Гарріс відсунув убік записку і знову глянув на юнака, який сидів навпроти нього. Хлопець почував себе ніяково і, здавалось, не мав жодного бажання відповідати на лікареве запитання. Гарріс насупився. Вестербурґ був симпатичним парубком, а в однострої патрульного — взагалі красенем, уже не кажучи про пасмо русявого волосся, що спадало на одне око. Це був високий, майже шести футів зростом, приємний юнак, цілком здоровий на вигляд, який закінчив підготовку лише два роки тому, якщо вірити записці. Родом з Детройта. У дев’ятирічному віці перехворів на кір. Цікавиться реактивними двигунами, тенісом та дівчатами. Двадцять шість років.
— Отже, капрале Вестербурґ, — повторив лікар, — чому ви вважаєте, що ви рослина?
Капрал боязко підняв на нього очі і прочистив горло:
— Сер, та я не вважаю, я і є рослина. Я вже кілька днів як рослина.
— Зрозуміло, — кивнув лікар. — Ви хочете сказати, що ви не завжди були рослиною?
— Ні, сер. Рослиною я став нещодавно.
— І ким ви були до того, як стали рослиною?
— Ну, таким, як і всі решта, сер.
Запала тиша. Гарріс дістав ручку і механічно вивів кілька закарлючок, проте на думку нічого не спадало. Рослина? А на вигляд же цілком здоровий! Лікар зняв свої окуляри у сталевій оправі і протер скельця носовичком. Він одягнув їх назад і відкинувся в кріслі:
— Цигарку, капрале?
— Ні, сер.
Лікар запалив і поклав руку на бильце стільця:
— Капрале, ви маєте розуміти, що люди нечасто стають рослинами, тим паче так швидко. Чесно кажучи, ви перший у моїй практиці пацієнт, від кого я чую таку заяву.
— Так, сер. Я розумію, що таке нечасто трапляється.
— Отже, ви розумієте, що ваш випадок становить для мене неабиякий інтерес. Коли ви кажете, що ви рослина, то маєте на увазі, що ви не здатні рухатися? Чи ви хочете сказати, що усвідомлюєте себе рослиною на противагу тварині? Чи щось інше?
Капрал відвернувся:
— Я більше нічого не можу вам сказати, — пробурмотів він. — Пробачте, сер.
— Гаразд, але не будете ви настільки люб’язні, щоб сказати, як ви стали рослиною?
Капрал Вестербурґ завагався. Він втупився у підлогу, потім перевів погляд на космопорт за вікном, поглянув на муху на столі. Зрештою, повільно підвівся:
— Я не можу вам цього сказати, сер, — промовив він.
— Не можете? Чому?
— Тому що... Тому що я пообіцяв не говорити.
Лікар теж підвівся, і тепер вони мовчки дивились один на одного. Гарріс насупився і потер підборіддя:
— Капрале, а кому ви пообіцяли?
— Не можу сказати, сер. Пробачте.
Лікар замислився, а потім підійшов до дверей і відчинив їх.
— Гаразд, капрале. Можете бути вільним. Спасибі, що приділили мені ваш час.
— Вибачте, що не дуже вам допоміг, — капрал повільно покинув кімнату, і Гарріс зачинив за ним двері. Потім він підійшов до відеофона і набрав номер командера Кокса. За кілька секунд на екрані з’явилось щокате добродушне лице командера бази.
— Коксе, це Гарріс. Я вже з ним поговорив. Усе, що мені вдалося дізнатись, це те, що він вважає себе рослиною. А що вам відомо? Як він поводився?
— Отже, так, — почав Кокс. — Спочатку ми помітили, що він нічого не робить. Начальник гарнізону повідомив, що Вестербурґ просто виходить надвір і весь день там сидить. Просто сидить.
— На сонці?
— Так. Просто сидить на сонці. А як западають сутінки, він повертається назад. Коли його запитали, чому він не працює у майстерні і не займається ремонтом реактивних двигунів, він відповідав, що йому неодмінно треба бути на сонці. Ще він казав... — Кокс завагався.
— Ну? Що він казав?
— Він казав, що працювати — неприродно. Що це просто марнування часу. Що єдине заняття, яке має сенс, це сидіти та медитувати на свіжому повітрі.
— Ще щось?
— А коли у нього поцікавилися, як він до такого додумався, він усім заявив, що став рослиною.
