— Що трапилося? — проскреготів голос з динаміка.
Крамер розвів руками:
— Я геть безпорадний. І це мене бісить. Хіба можна мене у цьому звинувачувати?
— А я тебе ні в чому і не звинувачую. Незабаром я поверну тобі керування кораблем, не хвилюйся. Отак забрати тебе — це тимчасовий захід. Просто я не врахував дечого, а саме того, що по мені відкриють вогонь без попередження.
— Це був наказ Гросса.
— Я в цьому навіть не сумніваюсь. У мене виник цей план, щойно ти почав описувати свій проект, тоді, у мене вдома. Я одразу зрозумів, що ти помиляєшся: ви не маєте жодного поняття про те, що таке людський розум. Я збагнув, що пересадка людського мозку з органічного тіла в складний механізм, такий як космічний корабель, не позбавить його здатності мислити. Коли людина думає, вона існує.
Усвідомивши це, я побачив можливість втілити в життя мою багаторічну мрію. Я був уже далеко не молодим, коли з тобою познайомився, Філіпе. Мій життєвий шлях добігав свого кінця. Попереду на мене чекала лише смерть, а разом з нею мали б зникнути всі мої ідеї. Я ж бо не залишив після себе жодного сліду, навіть невеличкого. Мої студенти, один за одним, покидали мене і вирушали у широкий світ, отримували роботу у Відділі досліджень і розробляли все кращу і кращу зброю для війни.
Люди воювали завжди: спочатку між собою, потім з марсіанами, тепер з цими створіннями з Проксими Центавра, про яких ми нічого не знаємо. Людське суспільство плекає мистецтво ведення війни як вид культурної діяльності, на кшталт астрономії чи математики. Війна — це частина нашого життя, кар’єра, шанована професія. Розумні, кмітливі хлопці та дівчата з радістю працюють на потреби війни, як це було ще за часів Навуходоносора. Як, зрештою, і завжди.
Та хіба це природно для людини? Я так не думаю. Історія знає багато соціальних груп, які ніколи не воювали; ескімоси взагалі не знають, що це таке, а американські індіанці так і не змогли до неї звикнути.
Однак подібних дисидентів було знищено, і встановлений культурний зразок став стандартом для всієї планети. Тепер він є частиною нас самих.
Але що, коли одного дня виникне і пошириться новий спосіб вирішення проблем, щось зовсім відмінне від армії та...
— Що ви пропонуєте? — перебив його Крамер. — Теорію я знаю, я відвідував ваші лекції.
— Так, пам’ятаю, це були заняття із селекції рослин. Коли ти прийшов до мене з цією пропозицією, я збагнув, що нарешті мої ідеї можна втілити в життя. Якщо моя теорія про те, що війна — це просто звичка, правильна, суспільство, сформоване за межами Терри з мінімальними культурними настановами, могло б розвиватися геть по-іншому. Якби воно не перейняло нашого світогляду, якби воно могло почати все заново, воно б не докотилося до того, що ми маємо зараз — мертвої точки без жодних перспектив, крім усе масштабніших і масштабніших воєн, аж поки не лишиться нічого — лише руїни та спустошення.
Звісно, спочатку для керування експериментом знадобиться наглядач. Поза сумнівом, швидко настане криза, можливо, вже у другому поколінні. Майже одразу з’явиться Каїн...
Знаєш, Крамере, я підрахував, що якщо я майже не рухатимусь і житиму на якійсь невеликій планеті або супутнику, то зможу протягнути близько ста років. Цього достатньо для того, щоб побачити вектор розвитку нової колонії. Потім... Що ж, потім усе залежатиме від самої колонії.
Це, певна річ, в ідеалі. Зрештою, люди самі мають розпоряджатися своїм життям. Сто років — і вони отримають контроль над своєю долею. Можливо, я помиляюся. Можливо, війна — це більш ніж просто звичка. Можливо, це закон всесвіту і люди виживають лише за рахунок міжусобиць.
Але я вирішив ризикнути, припустивши, що це просто звичка, що я маю слушність, що ми заплющуємо очі на те, наскільки неприродною річчю є війна — просто тому, що ми до неї звикли. Тож говоритиму прямо: я все ще не знаю всіх деталей. А поки що нам треба знайти придатну для втілення моїх задумів місцину.
Саме цим ми зараз і займемося. Ми прочешемо кілька систем подалі від основних шляхів, оглядаючи планети, настільки непривабливі для торгівлі, що жоден терранський корабель туди навіть не поткнеться. Я вже маю на оці одну таку планету, про яку згадувалось у перших записах експедиції Фейрчальда.
