— Саме так, — погодився Крамер. — Єдиною його звичкою було прогулюватися пагорбами. Він любив природу.
— Природа може бути дуже корисною науковцю, — промовив Гросс. — Без неї взагалі б не існувало науки.
— Крамере, як ви гадаєте, чого він все-таки домагається? Захопити корабель і кудись на ньому дременути? — запитав Вінтер.
— Можливо, після пересадки мозку він схибнувся з розуму, — припустив пілот. — Можливо, ніякого плану взагалі немає, принаймні, розумного плану.
— Але він змінив електросхеми корабля — професор був певен, що це поверне йому свідомість і відновить пам’ять, — ще навіть не погодившись на операцію. Він, напевне, заздалегідь усе спланував. Але що саме?
— А може, він просто хотів продовжити собі таким чином життя? — запитав Крамер. — Адже він був дуже старим — однією ногою на цвинтарі. Або...
— Або що?
— Та, нічого, — Крамер підвівся. — Щойно ми прибудемо на місячну базу, я зателефоную на Терру. Хочу з деким поговорити.
— З ким це? — запитав Гросс.
— З Долорес. Можливо, вона що-небудь згадає.
— Чудова ідея, — схвально промовив Гросс.
— Звідки ти відеофонуєш? — запитала Долорес, коли йому нарешті вдалося з нею зв’язатися.
— З бази на Місяці.
— Знав би ти, які тут ходять чутки! Чому корабель не повернувся? Що трапилось?
— Боюся, він втік.
— Хто — він?
— Професор Томас, — і він про все їй розповів.
Долорес уважно його вислухала.
— Дивно. Ти справді думаєш, він усе це заздалегідь продумав, із самого початку все спланував?
— Я впевнений у цьому. Він одразу попросив дати йому креслення та матеріали з теоретичної частини проекту.
— Але чому? Навіщо?
— Не знаю. Послухай, Долорес, що ти про нього пам’ятаєш? Ти можеш пригадати щось таке, що могло б дати якусь зачіпку, стати нам у пригоді?
— Наприклад?
— Я й сам не знаю. У цьому й проблема.
Долорес на екрані насупила брови.
— Пам’ятаю, що він у себе на задньому дворі розводив курей, якийсь час тримав козу, — вона усміхнулась. — А пригадуєш, як одного разу коза втекла і почала розгулювати по головній вулиці міста? Тоді ніхто не міг уторопати, звідки вона там узялася.
— Ще що-небудь?
— Ні, — було помітно, що вона напружує пам’ять. — Я знаю, що він хотів мати ферму.
— Гаразд, дякую, — Крамер доторкнувся до вимикача. — Коли буду на Террі, може, якось заскочу до тебе.
— Тримай мене в курсі.
Крамер вимкнув відеофон, зображення на екрані поблякло і поступово зовсім зникло. Він підійшов до Гросса та решти армійських офіцерів, які скупчилися навколо столу з мапою.
— Є щось цікаве? — запитав Гросс, зауваживши Крамера.
— Ні. Вона пам’ятає лише те, що у нього була коза.
— Підійдіть-но сюди і погляньте на мапу, — Гросс жестом підкликав його до столу. — Дивіться!
Маячки на мапі немов збожеволіли, намагаючись встигати за стрімким пересуванням якихось метушливих білих цяточок.
— Що там коїться? — запитав Крамер.
— Ескадрильї по той бік захисної зони нарешті вдалося наблизитись до корабля. Пілоти саме маневрують, займаючи позиції. Дивіться.
Нарешті білі цяточки згрупувались навколо чорної цятки, яка неухильно рухалась по мапі, все більше віддаляючись від центру. На їхніх очах білі цяточки взяли її в кільце.
— Вони готові відкривати вогонь, — промовив технік, що сидів за пультом. — Командере, вони чекають вашого наказу.
Гросс завагався:
— Ненавиджу приймати такі рішення. Але коли вже почали...
— Це не просто корабель, — сказав Крамер. — Там жива людина, що летить у космосі. Якби ж ми тільки знали, що...
— Але я маю віддати цей наказ. Ми не можемо ризикувати.
А якщо він перекинеться на ворожий бік, на бік юків?
У Крамера відвисла щелепа.
— Господи, він ніколи так не вчинить.
— Ви певні? Як ви можете знати, що у нього на думці?
— Він неспроможний на такий вчинок.
Гросс повернувся до техніка:
— Віддавайте наказ відкрити вогонь.
