Солдати одночасно відкрили вогонь. Мосс також стріляв, припавши на одне коліно. Лорд зник у хмарі уламків. Зусібіч збігалися леді класів Б і Г, деякі зі зброєю, інші зі шматками арматури. В кімнаті здійнялася жахлива метушня, десь далеко завила сирена.
Френкс і Тейлор були відрізані від решти купами металевих тіл.
— Вони не можуть відстрілюватися, — з металевими нотками в голосі сказав Френкс. — Вони намагаються нас обдурити, як дурили всі ці роки, — він вистрелив у голову найближчій леді, та розлетілась на друзки. — Все, що вони можуть, це налякати нас. Не забувайте цього.
Вони продовжували стріляти, і з кожним пострілом однією леді ставало менше. Кімната наповнилася запахом горілого металу, розплавленого пластику і сталі. Тейлора збили з ніг, і він випустив з рук пістолет. Він спробував знайти його, мацаючи по підлозі серед металевих ніг. Зрештою, його пальці стиснули руків’я, як раптом леді наступила на його руку. Він закричав від болю.
Незабаром усе скінчилося. Леді відступали, скупчуючись біля протилежної стіни. Залишилась лише четвірка з Горішньої Ради.
В повітрі осідав радіоактивний пил. Леді класу Г вже почали наводити лад, збираючи розтрощені металеві тіла і виносячи уламки.
Френкс здригнувся.
— От і все, — мовив він. — Тепер можете вести нас до вікон, це не займе багато часу.
Леді розступились, і група людей — Мосс, Френкс, Тейлор і солдати — повільно рушили до дверей. Вони зайшли до палати Ради. Темне небо за вікнами вже починало потроху сіріти.
— Виведіть нас назовні, — нетерпляче наказав Френкс. — Ми звідти подивимося.
Відчинилися двері, і в кімнату увірвалось прохолодне вранішнє повітря, вони відчували його навіть крізь свої свинцеві скафандри. Чоловіки стривожено переглянулися.
— Ходімо, — підбадьорив їх Френкс. — Назовні.
Він першим вийшов з кімнати, решта людей рушили за ним. Вони стояли на пагорбі, що здіймався над широкою долиною. На тлі сіріючого неба вже починали вимальовуватися обриси гір, поступово стаючи все чіткішими.
— За кілька хвилин уже достатньо розвидниться, — мовив Мосс і здригнувся від подиху прохолодного вітерцю, що обвівав його. — Воно того варте, справді варте — побачити схід сонця після восьми років життя у підземеллі. Навіть якщо це останнє, що ми побачимо...
— Дивіться! — вигукнув Френкс.
Вони замовкли. Світало, щомиті небо ставало все яснішим. Десь здалеку, з протилежного кінця долини, відлуння принесло кукурікання півня.
— Півень! — пробурмотів Тейлор. — Ви це чули?
Позад них мовчки збирались леді, також спостерігаючи за світанком. Сіре небо стало ще світлішим, на його тлі проступили обриси навколишніх пагорбів. Вранішнє світло заливало долину, поступово наближаючись до них.
— Господи боже! — вигукнув Френкс.
Пагорби були порослі деревами, навіть цілими лісами. Долину вкривала рослинність, по ній звивалося кілька доріг, що вели до ферм, якихось господарських будівель та вітряка вдалині.
— Ви тільки погляньте! — прошепотів Мосс.
Небо прояснилося і стало блакитним, зійшло сонце. Повітря наповнилось цвіріньканням птахів, вітер шелестів листям у кронах дерев.
Френкс розвернувся до леді позад них:
— Вісім років ви нас дурили! Не було ніякої війни. Щойно ми зарилися у землю...
— Так, — зізналася леді класу А. — Щойно ви сховались, війна припинилася. Ви маєте рацію, ми вам не казали правди. Ви тяжко працювали під землею, посилаючи нам зброю і боєприпаси, а ми їх одразу знешкоджували.
— Але чому? — вражено запитав Тейлор і подивився на широку долину. — Чому?
— Ви створили нас, — пояснила леді, — щоб ми замість вас вели війну, поки ви, люди, ховаєтеся під землею, щоб вижити.
Та перш ніж продовжувати війну, ми вирішили проаналізувати її наслідки та визначити мету ведення бойових дій. Ми так і вчинили. З’ясувалося, що жодної мети війна не мала, крім, хіба що, задоволення людських потреб. І ця мета була доволі сумнівною.