Для початку, можеш їх переглянути.
Запала тиша.
Якийсь час Крамер мовчки сидів, втупившись у підлогу. Вона слабко вібрувала від працюючих турбін. Зрештою, він підняв очі.
— Можливо, ви маєте рацію. Можливо, наш світогляд — це просто звичка. — Крамер підвівся. — Але ви дещо випустили з уваги.
— Поясни.
— Якщо ця звичка настільки вкоренилася, а їй уже тисячі років, то як ви збираєтеся змусити колоністів переінакшити себе і забути Терру та її традиції? Як бути з цим першим поколінням, з людьми, які засновуватимуть колонію? Мабуть, ви маєте рацію, і наступне покоління звільниться від усього цього, якщо звідкілясь згори наглядатиме і напучуватиме їх... — він посміхнувся, — Старий Професор.
Крамер подивився на динамік на стіні.
— Як ви плануєте змусити людей покинути Терру і полетіти з вами, якщо, згідно з вашою ж теорією, це покоління вже втрачене і все почнеться лише з наступного?
Динамік мовчав. Раптом з нього донісся тихий сухуватий сміх.
— Ти мене дивуєш, Філіпе. Поселенців знайти можна, їх багато і не потрібно, лише кілька, — він знову засміявся. — А зараз я продемонструю тобі свій план.
У протилежному кінці коридору розсунулися двері й почулися тихі кроки. Крамер повернувся.
— Долорес!
Долорес Крамер нерішуче завмерла на порозі, заглядаючи в контрольну рубку. Від подиву вона часто закліпала очима.
— Філе! Що ти тут робиш? Що взагалі тут коїться?
Вони знетямлено дивилися один на одного.
— Що трапилося? — запитала Долорес. — Мені зателефонували, нібито тебе поранило вибухом на Місяці...
Динамік на стіні знову ожив:
— Як бачиш, Філіпе, цю проблему я вже вирішив. Нам не треба багато людей, вистачить однієї подружньої пари.
Крамер повільно кивнув.
— Зрозуміло, — промовив він враз захриплим голосом. — Лише одна подружня пара. Чоловік і жінка.
— У них все може вийти, якщо хтось наглядатиме та слідкуватиме за порядком. Я допомагатиму вам, Філіпе. Гадаю, ми знайдемо спільну мову.
Крамер криво посміхнувся:
— Ви могли б нам допомогти, наприклад, вибирати імена тваринам, — мовив він. — Я так розумію, з цього можна й почати.
— З величезним задоволенням, — промовив безбарвний металевий голос. — Наскільки я пригадую, мені треба буде ще підвезти їх вам, одну за одною. Тоді вже й можна буде давати їм імена.
— Нічого не розумію, — Долорес похитнулася. — Про що це він, Філе? Давати імена тваринам. Яким тваринам? Куди ми летимо?
Крамер повільно підійшов до ілюмінатора і, склавши на грудях руки, мовчки подивися назовні. Навколо корабля виблискували міріади світлячків, незліченні жаринки в непроникному мороці. Зірки, планети, системи, яким нема ліку і кінця. Безконечність світів. Безконечність планет, які гостинно чекали на них, світилися, блимали у темряві.
Він відвернувся від ілюмінатора.
— Куди ми летимо? — він усміхнувся дружині, яка стояла стривожена, перелякана. — Я не знаю, куди ми летимо. Але зараз це не має жодного значення... Я починаю розуміти професора і я хочу, щоб усе було саме так.
І вперше за багато місяців він обійняв Долорес. Спершу вона напружилась, у її очах все ще світилися тривога і страх. Але раптом вона розслабилась і заплакала.
— Філе... ти справді думаєш, що ми могли б почати все спочатку — ти і я?
Він ніжно її поцілував, потім пристрасно.
А тим часом корабель швидко мчав бездоріжжям вічної темряви...
Дударі з лісу
(пер. В. Корсун)
— Отже, капрале Вестербурґ, — добродушно промовив лікар Генрі Гарріс, — чому ви вважаєте, що ви рослина?
Гарріс подивився на записку, що лежала перед ним на столі.
Вона була списана розгонистим почерком командера бази Кокса: «Доку, це той хлопець, про якого я вам казав. Поговоріть з ним і з’ясуйте, хто йому вбив у голову цю маячню. Він служить у новому гарнізоні на станції контролю, що на астероїді Y-З, і нам зовсім не хочеться, щоб там коїлася якась чортівня».