— Ваша посада?
— Головний біолог станції перевірки на Y-3.
— Ви зараз там?
— Ні, мене повернули на Терру. Я у лікарні.
— Чому?
— Тому що я зізнався начальникові гарнізону в тому, що став рослиною.
— Це правда? Те, що ви тепер рослина?
— Так. У небіологічному сенсі. Звісно, моя фізіологія людини не змінилася.
— Чому ж тоді ви кажете, що ви рослина?
— Вся річ у ставленні до життя, у світогляді.
— Продовжуйте.
— Теплокровна тварина, вищий примат, деякою мірою може запозичити психологію рослини.
— І?
— Саме це відбулося зі мною.
— А з іншими? З ними те саме?
— Так.
— А як так трапилось, що у вас сформувалося подібне світосприйняття?
Зображення Бредшоу завагалося, губи затремтіли.
— Бачите? — запитав Гарріс у Кокса. — Сильний конфлікт.
Він би не продовжував, якби був при повній свідомості.
— Як? — знову спитало зображення Гарріса.
— Мене навчили бути рослиною.
На обличчі зображення Гарріса проступили здивування та зацікавленість:
— Що означає — навчили бути рослиною?
— Вони зрозуміли мої проблеми і навчили бути рослиною. Тепер я звільнився від них, від цих проблем.
— Хто? Хто вас навчив?
— Дударі.
— Хто? Дударі? Які ще дударі?
Біолог не відповів.
— Містере Бредшоу, хто такі дударі?
Після нестерпно довгої паузи його губи заворушилися:
— Вони живуть у лісах...
Гарріс вимкнув проектор, спалахнуло світло. Чоловіки примружилися.
— Це все, що мені вдалося в нього вивідати, — сказав Гарріс. — Вважайте, що мені пощастило. Він не збирався нічого розказувати, взагалі нічого. Вони всі пообіцяли мовчати про те, хто їх навчив бути рослинами. Про дударів, які живуть у лісах астероїда Y-3.
— Вам про це всі двадцятеро розповіли?
— Ні, — насупився Гарріс. — Більшість надто сильно опирались. Я навіть цього не зміг від них почути.
Кокс задумався:
— Дударі... Ну і що тепер ви маєте намір робити? Просто чекати, поки вони не розкажуть подробиць? Це ваш план?
— Ні, — відповів Гарріс. — Зовсім ні. Я лечу на Y-З, щоб особисто з’ясувати, хто такі ці дударі.
Невеликий патрульний корабель акуратно приземлився і заглушив двигуни. Люк відчинився, і Генрі Гарріс побачив коричневий випалений сонцем злітно-посадковий майданчик. У кінці космодрому здіймалася висока сигнальна башта, а зусібіч його оточували довгі сірі будівлі — це, власне, і була станція контролю. Неподалік стояв масивний венеріанський крейсер, незграбний зелений зореліт, схожий на величезний лайм. Навколо нього метушилися техніки, перевіряючи кожен дюйм корпуса в пошуках будь-яких смертоносних форм життя та отрут, що могли на нього налипнути.
— Ми на місці, сер, — повідомив пілот.
Гарріс кивнув, підняв валізи і зробив обережний крок назовні. Земля виявилась гарячою, а сонце надто яскравим, лікар заморгав. Світло йшло від Юпітера, який відбивав на астероїд сонячні промені.
З валізами у руках Гарріс пішов по полю. Співробітник аеродрому вже дістав з багажного відділення патрульного корабля доставлені речі. Він завантажив їх у невеликий електрокар і з байдужим виразом обличчя поїхав геть.
Щойно Гарріс підійшов до дверей сигнальної башти, вони роз’їхалися і звідти повільно вийшов кремезний сивий чоловік.
— Мої вітання, лікарю, — сказав він, протягуючи руку. — Я Лоуренс Воттс, начальник гарнізону.
Вони потиснули один одному руки. Воттс усміхнувся. Вже у літах, міцної статури, але у своїй темно-синій формі із золотими еполетами він виглядав величним і струнким.
— Як дісталися? — поцікавився він. — Заходьте, я вам наллю чого-небудь випити. Через Велике Дзеркало тут надто спекотно.
— Це ви про Юпітер? — запитав Гарріс, заходячи всередину.
У сигнальній башті було досить приємно: тьмяно та прохолодно. — А чому гравітація так схожа на терранську? Я думав, буду стрибати, мов кенгуру. Вона штучна?
