Росіяни промовчали, очікуючи першого слова американців.
— Тепер я розумію, що мали на увазі леді, коли казали, що дипломатія більше не актуальна, — зрештою промовив Френкс. — Людям, які працюють пліч-о-пліч, дипломати не потрібні. Вони на місці вирішують свої проблеми, замість того щоб збиратись за столом переговорів.
Леді провела їх до літака.
— Мета розвитку людства — це об’єднання світу. Родина, плем’я, місто-держава, нація, півкуля і, зрештою, планета. Тепер, коли півкулі об’єднаються...
Тейлор зупинився і поглянув на запечатаний вхід у Трубу.
Там, під землею, була Мері. Він не хотів залишати її, але їм не судилося зустрітись, допоки не розпечатають Трубу. Він здригнувся і пішов за рештою.
Якщо ця невеличка група колишніх ворогів добре себе покаже, він, Мері, та й решта людства, знову заживуть на поверхні як мислячі істоти, замість того щоб ховатися під землею від власної ненависті.
— Тисячі поколінь ішли до цього, — закінчила його думку леді класу А. — Сотні століть кровопролиття та руйнації. Проте кожна війна була кроком до об’єднання людства, і ось-ось війни зникнуть назавжди. Але навіть це — лише початок нової сторінки історії.
— Освоєння космосу, — зітхнув полковник Бородов.
— Пізнання сенсу життя, — додав Мосс.
— Ліквідація голоду й бідності, — мовив Тейлор.
Леді відчинила дверцята літака.
— Усе це і набагато більше. Наскільки більше? Ми не можемо цього навіть уявити, як не могла уявити цього дня людина, яка об’єднала всіх у перше плем’я. Проте це буде чудово.
Клацнули дверцята, літак піднявся у повітря і поніс їх до їхнього нового дому.
Містер Зореліт
(пер. В. Корсун)
Крамер відкинувся в кріслі.
— Ви ж бачите, в чому річ. Як можна ігнорувати такий фактор? Ідеальну змінну величину?
— Ідеальну? Прогнози все одно мають бути вірогідними. Живі істоти за своєю природою діють з необхідності, те саме стосується і неорганічної матерії. Просто у випадку з живими істотами причинно-наслідковий зв’язок менш помітний і треба враховувати більшу кількість факторів. Гадаю, різниця саме в кількості. Реакція живих організмів зумовлена природними чинниками, і вона складніша.
Гросс і Крамер подивилися на розвішені на стіні щойно проявлені пластини. Вони були все ще вологі, на них поступово проступало зображення. Крамер провів олівцем вздовж однієї з ліній:
— Бачите? Це псевдоніжка. Вони живі, а тому проти цієї зброї ми безсилі. Жодна штучна система не зможе з цим упоратися, ані проста, ані найскладніша. Доведеться відмовитись від системи управління Джонсона і придумати якусь іншу.
— А тим часом війна триває. Ми ніяк не зрушимо з мертвої точки. Вони не можуть до нас дістатися, а ми не можемо пробитися крізь їхнє живе мінне поле.
Крамер кивнув:
— Так, це ідеальний захист. Проте, можливо, все-таки є вихід.
— Який саме?
— Зачекайте хвилинку, — Крамер повернувся до експерта-ракетника, що сидів поруч з ним, схилившись над космічними картами та документами: — Пам’ятаєш важкий крейсер, який повернувся цього тижня? Він же їх не торкався, так? Він підлетів упритул, проте контакту не було.
— Правильно, — кивнув експерт. — До мін залишалося двадцять миль. Крейсер летів у напрямку Проксими, керований системою Джонсона. За п’ятнадцять хвилин до мінного поля він, невідомо чому, відхилився від курсу, а потім знову вирівнявся.
Тоді вони його й підбили.
— Він відхилився, — мовив Крамер, — проте недостатньо.
Весь цей час його переслідувала міна. Все як завжди, але що там з контактом?
— У нас є теорія, — сказав експерт. — Досі ми вважали, що псевдоніжку подразнює фізичний контакт. Проте, ми швидше маємо справу з явищем психологічного характеру, не пов’язаним із жодними фізичними чинниками. Весь цей час ми шукали не там. Міна сама вирішує, коли їй вибухнути. Вона засікає корабель, наближається до нього і приймає рішення.
