Якщо нам це вдасться, війна може скінчитися.
— Я слухаю. Розказуй, раз уже почав.
— Цей проект має довгу історію. Він може взагалі не спрацювати, проте ми мусимо бодай спробувати.
— Отже, ти приїхав через цей проект, — пробурмотів професор Томас. — Що ж, ти мене зацікавив. Розповідай.
Коли Крамер закінчив, старий деякий час мовчки лежав у ліжку. Нарешті він зітхнув.
— Усе ясно. Ви хочете вийняти мозок з людського тіла, — він звівся на ліктях і подивився на Крамера. — Я так розумію, що йдеться саме про мій мозок?
Крамер промовчав.
— Перш ніж щось вирішити, я хотів би переглянути всю технічну документацію, дізнатися більше про теорію і побачити корабель. Не сказав би, що мені подобається твоя ідея... Я маю на увазі ту частину, яка стосується мене. Проте я хотів би ознайомитися з матеріалами. Якщо ти даси мені таку можливість...
— Звісно, — Крамер підвівся і підійшов до дверей. Гросс разом з двома агентами Служби внутрішньої безпеки напружено чекали. — Гроссе, заходьте.
Вони зайшли до кімнати.
— Дайте професору папери, — мовив Крамер. — Він хоче їх вивчити, перш ніж прийняти рішення.
Гросс дістав з кишені пальта великий жовтий конверт і передав його старому.
— Тримайте, професоре. Читайте, будь ласка. Сповістіть нас про ваше рішення якомога швидше. Час не чекає.
— Я повідомлю вас, щойно його прийму, — худою тремтячою рукою він узяв конверт. — Усе залежить від того, що я тут прочитаю. Якщо мені це не сподобається, я не візьму участі у проекті, хай би що ви говорили. — Він витяг папери. — Мене цікавить одна річ.— Що саме? — запитав Гросс.
— Це вже мої справи. Залиште мені ваш номер, і я вам завідеофоную, коли вирішу.
Гросс мовчки поклав візитівку на тумбочку. Вони ще не встигли вийти з кімнати, а професор уже читав першу сторінку з основними положеннями проекту.
Крамер сидів напроти Дейла Вінтера, свого заступника.
— І що далі? — запитав Вінтер.
— Він з нами зв’яжеться, — Крамер бездумно водив ручкою по папері. — Я навіть не знаю, що думати.
— Що ти маєш на увазі? — на добродушному обличчі Вінтера читалося збентеження.
— Та зрозумій ти, — Крамер підвівся і, засунувши руки в кишені, почав ходити туди-сюди. — Він був моїм учителем в коледжі. Я поважаю його і як особистість, і як учителя. Він був більше, ніж ходячою енциклопедією. Він був передовсім людиною, стриманою доброзичливою людиною, яку я дуже шанував. Я завжди хотів стати таким, як він. А тепер — подивися на мене.
— Тобто?
— Подумай лише, про що я його прошу! Я прошу його віддати своє життя, неначе він якась лабораторна тваринка в клітці, а не людина.
— Гадаєш, він погодиться?
— Не знаю, — Крамер підійшов до вікна і поглянув назовні. — Сподіваюсь, що ні.
— Але якщо він не дасть своєї згоди...
— У такому разі нам доведеться шукати кого-небудь іншого. Хтось та знайдеться. І хто тягнув за язика Долорес...
Задзвонив відеофон. Крамер натиснув на кнопку.
— Це Гросс, — на екрані з’явилося квадратне обличчя. — Старий мені зателефонував. Тобто професор Томас.
— І що він сказав? — запитав Крамер, уже знаючи відповідь, вгадавши її з тону Гросса.
— Він погодився. Я навіть сам здивований, але він згоден. Ми вже почали готуватися для його транспортування до лікарні. Його адвокат заповнює необхідні документи.
Крамер його майже не слухав. Він втомлено кивнув.
— Гаразд. Я радий. Думаю, можна починати.
— Не схоже, що ви втішені новиною.
— Цікаво, чому він вирішив у це вплутатися.
— Старий налаштований досить рішуче, — задоволено промовив Гросс. — Він мені із самого ранку завідеофонував, я був ще в ліжку. Це треба відзначити.
— Звісно, — мовив Крамер. — Звісно, треба.
Ближче до середини серпня робота над проектом наближалася до завершальної стадії. Вони стояли під пекучим сонцем і дивилися на металевий корпус космічного корабля.
