— Привіт, лікарю. Що вас сюди привело?
— Нічого особливого, на сонечку хотів погрітися.
— То сідайте на камінь, місця вистачить, — Вестербурґ посунувся, і лікар обережно сів, намагаючись не зачепитися штанами за гострі виступи брили.
Гарріс закурив і почав мовчки дивитися на воду. Поруч нього Вестербурґ знову прибрав ту саму дивну позу, в якій його побачив Гарріс: відкинувшись назад, обіпершись руками позад себе і піднявши до неба заплющені очі.
— Приємна днина, — промовив лікар.
— Еге ж.
— Ви сюди щодня приходите? Вам тут подобається більше, ніж у приміщенні?
— Я не можу перебувати у приміщенні, — відповів Вестербурґ.
— Не можете? Що ви маєте на увазі?
— Ви б померли без повітря, правда? — запитав капрал.
— А ви помрете без сонячного світла?
Вестербурґ кивнув.
— А як же ваша робота? Ви роками навчалися, щоб стати патрульним. Ви ж так хотіли вступити до патруля! У вас був чудовий рейтинг, перше місце. Як воно — облишити все це? Ви ж розумієте, дороги назад може й не бути. Ви це усвідомлюєте?
— Я все чудово розумію.
— І ви насправді хочете відмовитися від усього цього, залишити все в минулому?
— Так.
На якусь мить Гарріс замовк. Потім він викинув недопалок і повернувся до юнака:
— Отже, ви нехтуєте роботою і вигріваєтеся тут на сонці. Добре, і що далі? Вашу роботу мусить за вас виконувати хтось інший. Правильно? Роботу треба зробити, вашу роботу треба зробити. І якщо нею не займетеся ви, комусь іншому доведеться її виконувати.
— Припускаю, що так.
— Капрале, то припустіть, що кожен почне думати так, як ви. Припустіть, що кожен захоче сидіти цілий день на осонні. І що тоді? Ніхто не перевірятиме кораблів з інших систем. Бактерії та токсичні кристали проникнуть у нашу систему і спричинять масову смерть та страждання. Ви це розумієте?
— Якщо всі думатимуть так само, як я, ніхто не літатиме в космос.
— Але без цього не можна. Треба ж торгувати, купувати мінерали, продукти, вироби, нові рослини.
— Навіщо?
— Щоб суспільство розвивалося.
— Навіщо?
— Ну... — Гарріс розвів руками. — Люди не можуть жити без суспільства.
Вестербурґ промовчав. Лікар не зводив з нього погляду, проте юнак не зронив ні слова.
— Хіба це не так? — запитав Гарріс.
— Можливо. Але це особливий випадок, лікарю. Розумієте, я горбатився роками, щоб мати можливість пройти підготовку. Мені треба було працювати і самому оплачувати навчання. Я мив на кухні посуд, вчився ночами: зубрив один матеріал за іншим. І знаєте, що я думаю зараз?
— Що?
— Шкода, що я раніше не став рослиною.
Гарріс підвівся:
— Капрале, коли повертатиметесь, зазирніть до мого кабінету, будь ласка. Я хочу, щоб ви пройшли кілька тестів, якщо ви не проти.
— Шокова терапія? — посміхнувся Вестербурґ. — Я знав, що рано чи пізно ви про це заговорите. Гаразд, я не проти.
Гарріс роздратовано підвівся, збираючись повертатися.
— Близько третьої вас влаштує, капрале? — кинув він на-останок.
Той кивнув.
Гарріс піднявся на пагорб, вийшов до стежки і рушив у напрямку лікарні. Картина для нього ставала дедалі зрозумілішою. Хлопець, який усе життя боровся за виживання. Фінансова скрута. Ідеалізована мета — вступ до патруля. Досягнувши її, зрозумів, що це для нього непосильна ноша. А на астероїді Y-3 повсюди багато рослинності. Примітивне ототожнення і проекція на флору астероїда. Поняття безпеки, яке полягає у нерухомості та сталості. І незаймані ліси навколо.
Він зайшов до приміщення. Просто біля входу його перепинив робот:
— Сер, командер Кокс терміново вас розшукує. Завідеофонуйте йому.
— Дякую, — Гарріс поквапився до офісу.
Він з’єднався з Коксом, і на моніторі з’явилось командерове обличчя.
— Коксе? Це Гарріс. Я щойно розмовляв з вашим хлопцем.
Схоже, я починаю дещо розуміти. Я вже з’ясував причину: дуже виснажлива тривала робота, щоб оплатити омріяне навчання. Зрештою, він отримує все, до чого прагнув, але ідеалізація зникає під впливом...
