У скроні жилкою забився глибокий страх, який накопичувався у ньому вісім років. Радіація, неминуча смерть, зруйнований смертоносний світ...
Машина стрімко піднімалась угору. Тейлор склав на грудях руки і заплющив очі. З кожною секундою вони були все ближче до поверхні, перші живі істоти, які піднімались по Трубі з першого рівня крізь пласти породи та свинцю у зовнішній світ.
Його затрясло від страху, у нього вже встигла розвинутися фобія. Там була смерть, і всі вони це знали. Хіба ж вони не бачили її тисячі разів у відеорепортажах? Міста, брудний сніг, затягнуте хмарами небо...
— Ще трохи, — мовив Френкс. — Ми вже майже на місці. У наземному бункері нічого не знають про наше прибуття. Я віддав наказ про дотримання режиму радіомовчання.
Машина мчала з несамовитою швидкістю. Тейлор відчув запаморочення, заплющив очі і став просто чекати. Вище і вище... Він розплющив очі, лише коли машина зупинилася.
Вони опинились у велетенському слабо освітленому приміщенні, у печері, заставленій технікою та стелажами з різноманітним обладнанням. Поміж нескінченних рядів полиць леді зосереджено штовхали навантажені усіляким добром возики і тягали якісь коробки.
— Леді, — Мосс зблід. — Отже, ми таки на поверхні.
Вони були повсюди: переносили здоровенні ящики зі зброєю та комплектуючими, амуніцією та боєприпасами, які люди посилали на поверхню. Це був пункт прийому їхньої Труби — були ще й інші, розкидані по всьому континенту.
Тейлор почав нервово оглядатися. Вони справді були на поверхні, на землі. Вони опинилися там, де шаленіла війна.
— Ходімо, — сказав Френкс. — До нас прямує охоронець класу Б.
Вони вийшли з машини, до них швидко наближалася леді. Вона зупинилася за кілька кроків і почала їх уважно роздивлятися, все ще тримаючи зброю напоготові.
— Я зі Служби безпеки, — мовив Френкс. — Негайно пришли до мене леді класу А.
Робот завагався. До них уже підбігали інші стривожені охоронці. Мосс занепокоєно роззирався довкола.
— Ворушися! — гучно і владно промовив Френкс. — Виконуй наказ!
Леді невпевнено пішла геть. З протилежного боку кімнати відчинились двері, звідти з’явилися дві леді класу А і неквапом наблизились до гостей. Кожна мала на грудях зелену стрічку.
— Вони з Горішньої Ради, — напружено прошепотів Френкс. — Ми все-таки нагорі. Що ж, подивимось.
Леді обережно підійшли, мовчки зупинились і зміряли людей пильними поглядами.
— Я Френкс, Служба безпеки. Ми піднялись на поверхню, щоб...
— Це нечувано, — перебила його одна з леді. — Ви ж знаєте, що не зможете тут вижити. Вся поверхня для вас смертельна. Вам не можна тут залишатися.
— Ми у захисних скафандрах, — відповів Френкс. — У будь-якому разі, це виходить за межі ваших повноважень. Все, чого я хочу, це негайної зустрічі з Радою, щоб самому ознайомитися з екологічним станом на поверхні та поточною ситуацією. Це можливо?
— Ви, люди, тут не виживете. А нові атаки Совітів спрямовані саме на цей район. Ви наражаєте себе на серйозну небезпеку.
— Ми це розуміємо. Однак скличте Раду, будь ласка. — Френкс поглянув углиб кімнати, освітленої лампами, що кріпилися до стелі, і невпевнено запитав: — А зараз ніч чи день?
— Ніч, — відповіла одна з леді класу А після паузи. — За дві години світатиме.
Френкс кивнув.
— Отже, ми тут пробудемо принаймні ці дві години. Проведіть нас будь ласка до місця, звідки ми могли б побачити схід сонця. Ми були б дуже вдячні.
Леді захвилювалися.
— Це видовище не з приємних, — сказала одна з них. — Ви ж бачили фотографії, тому розумієте, що вам доведеться побачити. Неба не видно за пиловими хмарами, земля вкрита купами шлаку, навколо руїни. На вас це може справити гнітюче враження, набагато сильніше, ніж світлини або відео.
— У будь-якому разі ми не повернемось, поки не побачимо всього на власні очі. То ви скличете Раду?
— Ходімо.
Леді неохоче попрямували до однієї зі стін складу, за ними стомлено поплентались троє чоловіків, гупаючи металевими черевиками по бетону. Біля стіни леді зупинилися.