Гросс постукав кулаком по обшивці.
— Що ж, майже закінчили. Можна переходити до випробувань.
— Розкажіть нам про все детальніше, — попросив офіцер із золотою стрічкою на грудях. — Це досить дивний концепт.
— Там, усередині корабля, справді людський мозок? — запитав низенький чоловічок у пом’ятому костюмі — якийсь урядовий чиновник. — І що, він усе ще живий?
— Так, цим кораблем насправді керує людський мозок замість стандартної системи управління Джонсона. Проте цей мозок перебуває у несвідомому стані. Він працює лише на рівні рефлексів. Різниця між ним та системою Джонсона полягає в тому, що людський мозок набагато складніший, ніж будь-який механізм, і його здатність пристосовуватись до ситуації, реагувати на небезпеку набагато вища, ніж у будь-якої штучної системи.
Гросс замовк, дослухаючись. Заревіли корабельні двигуни, задвигтіла земля. Крамер стояв, склавши на грудях руки, дещо осторонь і мовчки дивився на зореліт. Почувши шум двигунів, він швидко обійшов корабель. Кілька робітників розчищали прилеглу до корабля ділянку від сміття, шматків електропроводки та риштування. Вони окинули його байдужим поглядом і повернулися до роботи. Крамер піднявся трапом у контрольну рубку корабля. Там уже сиділи Вінтер і пілот-астронавт.
— Ну, як він? — запитав Крамер.
— Усе гаразд, — відповів, підвівшись, Вінтер. — Пілот каже, краще злітати вручну. Автоматичне управління... — Вінтер зам’явся, — тобто вбудоване управління ввімкнеться пізніше, уже в космосі.
— Саме так, — підтвердив пілот. — Це звична практика для системи Джонсона, тож, думаю, в нашому випадку також краще...
— Є ще щось, про що я маю знати? — запитав Крамер.
— Ні, — відповів пілот. — Я все перевірив, усі системи в порядку. Правда, тут є дещо, про що я хотів вас запитати, — він поклав руку на контрольну панель. — Я зауважив деякі незрозумілі для мене зміни.
— Зміни?
— Відхилення від оригінального планування. Я не знаю, навіщо вони.
Крамер дістав з кишені пальта креслення.
— Покажіть-но.
Він почав гортати сторінки, а пілот уважно дивився, стоячи у нього за спиною.
— У вашому примірнику креслень цих змін також немає, — мовив пілот. — Дивно...
До рубки зайшов командер Гросс.
— Гроссе, хто дозволив тут щось змінювати? — запитав Крамер. — Деякі електросхеми відрізняються від проектних.
— А, це ваш давній друг, — Гросс махнув диспетчеру крізь вікно.
— Мій давній друг?
— Професор. Він дуже зацікавився ними, — Гросс повернувся до пілота. — Злітаймо. Інженери кажуть, треба випробувати його в невагомості. Гадаю, так буде навіть краще. Ви готові?
— Так, — пілот сів за контрольну панель і клацнув кількома тумблерами. — Чекаю вашого наказу.
— Тоді починайте, — мовив Гросс.
— Професор... — почав було Крамер, але тут кораблем прокотився жахливий гуркіт, задрижала підлога, і йому довелося хапатися за найближчі поручні, вмонтовані у стінку. Рубка задрижала і сповнилася несамовитим ревом реактивних турбін, що долинав з нижніх відсіків.
Корабель здійнявся у повітря. Крамер заплющив очі і затамував подих. Щомиті набираючи швидкість, зореліт виходив у відкритий космос.
— Ну, що скажете? — нервово запитав Вінтер. — Уже час?
— Ще кілька хвилин, — відповів Крамер.
Він сидів на підлозі рубки біля контрольної панелі. Знявши металеву обшивку і оголивши хитросплетіння електропроводки, він вивчав її, порівнюючи з кресленнями.
— У чім річ? — запитав Гросс.
— Ці зміни... Не можу збагнути, навіщо вони. Єдиний висновок, який я можу зробити, це те, що для чогось вони таки потрібні.
— Дайте глянути, — попросив пілот і сів навпочіпки поруч з Крамерем. — Так-так...
— Бачите пломбу? Раніше тут був перемикач. Він спрацьовував автоматично, реагуючи на зміни температури. Тепер, коли його запаяли, цим керує центральна система управління. З іншими те саме. Більшість функцій були автоматичними і реагували на тиск та температуру. Тепер усім заправляє центральна система.