— Мабуть, доведеться ще раз із ним зустрітися, — промовив Гарріс. — Якщо я не помиляюся, він подав заяву на звільнення? Він зазначив причину?
— Так, ту саму. Що він став рослиною і йому більше не цікаво бути патрульним. Усе, що він хоче робити, це сидіти на сонечку. Найбезглуздіше з того, що я чув.
— Гаразд. Мабуть, я навідаю його в палаті, — Гарріс поглянув на годинник. — Сходжу після обіду.
— Щасти вам, — похмуро мовив Кокс. — Нечувано: людина вважає себе рослиною! Ми йому казали, що це неможливо, та він лише посміхався.
— Я триматиму вас в курсі справ, — пообіцяв Гарріс.
Гарріс повільно зайшов до зали. Було вже за шосту, тож вечеря закінчилась. В його голові зародилися деякі припущення, проте було надто рано казати щось напевне. Він пішов швидше і в кінці зали повернув праворуч. Повз нього поспіхом пройшли дві медсестри. Вестербурґ лежав у палаті з іще одним юнаком, того обпекло вогнем з реактивного двигуна, проте рани вже майже загоїлися. Нарешті Гарріс потрапив у спальне крило і зупинився, звіряючись з номерами палат.
— Я можу допомогти вам, сер? — до нього під’їхав робот-служник.
— Я шукаю палату капрала Вестербурґа.
— Треті двері праворуч.
Гарріс попрямував до вказаної палати. Астероїд Y-З лише недавно почав мати постійний гарнізон і персонал. Він став головною станцією для зупинки та огляду кораблів, що прилітали з далекого космосу. Завданням гарнізону було слідкувати, щоб жодна небезпечна бактерія, пліснява чи ще щось подібне не потрапило до системи. Це був комфортний астероїд: теплий, добре зволожений, з лісами, озерами та великою кількістю сонячного світла. І найсучаснішим контрольно-пропускним пунктом з усіх дев’яти планет. Біля дверей третьої палати лікар зупинився і похитав головою. Потім підняв руку і постукав.
— Хто там? — почулося зсередини.
— Мені потрібен капрал Вестербурґ.
Двері відчинилися, з палати виглянув недоладний юнак в окулярах у роговій оправі. В руках він тримав книжку.
— Хто ви?
— Гарріс, лікар.
— Пробачте, сер. Капрал Вестербурґ спить.
— А ви не можете його розбудити? Мені конче необхідно з ним поговорити.
Гарріс заглянув усередину. Це була охайна кімната, зі столом, килимом, лампою та двома ліжками. На одному з них і спав горілиць, склавши руки на грудях, Вестербурґ.
— Сер, — мовив хлопець, — Боюся, що хоч би як я хотів, я не зможу його розбудити.
— Не зможете? Чому?
— Сер, капрал Вестербурґ не прокинеться, поки не зійде сонце. Раніше світанку його не розбудити.
— Каталептик? Справді?
— Але вранці, щойно підніметься сонце, він вискакує з ліжка і йде надвір. Цілий день там сидить.
— Ясно, — збентежено промовив лікар. — У будь-якому разі, дякую.
Він повернувся і пішов, за його спиною зачинилися двері.
— Усе набагато гірше, ніж я уявляв, — пробурмотів він і повернувся до свого кабінету.
Був теплий сонячний день. На небі де-не-де пропливали хмаринки, а легкий вітерець шелестів у кроні кедрів, що росли на березі струмка. Від лікарні до потічка, оминаючи пагорб, вела стежка. Над струмком був перекинутий невеличкий місток, і кілька одягнених у халати пацієнтів стояли на ньому і безцільно дивились на воду.
Пошуки Вестербурґа зайняли у Гарріса кілька хвилин. Юнак стояв осторонь решти пацієнтів, які прогулювалися поблизу містка. Він забрів набагато далі, аж на луг, на поросле маком та травами поле, що простягалося за кедрами. Він сидів на пласкому сірому камені на березі струмка, обпершись позад себе руками, з ледь відкритим ротом. Юнак не помічав лікаря, поки той не підійшов до нього впритул.
— Привіт, — добродушно мовив Гарріс.
Вестербурґ розплющив очі, усміхнувся і повільно підвівся: надто плавно та граційно, як для чоловіка його статури.