Гарріс кивнув:
— Воттсе, можна у вас дещо запитати?
— Так?
— На астероїді є місцеве населення? Туземці.
— Туземці? — Воттс замислився. — Так, тут живуть якісь аборигени, — він невиразно махнув у бік вікна.
— А як вони виглядають? Ви їх бачили?
— Так, бачив. Давно, коли ми щойно сюди прибули. Вони повешталися довкола кілька днів, потім зникли.
— Вони що, вимерли? Від якоїсь хвороби?
— Ні, вони просто... просто зникли. В лісах. Вони і зараз десь там.
— А що вони взагалі за створіння?
— Ну, кажуть, вони родом з Марса, хоча зовні на марсіан не дуже схожі. У них темна шкіра з мідним відтінком. Худорляві. По своєму дуже спритні. Займаються мисливством та рибальством. Писемності не мають. Та ми не надто до них придивлялися.
— Зрозуміло. — Гарріс задумався. — Воттсе, а ви коли-небудь чули про істот, яких називають «дударі»?
— Дударі? — насупив брови Воттс. — Ні. А хто це такі?
— Пацієнти згадували про якихось «дударів». Якщо вірити Бредшоу, це саме дударі навчили його бути рослиною. Навчили, як у школі.
— Дударі... Звідкіля вони взялися?
— Навіть гадки не маю, — визнав Гарріс. — Думав, може ви знаєте. Звісно, передовсім я припустив, що це туземці, але зараз, після того, як ви мені їх описали, я вже не впевнений у цьому.
— Туземці — примітивні дикуни. Вони ніяк би не зуміли кого-небудь чогось навчити, тим паче висококласного біолога.
Гарріс завагався, зрештою, промовив:
— Я хотів би сходити до лісу і самому все оглянути. Це можливо?
— Звісно, я можу це для вас влаштувати. Навіть дам вам провідника.
— Я хотів би піти сам. Чи це небезпечно?
— Ні, досі було все спокійно. За винятком...
— За винятком дударів, — закінчив Гарріс. — Я знаю. Що ж, є лише один спосіб знайти їх, і я готовий ризикнути.
Вони вийшли назовні.
— Якщо ви йтимете по прямій, — сказав начальник гарнізону, — то повернетесь у гарнізон годин за шість. Астероїд геть маленький. Вам зустрінеться кілька струмків та озер, так що дивіться не втрапте у воду.
— Тут водяться якісь змії чи отруйні комахи?
— Ні про що подібне досі не чув. Спочатку, коли тільки облаштовувалися, ми все тут витоптали довкола станції, проте воно вже встигло відрости, як було до нас. Ми не помічали нічого небезпечного.
— Дякую, — мовив Гарріс, протягаючи начальникові гарнізону руку. — До вечора.
— Щасти вам.
Воттс розвернувся і пішов назад до будівель гарнізону. Гарріс провів його поглядом, аж доки той не зник усередині однієї з них, і рушив до лісу.
Там було тихо, до нього не долинало жодного звуку. Довкола до неба тягнулися темно-зелені велетенські, мов евкаліпти, дерева. Земля була м’якою від багаторічних нашарувань зогнилого опалого листя. Незабаром ліс залишився позаду, і Гарріс опинився на висохлому лузі з пожухлою від сонця травою. Позлітавши зі стебел рослин, навколо нього тепер дзижчали комахи. Під ногами щось прошмигнуло, він устиг побачити, як у траві мелькнув сірий клубок з безліччю лапок і, хитаючи вусиками-антенами, прожогом понісся далі.
Під пагорбом луг закінчився. Гарріс почав підніматись, усе вище і вище. Попереду затуляла горизонт широчезна смуга зелені, акри дикої рослинності. Нарешті він видерся на верхівку і, важко сапаючи, зупинився, аби перевести подих.
Перепочивши, він рушив далі. Тепер він спускався, з кожним кроком усе глибше поринаючи у зелену безодню. Папороть навколо нього сягала висоти дерев, закриваючи небо, і здавалося, немов він опинився у справдешньому лісі юрського періоду.
Гарріс почав ступати обережніше. Повітря ставало дедалі прохолоднішим. На дні западини було тихо та волого, земля чвакала під ногами.
Далі дорога йшла рівниною. Світло сюди майже не проникало, він міг розгледіти лише стебла папороті довкола себе, які росли щільною стіною. Він простував стежиною, що була природним руслом висохлого струмка, нерівним, кам’янистим, але йти було легко. Повітря здавалося важким і задушливим. Нарешті за папороттю він розгледів зелений схил наступного пагорба.