— Гаррісе! — гарикнув Кокс. — Замовкніть і слухайте. Я щойно отримав звіт з Y-З. Вони висилають сюди експрес-ракету. Вона вже в дорозі.
— Експрес-ракету?
— Ще п’ять випадків, таких самих, як у Вестербурґа. Всі заявляють, що тепер вони рослини! Начальник гарнізону стривожений не на жарт. Каже, ми мусимо з’ясувати, що з ними, інакше гарнізон негайно розпустять. Ви мене зрозуміли, Гаррісе? З’ясуйте що з ними!
— Так, сер, — пробурмотів лікар. — Так, сер.
Під кінець тижня було зафіксовано вже двадцять аналогічних випадків, і всі вони, звісно, були з астероїда Y-3.
Кокс із Гаррісом стояли на вершині пагорка і похмуро дивилися вниз у бік струмка. Шістнадцятеро чоловіків та чотири жінки грілися на сонці на березі потічка — мовчки, нерухомо. Командер з лікарем спостерігали за ними вже годину, і за цей час жоден із них не поворухнувся.
— Не розумію, — мовив Кокс, хитаючи головою. — Я взагалі нічого не розумію. Гаррісе, невже це початок кінця? Невже тепер все почне тріщати по швах? Усі ці люди викликають у мене якесь дивне відчуття: вони ж просто сидять і вигріваються на сонечку.
— А хто он той чоловік, рудоволосий?
— Це Ульріх Дойч. Він був заступником начальника гарнізону. А тепер, погляньте-но на нього! Сидить собі і дрімає з відкритим ротом. Ще тиждень тому він мав перспективне майбутнє. З виходом на пенсію начальника гарнізону саме він повинен був зайняти його посаду. Можливо, через рік, не пізніше. Він усе життя цього прагнув.
— А тепер вигрівається на сонечку, — закінчив Гарріс.
— А онде жінка, ота, чорнява, з коротко підстриженим волоссям. Кар’єристка. Начальник відділу кадрів гарнізону. А чоловік поруч із нею — прибиральник. А оте цицькате миле дівча — секретарка, щойно зі школи. Двох однакових не знайдете. А вранці я отримав рапорт, що сьогодні ще трьох привезуть.
Гарріс кивнув:
— Дивно те, що вони справді хочуть там сидіти. Вони діють цілком раціонально; вони могли б робити щось інше, просто те інше їм байдуже.
— Ну? — запитав Кокс. — І як ви збираєтеся діяти? Ви про щось дізналися? Ми на вас покладаємось, не забувайте цього.
— Я нічого не можу у них вивідати, — сказав Гарріс, — проте застосування шокової терапії дало деякі цікаві результати. Ходімо, я вам покажу.
— Гаразд, — Кокс кивнув головою, і вони пішли у напрямку лікарні. — Покажете мені все, що у вас вже є. Це не жарти. Тепер я розумію, як почувався Тіберій, коли повсюди в Римі почали виникати осередки християн.
Гарріс вимкнув світло, і кімната занурилась в цілковиту темряву.
— Зараз покажу вам першу плівку. Пацієнт — один з найкращих біологів гарнізону, Роберт Бредшоу. Доставлений учора. Шокова терапія дала вражаючі результати, оскільки мислення Бредшоу справді унікальне. Я виділив багато придушених нераціональних мотивів, більше, ніж звичайно.
Він натиснув на вимикач. Загудів проектор, і на дальній стіні з’явилося тривимірне кольорове зображення, настільки реальне, що його можна було б сплутати зі справжньою людиною. Робертові Бредшоу було близько п’ятдесяти, це був кремезний чолов’яга із сивуватим волоссям та квадратним підборіддям.
Він спокійно сидів у кріслі, поклавши руки на бильця, і, здавалося, геть не зважав на приєднані до шиї та до зап’ясть електроди.
— Почнемо, — мовив Гарріс. — Дивіться.
Він на записі підійшов до Бредшоу:
— Що ж, містере Бредшоу, — промовив Гарріс, — вам це не зашкодить, а нам добряче допоможе.
Він повернувся до панелі управління шокером і натис на важіль. Бредшоу напружився, зціпив зуби, але іншої реакції помітно не було. Зображення Гарріса деякий час на нього дивилось і, зрештою, відступило від панелі.
— Ви чуєте мене, містере Бредшоу? — запитав Гарріс.
— Так.
— Ваше ім’я?
— Роберт К. Бредшоу.