— Крамере, — гукнув Гросс, — дивіться, кого я зустрів. Спускайтеся до нас, ми збираємось у місто.
— Привіт, Філе, — мовила Долорес. — Ти що, не радий мене бачити?
Він кивнув:
— Як справи? Чудово виглядаєш.
Вона все ще була привабливою та стрункою, і їй дуже личив синьо-сірий однострій Тросової організації — служби внутрішньої безпеки.
— Дякую, — вона посміхнулась. — Схоже, в тебе також усе гаразд. Командер Гросс каже, що ти відповідальний за цей проект. Операція «Голова», чи як там він називається. Ну, і чию голову ви хочете забрати?
— Дивишся в корінь, — Крамер закурив. — На цьому кораблі замість системи управління Джонсона мають встановити людський мозок. Ми побудували для нього спеціальний контейнер, облаштували його електронними реле, щоб ловити та підсилювати імпульси мозку, безперервний канал живлення для з’єднання живих клітин мозку з усім необхідним. Але...
— Але у нас все ще немає мозку, — закінчив Гросс і повів подружжя до автівки. — Щойно ми його дістанемо, можна буде переходити до випробувань.
— А мозок залишиться живим? — запитала Долорес. — Чи він просто буде частиною корабля?
— Він житиме, але не буде себе усвідомлювати. Зрештою, небагато видів живих організмів мають свідомість. Тварини, дерева, комахи: всі вони, не маючи свідомості, швидко реагують на подразники. В нашому випадку особистість, его, перестане існувати. Все, що нам потрібно, — це швидка реакція, і нічого більше.
Долорес здригнулася:
— Який жах!
— На війні не перебирають засобами, — неуважно відповів Крамер. — Якщо ціною одного життя можна покласти край цій бійні, жертва не буде марною. Цей корабель зможе пробитися крізь їхню оборону, а ще кілька таких — і кінець війні.
Вони сіли в авто і поїхали вниз по дорозі.
— Ви вже маєте когось на думці? — запитав Гросс.
Крамер заперечливо похитав головою:
— Це виходить за межі моєї компетенції.
— Тобто?
— Я інженер. Це питання не мого відділу.
— Але ж усе це було вашим задумом.
— Моя робота — побудувати корабель.
Гросс кинув на Крамера якийсь дивний погляд, той зніяковіло засовався на сидінні.
— І хто ж тоді цим займеться? — запитав Гросс. — Я можу віддати наказ своїм людям, щоб ті підготували різноманітні тести, аби визначити придатність кандидатів, чи щось на зразок...
— Послухай, Філе, — раптом промовила Долорес.
— Що?
— У мене є ідея, — вона повернулася до нього. — Пам’ятаєш того професора, що викладав у нас в коледжі? Майкла Томаса?
Крамер кивнув.
— Цікаво, він ще живий? — замислено промовила Долорес. — Якщо так, йому має бути бозна-скільки років.
— А чому це ти про нього раптом згадала, Долорес? — поцікавився Гросс.
— Можливо, старий чоловік, якому не так багато лишилося жити, але чий розум усе ще ясний та гострий...
— Професор Томас, — Крамер потер підборіддя. — Він був розумним дідуганом. Але хіба можливо, щоб він і досі був живий? Вже тоді йому було за сімдесят.
— Ну, це можна з’ясувати, — мовив Гросс. — Надішлю звичайний запит.
— А ти що думаєш, Філе? — запитала Долорес. — Якщо чийсь розум і здатен перехитрувати тих тварюк...
— Мені це не подобається, — промовив Крамер.
У його пам’яті виник образ старого професора: той сидить за столом, його добрі ясні очі оглядають аудиторію, ось хтось підніс руку, він нахиляється вперед...
— Не вплутуй його у це, — відрізав Крамер.
— Чому ні? — Гросс із цікавістю подивився на нього.
— Це тому, що я його запропонувала, — сказала Долорес.
— Ні, — Крамер похитав головою. — Не тому. Я просто навіть гадки не мав, що донором може стати один із моїх знайомих, тим паче мій учитель. Я дуже добре його пам’ятаю, він був особливою людиною.
— От і чудово, — підсумував Гросс. — Схоже, він нам підходить.
— Ми не можемо так з ним вчинити. Адже ми ж повинні попросити його пожертвувати своїм життям!
— Ми на війні, — сказав Гросс, — а війна не зважає на бажання якоїсь однієї людини. Ви самі це сказали. Скоріш за все, він погодиться, гадаю, можна на це розраховувати.