Попереду бовваніло щось сіре. Це були кам’яні брили, велетенські валуни, розсипані тут і там. Струмок вів прямо до них.
Мабуть, раніше тут була якась водойма, з якої і витікав потічок.
Гарріс виліз на найближчий валун і сів спочити.
Досі йому не щастило, він усе ще не зустрів жодного туземця. Саме з їхньою допомогою він хотів розшукати таємничих дударів, якщо такі взагалі існували, через яких гарнізон утратив стількох людей. Якби ж він надибав туземців, поговорив з ними, можливо, щось би і прояснилося. Проте поки що йому не таланило. Гарріс роззирнувся довкола, в лісі панувала тиша.
Лише легенький вітерець шелестів листям папороті. Де ж вони, ті туземці? Можливо, у них є якесь поселення, хатинки у просіці? Астероїд невеликий, він має їх знайти ще до заходу сонця.
Гарріс побрів між брил, які все частіше перегороджували йому дорогу, і через них доводилося перелазити. Звідкілясь здалеку долинув шум води. Можливо, там було якесь озеро. Він раз по раз видирався на каміння, йдучи на цей звук, і все так само чув віддалений плюскіт води. Це, мабуть, водоспад або річка.
Якщо це річка, може, йому пощастить і на туземців натрапити.
Нарешті валуни розступилися, і він знову йшов руслом струмка, от тільки цього разу воно було вологим, мулистим і порослим мохом. Він вибрав правильний напрямок: не так давно, можливо, в сезон дощів, тут текла вода. Розсуваючи руками папороть та ліани, Гарріс вийшов на берег струмка. Наполохана його появою золотава змійка ковзнула в кущі. Попереду, поміж листя папороті, щось заблищало. Вода. Озеро. Він поквапився, продираючись крізь густу рослинність.
Гарріс опинився на березі озера — глибокої западини, оточеної валунами, у заростях папороті й лози. Кришталево-чиста вода струменіла водоспадом з протилежного боку озера. Краєвид був просто вражаючим, і він стояв, милуючись природою, її первозданною красою. Незаймана земля. Така, якою вона була, мабуть, справіку. Стільки, скільки існував астероїд. Можливо, він перший терранець, який бачить цю красу. Озеро було заховане глибоко в лісі, оточене непролазними хащами. Гарріса охопило дивне відчуття, немов усе це належало йому, лише йому. Він зробив крок до води.
І тут він побачив її.
Дівчина сиділа на іншому березі озера і, поклавши голову на коліна, дивилася на воду. Мабуть, вона недавно купалась: її мокре тіло мідним полиском блищало на сонці. Вона його не помітила. Гарріс зупинився, вражений, він не міг відвести погляду від незнайомки.
Дівчина була вродлива, дуже вродлива, її довге волосся хвилями спадало на плечі та руки. Вона була така струнка, тендітна і витончена, що Гарріс, який за своє життя набачився різноманітних зразків анатомії, просто закляк, роззявивши рота. Як же спокійно вона сиділа! Тихо і незворушно, просто дивлячись на воду. Збігали хвилини, дивні непомітні хвилини, а він усе милувався нею. Він утратив лік часу і бачив лише дівчину, яка сиділа на камені, дивлячись на воду, на тлі таких густих заростей папороті, що вони здавалися намальованими.
Зненацька дівчина підвела очі. Гарріс відсахнувся, раптово усвідомивши, що він серед цієї краси незваний гість, і зробив кілька кроків назад.
— Вибачте, — пробурмотів він. — Я з гарнізону. Я не збирався тут вештатись.
Красуня мовчки кивнула.
— То ви не маєте нічого проти? — запитав Гарріс.
— Ні.
Отже, вона розмовляє терранською мовою! Він повільно рушив до неї, обходячи озеро.
— Сподіваюся, ви не триматимете на мене зла, що я вас тут потурбував. Я недавно на цьому астероїді. Чесно кажучи, це мій перший день тут. Я щойно з Терри.
Дівчина ледь помітно всміхнулася.
— Я лікар. Генрі Гарріс. — Він подивився на дівчину: тендітне мідне тіло виблискувало на сонці, краплі води стікали по її руках та стегнах. — Вам, мабуть, цікаво, чому я сюди приблукав. — На мить він замовк. — Можливо, ви мені навіть зможете допомогти.