— Це вхід до Палати Ради, там є вікна, проте надворі все ще занадто темно. Зараз ви нічого не побачите, проте за дві години...
— Відчиняйте, — наказав Френкс.
Двері роз’їхались, і вони повільно пройшли всередину. Кімната виявилась маленькою і затишною, з круглим столом у центрі та стільцями навколо нього. Чоловіки мовчки сіли, леді також зайняли свої місця.
— Інші члени Ради скоро прибудуть. Їх уже повідомили, і вони з’являться тут найближчим часом. Я знову хочу наголосити на тому, що вам слід повернутися, — леді пильно подивилась на людей. — Ви все одно ніяк не зможете вийти назовні. Навіть нам досить небезпечно там перебувати. А про вас і мови нема!
До Френкса підійшов свинцевий лорд.
— Нам ваше бажання здається дивним, приголомшливим, — мовив він. — Звісно, ми маємо виконувати ваші накази, проте дозвольте зауважити, що залишившись тут, ви...
— Ми знаємо, — нетерпляче перебив його Френкс. — Проте ми маємо намір залишитися, принаймні до світанку.
— Ну, якщо ви наполягаєте...
Запала тиша. Однак чоловікам здалося, що леді радяться між собою, хоча не було чути жодного звуку.
— Заради вашого ж добра, — зрештою порушив тишу лорд, — ви маєте повертатися. Ми це обговорили і вважаємо, що перебуваючи тут, ви самі собі шкодите.
— Ми люди, — відрізав Френкс. — Чи ви цього не розумієте? Ми люди, не роботи.
— Саме тому вам і слід повертатись. У цій кімнаті високий рівень радіації, на поверхні все радіоактивне. Ми підрахували, що ваші костюми не зможуть захищати вас довше ніж наступні п’ятдесят хвилин. Тому...
Леді почали повільно підходити до людей, беручи їх у щільне кільце. Чоловіки попідводилися, Тейлор незграбно потягнувся за зброєю, однак пальці його не слухались. Вони стояли, дивлячись на мовчазні металеві постаті.
— Ми наполягаємо, — сказав лорд безбарвним голосом. — Ми маємо відвести вас до Труби і відправити вниз першою ж машиною. Пробачте, але це необхідно.
— Що робитимемо? — нервово запитав Мосс у Френкса і взявся за зброю — Може, рознесемо їх на шматки?
Френкс похитав головою.
— Усе гаразд, — мовив він лорду. — Ми повертаємося.
Він рушив до дверей, махнувши Моссу і Тейлору, щоб ті йшли за ним. Вони спантеличено на нього подивилися, проте підкорились. Леді провели їх до велетенського складу і далі, до входу в Трубу, жодна з них не промовила ані слова.
Перед входом Френкс розвернувся.
— Ми повертаємось тому, що у нас немає вибору. Нас лише троє, а вас десятки. Проте якби...
— Машина піднімається, — сказав Тейлор.
З Труби долинав наростаючий гул, леді класу Д підійшли до отвору, щоб зустріти її.
— Пробачте, — мовив лорд, — це заради вашого ж добра. Ми маємо берегти вас. Ви повинні залишатися під землею і дати нам можливість вести війну. Зрештою, ця війна стала нашою, і ми будемо в ній воювати, допоки це можливо.
З Труби з’явилася машина, з неї вискочили дванадцять солдатів з «Бендерами» в руках і заступили собою трьох чоловіків.
Мосс із полегшенням зітхнув.
Лорд позадкував, переводячи погляд з одного солдата на іншого, намагаючись зібратися з думками. Зрештою, він кивнув леді. Вони розступилися, звільнивши прохід до складу.
— Навіть зараз, — мовив він, — ми могли б силоміць примусити вас повернутися, проте тепер очевидно, що ви сюди піднялися не сходом сонця любуватись. Поява солдатів свідчить про те, що ви замислили дещо інше і що ви все ретельно спланували.
— Дуже ретельно, — поправив його Френкс.
Солдати зімкнули ряд ще щільніше.
— Можна лише гадати, наскільки ретельно. Мушу визнати, ви заскочили нас зненацька. Нам не вдалося взяти ситуацію під свій контроль. Тепер же застосування сили буде безглуздим, оскільки жодна зі сторін не дозволить собі атакувати іншу: ми — через заборону зазіхати на людське життя, ви — тому що для війни потрібно...