— Можливо, він уже мертвий, — пробурмотіла Долорес.
— Ми це з’ясуємо, — сказав Гросс, набираючи швидкість.
Решту дороги вони їхали мовчки.
Якийсь час два чоловіки стояли, роздивляючись повитий плющем маленький дерев’яний будиночок, який ховався у тіні велетенського дуба. Містечко було тихим, сонним, лише вряди-годи по далекому шосе проїжджала машина.
— Ось тут він мешкає, — сказав Гросс Крамеру, схрестивши на грудях руки. — Досить симпатичний будиночок.
Крамер промовчав. Двоє агентів Служби внутрішньої безпеки мовчки стояли позад них.
— Ходімо, — Гросс рушив до хвіртки. — Згідно з нашими даними, він ще живий, проте дуже хворий. Добре, що професор, принаймні, ще при здоровому глузді. В досьє сказано, що він майже не виходить з дому, про нього дбає доглядальниця. Він дуже слабкий.
Вони пройшли по вимощеній камінням доріжці і піднялися на ґанок. Гросс подзвонив, вони зачекали. За кілька хвилин з дому долинув звук кроків. Двері відчинились, на них байдуже подивилася літня жінка у пом’ятому халаті.
— Служба внутрішньої безпеки, — відрекомендувався Гросс, показуючи посвідчення. — Ми б хотіли побачити професора Томаса.
— Навіщо?
— Справа державної ваги, — відповів він і подивився на Крамера.
Той зробив крок уперед.
— Я вчився у професора, — мовив він. — Думаю, він не буде проти зустрітися з нами.
Жінка завагалась, Гросс цим скористався і ступив на поріг дому.
— Усе, мамцю. Йде війна. У нас немає часу на пусті балачки. Двоє агентів Служби внутрішньої безпеки посунули всередину за Гроссом, Крамер неохоче зайшов останнім, зачинивши за собою двері. Гросс проминув вітальню і зупинився біля відчинених дверей. Через його плече Крамер міг розгледіти край білої ковдри на ліжку і дерев’яну тумбочку в кутку. Він підійшов до Гросса.
У темній кімнаті на купі подушок лежав старий виснажений чоловік. Здавалося, він спав, настільки застиглим був вираз його обличчя. Проте за якусь хвилину Крамер, на свій подив, зауважив, що той пильно, не моргаючи і не відводячи очей, дивиться на них.
— Професоре Томас, — мовив Гросс. — Мене звати командер Гросс, я зі Служби внутрішньої безпеки. А цього чоловіка ви, напевно, пам’ятаєте...
Вицвілі очі глянули на Крамера:
— Так, звісно. Філіп Крамер... Ти добряче підріс, хлопче, — його голос був тихий, як шелест зотлілого паперу. — Кажуть, ти жонатий?
— Так, я одружився на Долорес Френч. Ви маєте її пам’ятати, — Крамар підійшов до ліжка. — Проте зараз ми живемо окремо, у нас не дуже склалося. Робота...
— Ми прийшли, професоре, щоб... — почав було Гросс, проте Крамер жестом його обірвав.
— Давайте краще я. Можете залишити нас, щоб я міг наодинці переговорити з професором?
— Гаразд, Крамере, — неохоче погодився Гросс і кивнув агентам; вони вийшли з кімнати і причинили за собою двері.
Чоловік у ліжку мовчки дивився на Крамера.
— Я не дуже люблю таких як він, — зрештою мовив професор. — Я і раніше зустрічав подібних людей. Чого він хоче?
— Нічого особливого. Він зі мною. Можна я сяду? — Крамер умостився на твердому стільці з прямою спинкою, що стояв поруч із ліжком. — Якщо я вас потурбував...
— Ні, що ти. Я радий знову тебе бачити, Філіпе. Стільки часу минуло. Шкода, що в тебе не склалося зі шлюбом.
— А у вас як справи?
— Хвороби замучили. Боюсь, мої дні на цьому світі добігають кінця, — очі старого уважно розглядали гостя. — У тебе вигляд успішного чоловіка. Саме такою і має бути людина, про яку я високої думки. Ти піднявся до верхівки суспільства.
Крамер усміхнувся, але раптом посерйознішав.
— Професоре, я працюю над одним проектом і хотів би з вами про нього поговорити. Це наш перший промінь надії із самого початку війни. Якщо він буде успішним, ми зможемо пробити захист юків і провести кілька кораблів у їхню систему.