— Ні. У астероїда досить щільне ядро, щось на кшталт покладів руди. Тому ми й вибрали саме його поміж інших. З тієї ж причини на астероїді природні повітря та вода. Ми швидко розбудувалися. Ви вже бачили пагорби?
— Пагорби?
— Коли ми піднімемося вище на башту, ви їх побачите ген за будинками. Тут росте природний, справжній ліс, в якому є все, що забажаєте. Проходьте, Гаррісе. Це мій офіс, — чоловік швидко зайшов до вишукано вмебльованої кімнати одразу за рогом коридору. — Правда ж, тут гарно? Я намагаюсь робити все, щоб мій останній рік служби був якомога приємнішим. — Він насупився: — Звісно, втрата Дойча може приректи мене на довічне перебування на цьому астероїді. Ох, не беріть в голову, — начальник гарнізону знизав плечима. — Сідайте, Гаррісе.
— Дякую, — Гарріс вмостився на стільці і випростав ноги.
Тим часом Воттс зачинив двері. — До речі, були нові випадки?
— Так, сьогодні ще двоє, — похмуро кивнув Воттс. — Загалом, уже майже тридцять. На станції у нас близько трьохсот осіб. Якщо так ітиме й далі...
— Воттсе, ви згадували, що на астероїді є ліси. Ви дозволяєте персоналу туди ходити? Чи обмежуєте їхнє пересування будівлями та прилеглими ділянками?
Начальник гарнізону потер підборіддя:
— Розумієте, Гаррісе, це досить складно пояснити. Мені доводиться дозволяти їм іноді покидати територію станції. Ліси видно з вікон, а якщо ви бачите місце, у якому було б так приємно відпочити, вас туди невтримно вабить. Кожні десять днів вони мають вихідний. У цей час вони можуть іти куди завгодно і робити що заманеться.
— Тоді це й трапляється?
— Так, мабуть, тоді. Але допоки вони бачитимуть ліс, вони хотітимуть туди ходити. І я жодним чином не можу їм завадити.
— Розумію. Я вас не засуджую. То що ви думаєте з цього приводу? Що там з ними трапляється? Чим вони там займаються?
— Що трапляється? Варто їм піти до лісу і якийсь час там поблукати, як вони вже не хочуть повертатися до роботи. Просто байдикують, вештаються без діла. Не бажають працювати, хоч би що їм казав.
— А що там з цими їхніми рослинними ілюзіями?
Воттс добродушно засміявся:
— Послухайте, Гаррісе. Ви не згірш за мене знаєте, що це все нісенітниці. Вони такі ж рослини, як і ми з вами. Просто ті лайдаки не хочуть працювати. Коли я ще був кадетом, у нас було кілька способів змусити людину працювати. Шкода, що я не можу до них жодного застосувати.
— Тобто ви вважаєте, що це — звичайне байдикування?
— А ви ні?
— Ні, — відповів Гарріс. — Вони справді вірять, що вони рослини. Я вдавався до високочастотної шокової терапії. Це паралізувало їхню нервову систему, зняло всі психологічні бар’єри. Вони не могли брехати. І всі вони торочили те саме.
Склавши руки за спиною, Воттс почав ходити з кутка в куток:
— Гаррісе, ви — лікар, і я сподіваюсь, ви знаєте, що говорите. Але погляньте на ситуацію тверезо. У нас тут станція, чудова сучасна станція. Можливо, ми — найсучасніший гарнізон у цій системі. Ми маємо у своєму розпорядженні найновіші прилади і різноманітні пристрої. Гаррісе, ця станція — велетенський механізм. Люди — його гвинтики, і кожен має свою ділянку роботи: техніки, біологи, офісні працівники, адміністрація.
Варто одній людині не вийти на роботу — і все полетить шкереберть. Ми не зможемо перевіряти кораблі, якщо ніхто не обслуговуватиме нашу техніку. Ми не зможемо замовляти їжу для персоналу, якщо ніхто не працюватиме над постачанням та обліком. І ми взагалі нічого не зможемо робити, якщо заступник начальника гарнізону вирішив вигріватися на сонечку, замість того щоб робити свою роботу.
Тридцять осіб — це кожен десятий, і ми не можемо без них працювати. Так вже у нас тут все влаштовано. Якщо забрати підпірки, вся будівля завалиться. Ніхто не може просто так піти.
Ми всі тут зв’язані однією шворкою, і вони це чудово знають.
Вони знають, що не мають жодного права жити на власний розсуд. Ніхто не має такого права. Ми всі надто залежимо один від одного, щоб робити що нам заманеться. Це нечесно щодо інших, щодо більшості.