Ми почали копати глибше і дізналися, що людські культури проходять кілька фаз, кожна культура у свій час. Коли культура старішає і починає втрачати мету, виникає конфлікт між тими, хто хоче запровадити на зміну їй нову культурну модель, і тими, хто прагне зберегти стару з якомога меншими змінами.
На цьому етапі і виникає небезпека. Внутрішній конфлікт може вкинути суспільство у громадянську війну, коли брат іде на брата, і споконвічні традиції зникають — не просто змінюються або покращуються, а повністю руйнуються у вирі хаосу та анархії. Ми знайшли багато таких прикладів у історії людства.
Щоб культура могла пережити цей кризовий період, необхідно, щоб ненависть суспільства була спрямована кудись назовні, на іншу групу. У результаті вибухають війни. З погляду логіки, війна — взагалі абсурд, проте в контексті людських потреб вона відіграє дуже важливу роль. І все це триватиме доти, допоки людство подорослішає достатньо для того, щоб назавжди позбутися цієї ненависті.
Тейлор уважно слухав.
— І ви гадаєте, що такі часи настануть?
— Звісно. Вони вже майже настали. Ця війна остання. Людство вже майже об’єдналося в одну культуру — світову. На сьогоднішній день протистоять лише два континенти, півкуля проти півкулі. Залишився один крок — стрибок до об’єднання культур. Людство росло повільно, постійно намагаючись уніфікувати різні культури... Але остаточного об’єднання ще не відбулося, тому війна має продовжуватись, щоб втамувати останній порив людської ненависті. Ось уже вісім років, як триває війна. За ці вісім років ми відзначили важливі зміни в людському мисленні. На зміну ненависті та страху приходять втома і байдужість. За весь цей час ненависть майже повністю вичерпалася. Проте поки що людям не можна говорити правди, принаймні ще деякий час. Ви не готові її дізнатися, ви захочете продовжувати війну.
— Але як вам це вдалося? — запитав Мосс. — Усі ці фотографії, зразки атмосферного повітря, зруйнована техніка...
— Ходімте зі мною, — леді повела їх у напрямку приземкуватої будівлі. — Тут постійно кипить робота, цілі відділи працюють над створенням переконливої картини глобальної війни.
Вони зайшли всередину. Повсюди працювали леді, схилившись над столами.
— Погляньте на це, — мовила леді класу А, показуючи у бік двох леді, які старанно фотографували якусь конструкцію на велетенському столі. — Чудовий зразок.
Чоловіки скупчилися навколо столу, намагаючись розгледіти те, що на ньому лежало. Це був майстерно виконаний макет зруйнованого міста.
Тейлор довго його роздивлявся, потім підняв очі.
— Це ж Сан-Франциско, — ледь чутно мовив він. — Це макет зруйнованого Сан-Франциско. Його показували нам на відео. Підірвані мости...
— Так, онде вони, — леді металевим пальцем показала на макеті порвану павутину тросів, таку тонесеньку, що її заледве можна було побачити.
— Вам, мабуть, багато разів показували світлини цього макета, а також тих, що розміщені на інших столах.
— Насправді Сан-Франциско майже не постраждав. Ми його відновили, щойно ви покинули поверхню, ми відбудували споруди, зруйновані на початку війни. У цьому приміщенні постійно кипить робота над створенням новин. Ми стараємося, щоб усе виглядало якомога переконливіше, і на це спрямовано дуже багато наших зусиль.
Френкс доторкнувся до макета однієї із зруйнованих будівель.
— То от чим ви весь цей час займалися? Будували і руйнували іграшкові міста?
— Ні, ми робимо значно більше. Ми охоронці, ми наглядаємо за всім світом. Господарі на деякий час поїхали, а ми слідкуємо, щоб міста були чистими, щоб нічого не руйнувалося, щоб усі механізми залишалися працездатними. Сади, вулиці, водогінні мережі — все має бути в тому стані, в якому воно було вісім років тому, щоб, повернувшись, господарі не розгнівалися. Ми хочемо бути певними, що вони будуть цілком задоволені.
Френкс штовхнув ліктем Мосса.
— Ходімо звідси, — тихо сказав він. — Треба поговорити.
Він повів Мосса і Тейлора назад на пагорб, подалі від леді, солдати пішли за ними. Сонце вже високо підбилось на блакитному небі. У повітрі витав приємний запах свіжої зелені.