— Пробачте, сер. Але корабель вирвався. Погляньте на мапу.
Гросс схилився над столом. Зазирнувши через його плече, Крамер побачив, що чорна цятка проскочила поміж білими і на віражі мчала геть. Білі цяточки безпорадно метушилися.
— Дивовижний стратег, — промовив один з офіцерів, провівши рукою вздовж траєкторії польоту корабля. Це дуже давній маневр, до нього вдавалися ще пруссаки... Але ж як він спрацював!
Білі цяточки розверталися.
— Там уже можна натрапити на скупчення юкських кораблів, — пояснив Гросс. — От що буває, якщо діяти недостатньо швидко, — він неприязно подивився на Крамера. — Треба було атакувати, поки він був у нас в руках. Тепер ковтайте за ним пилюку, — він тицьнув пальцем у цятку, яка шалено мчала мапою. Доїхавши до краю екрана, вона зупинилась: корабель вийшов за межі дії радарів. — Бачите?
«І що тепер робити? — думав Крамер, втупившись у карту. — Професор утік від крейсерів і зник. Скільки завзяття і винахідливості! Його розум все-таки ніщо не затьмарило. Як і здатність контролювати нове тіло».
Тіло... Тепер його тілом був зореліт. Він проміняв старе немічне тіло, висохле, з крихкими кістками, на гігантську конструкцію з металу та пластику, з турбінами і реактивними двигунами. Тепер він був дужим. Великим і дужим. Нове тіло було могутнішим за тисячу людських, проте чи довго воно йому служитиме? Крейсери в середньому експлуатуються близько десяти років. Обережно обходячись з кораблем, він може протягнути й двадцять років, поки не вийде з ладу яка-небудь життєво необхідна частина, якої він не зможе замінити.
А потім, що буде потім? Що робитиме професор, коли щось зламається і він не зможе його полагодити? Це буде його кінцем. Десь далеко, у холодній тиші космосу, дрейфуватиме мертвий мовчазний корабель, віддаючи останні залишки свого тепла у вічність безмежжя. А можливо, він вріжеться у якийсь кам’янистий астероїд і розлетиться на мільйон уламків.
Це було лише питанням часу.
— Ваша дружина так нічого і не згадала? — запитав Гросс.
— Я ж уже казав. Тільки те, що колись у нього була коза.
— О, це нам дуже допоможе.
Крамер знизав плечима:
— Не моя у тому вина.
— Цікаво, ми його ще коли-небудь побачимо? — Гросс подивився на чорну цятку на краю екрана. — Він коли-небудь повернеться?
— Я також хотів би це знати, — відповів Крамер.
Тієї ночі Крамер ніяк не міг заснути. Усе через незвично низьку, хоч і підсилену штучно, місячну гравітацію. В його голові роїлися тисячі думок.
Чому все так трапилося? Що задумав професор? Мабуть, цього вони вже ніколи не дізнаються. Можливо, це й добре, що вони втратили корабель: помчавши у відкритий космос, Старий Професор зник назавжди. Хтозна, навіщо і з якою метою він це зробив, якщо у нього взагалі була якась мета.
Крамер підвівся, ввімкнув світло та закурив. Йому виділили невеличку кімнатку на місячній базі: лише ліжко та голі металеві стіни.
Професор хотів з ним про щось поговорити. Він хотів поділитися своїми думками, зав’язати розмову, але всі вони були надто спантеличені, перелякані і не могли думати ні про що інше, крім того, щоб якнайшвидше покинути корабель. Крамер потер підборіддя. Чи можна їх звинувачувати в тому, що вони вистрибнули? Вони ж навіть не уявляли, куди їх мчав зореліт і навіщо. Вони були безпомічними, замкненими у власному кораблі, і корабель-перехоплювач, готовий їх підібрати, був єдиним шансом на порятунок. Ще півгодини — і було б уже запізно.
Але що саме хотів сказати йому професор? Що він мав намір повідати у ті перші божевільні хвилини, коли корабель навколо них почав оживати, коли, немов органи велетенського організму, запульсували кожна металева заклепка і кожен шматок дроту?
Там було дуже дивно і моторошно. Крамер ніяк не міг позбутися тих спогадів, навіть зараз. Він нервово провів очима по кімнаті. Що як оживання металу та пластику було лише провісником чогось іншого? Там, на кораблі, раптом виявилося, що вони опинились всередині живої істоти, в її шлунку, немов пророк Іона в череві кита.