.
Мосс знизав плечима.
— Ми їх спровокували, і це реакція на наші дії.
Вони пригальмували біля входу в Трубу і пірнули всередину. За хвилину ліфт уже мчав їх угору на перший рівень.
Чоловіки опинилися посеред виру приготувань. Солдати підтягували ремені на свинцевих скафандрах, весело розмовляли і перегукувалися. Вони вже отримали зброю і вислухали інструктаж.
Тейлор подивився на одного із солдатів. В руках у нього був страхітливого вигляду пістолет «Бендер» — нова ручна короткоствольна зброя, щойно з конвеєра. Деякі солдати здавалися трохи переляканими.
— Сподіваюсь, ми не помиляємося, — мовив Мосс, простеживши за його поглядом.
До них підійшов Френкс.
— План такий. Спершу піднімаємося ми втрьох, за п’ятнадцять хвилин — солдати.
— А що ми скажемо леді? — занепокоєно запитав Тейлор. — Треба ж буде їм якось пояснити наше прибуття.
— Ми хочемо подивитися на атаку Совітів, — іронічно посміхнувся Френкс. — Якщо це насправді так серйозно, ми маємо в цьому особисто переконатися.
— А потім що? — запитав Тейлор.
— Це вже залежатиме від них. Ходімо.
Вони сіли в невеличке авто, і їх почали піднімати вгору антигравітаційні потоки, що струменіли з дна Труби. Час від часу Тейлор поглядав униз. Відстань була вже величезною, і щохвилини вона ставала дедалі більшою. Від хвилювання він аж спітнів, одяг прилипав до закутого у скафандр тіла, а пальці міцно стискали незвичне руків’я «Бендера».
Чому вони обрали саме його? Випадково, мабуть, просто випадково. Мосс попросив супроводжувати його як члена Міністерства, потім Френкс під впливом моменту залучив його до групи. І тепер вони втрьох мчали до поверхні, все швидше і швидше.