— Дякую, — Крамер повернувся до Гросса. — Що ж, це підтверджує мої слова. Але як керований автоматикою корабель може уникнути міни, яка вирішує, коли їй вибухати? Щоб прорватися крізь мінне поле, треба обійти детонатор. Проте в цьому випадку детонатором є психічній стан складної розвиненої форми життя.
— Глибина захисного поля — п’ять тисяч миль, — додав Гросс. — Це вирішує ще одну їхню проблему — розмноження та підтримки життєдіяльності. Кляті гади плодяться, розвіюючи по космосу свої спори. Цікаво, чим вони харчуються?
— Можливо, рештками нашого форпосту. Мабуть, для них страшенно смачні великі крейсери. Це змагання на спритність: між живою істотою та автоматичною системою навігації корабля. І корабель завжди програє, — Крамер відкрив одну з папок. — От що я пропоную.
— Цікаво-цікаво, — промовив Гросс. — Десять ідей я вже сьогодні вислухав. У чому ж полягає ваша?
— Міна сама по собі дуже проста. Ці створіння перемагають будь-які механічні системи лише тому, що вони живі. Майже кожна інша форма життя з легкістю з ними впоралася б, я маю на увазі вищі форми життя. Якщо юки змогли обкластися живими мінами для захисту своїх планет, нам треба також подібним чином використати якусь нашу форму життя, створити аналогічну зброю.
— І яку форму життя ви пропонуєте використати?
— Гадаю, людський мозок — найрозумніша з відомих нам форм життя. Чи ви з цим не згодні?
— Але жодна людина не витримає міжзоряних перельотів.
Пілот загине від серцевої недостатності задовго до того, як корабель наблизиться до Проксими.
— Але нам не потрібне все тіло, — мовив Крамер. — Нам потрібен лише мозок.
— Що?
— Питання в тому, де ми знайдемо людину з високим рівнем інтелекту, яка стане донором мозку, як люди стають донорами рук чи очей.
— Але ж мозок...
— Технічно це можливо. Вже проводилися пересадки мозку, коли того вимагали тяжкі пошкодження пацієнта. Звісно, пересадити мозок замість тіла у важкий крейсер — безпрецедентний випадок.
Якийсь час усі мовчали.
— Цікава ідея, — повільно промовив Гросс, на його великому квадратному обличчі нервово засіпався м’яз. — Припустімо, це спрацює, але хто віддасть нам свій мозок?
Усе це було дуже неочікувано: і причина війни, і природа ворога. Контакт з юконською цивілізацією відбувся поблизу однієї з віддалених планет сузір’я Проксими Центавра. Терранський корабель просто пролітав повз планету, як з неї знялася зграя темних продовгуватих, схожих на олівці, кораблів і майнула геть. Перша справжня сутичка відбулась між трьома «олівцями» юків та терранським кораблем-розвідником. Жоден терранець тоді не вижив. Після того розпочалася справжня війна, без будь-яких обмежень у діях.
Обидві сторони поспіхом будували захисні зони навколо своїх систем, і тут юки залишили терранців далеко позаду. Захисний бар’єр навколо Проксими був живим, Терра нічим не могла його пробити. Стандартне обладнання терранських кораблів — система управління Джонсона — було неефективним: автоматичних реле було недостатньо.
«Абсолютно недостатньо», — подумав Крамар. Він стояв на схилі пагорба, де віяв теплий вітерець, колихаючи квіти і траву. Внизу, в долині, кипіла робота: механіки вже майже закінчували демонтувати з корабля останні частини автоматики і упаковували їх у дерев’яні ящики.
Залишалося знайти нове серце для корабля, нову систему управління, яка замінить механічну. Людський мозок, мозок розумної винахідливої людини. Але хто згодиться віддати свій мозок? У цьому й була проблема.
Почувши кроки, Крамер озирнувся: дорогою до нього піднімалося двоє — чоловік і жінка. Чоловіком був Гросс — приземкуватий, статечний. А жінка... Крамер вражено подивився на його супутницю, і в ньому почала закипати досада. Це була Долорес, його дружина. Він не часто її бачив відтоді, як вони вирішили жити окремо.