Дівчина підняла на Гарріса здивований погляд:
— Допомогти?
— Ви б не відмовилися мені допомогти?
Вона знову всміхнулася:
— Так, звісно.
— Це добре. Не заперечуєте, якщо я сяду? — Він роздивився довкола і, вибравши більш-менш плоский камінь, всівся на нього обличчям до дівчини. — Цигарку?
— Ні.
— Ну а я закурю, — він підпалив цигарку і глибоко затягнувся. — Знаєте, у нас в гарнізоні виникла одна проблема. Якась незрозуміла напасть вразила кількох людей і, здається, почала перекидатися на інших. Ми маємо з’ясувати причину цього, інакше доведеться розпускати гарнізон.
Гарріс на хвилю замовк. Дівчина, яка уважно слухала, кивнула. Чому вона так тихо сидить? Тихо і незворушно, мов папороть, що росла за її спиною.
— Так от. Мені вдалося дещо з’ясувати, і особливо мене зацікавив один факт. Усі вони твердять, що до їхнього теперішнього стану причетні так звані «дударі». Вони кажуть, що дударі навчили їх... — він замовк. По обличчю дівчини пробігла дивна тінь. — Ви знаєте щось про дударів?
Вона кивнула.
Гарріс відчув полегшення:
— То вам таки відомо про них! Я був певен, що місцеві мають знати, — він скочив на ноги. — Якщо дударі існують, тутешні мешканці не могли про них не чути. Отже, вони насправді існують?
— Так, вони існують.
Гарріс замислився:
— І вони живуть тут, у лісах?
— Так.
— Зрозуміло, — він нетерпляче затоптав недопалок. — А ви могли б мене до них відвести?
— Відвести вас?
— Так. Переді мною поставили завдання, і я маю його виконати. Командер бази на Террі доручив мені цю проблему з дударями. Її необхідно вирішити, і лише я можу з нею впоратися. Я повинен їх знайти, розумієте? Ви мене розумієте?
Вона кивнула.
— Добре, то ви відведете мене до них?
Кілька хвилин дівчина просиділа мовчки, дивлячись на воду і поклавши голову на коліна. Гаррісу уривався терпець, він почав тупцятись на місці, переступаючи з ноги на ногу.
— Ну то що, відведете? — повторив він своє прохання. — Це дуже важливо для всього гарнізону. То як? — Він почав обмацувати кишені. — Я вам можу щось дати за цю послугу. У мене є... — він витяг запальничку. — Я дам вам запальничку.
Дівчина підвелася з каменя, повільно і граційно, без жодного зусилля.
Від здивування Гарріс роззявив рота. Якою ж треба бути гнучкою, щоб отак підвестися одним невловним рухом! Він заморгав. Дівчина, здавалось, просто виросла перед ним. Щойно вона сиділа, а зараз уже стоїть і спокійно, з незворушним виразом обличчя дивиться на лікаря.
— Ви відведете мене?
— Так. Ходімо, — дівчина розвернулась і рушила до папоротевих заростей.
Перечіпаючись через камені, Гарріс поквапився за нею.
— От і чудово, — промовив він. — Щиро вам вдячний. Я так хочу побачити цих дударів! Куди ви мене ведете, до свого села? Коли тут западають сутінки?
Дівчина не відповіла. Вона вже пірнула у зарості, і Гарріс наддав ходи, щоб не згубити її з очей. Як же тихо та плавно вона рухалась!
— Заждіть! — крикнув він. — Почекайте на мене!
Дівчина зупинилася, така тендітна та мила, і оглянулась на Гарріса.
Він кинувся за нею.
— Хай йому біс! — вигукнув командер бази Кокс. — Ви таки не забарилися. — Перестрибуючи через кожну другу сходинку, він збіг по сходах. — Дозвольте вам допомогти.
Гарріс, що волочив за собою дві важкі валізи, усміхнувся. Він поставив їх на землю і з полегшенням видихнув:
— Дарма я туди їздив, — промовив він. — І хто мене тоді за язик тягнув?
— Проходьте всередину. Солдате, допоможіть лікарю.
До Гарріса підскочив патрульний і взяв одну з валіз. Усі втрьох вони зайшли всередину приміщення, пройшли по коридору і зупинилися перед дверима лікаревого кабінету. Гарріс відімкнув двері, і патрульний заніс його валізу до кімнати.
— Дякую, — сказав Гарріс, ставлячи на підлогу другу валізу. — Як добре знову опинитися вдома, хай навіть і ненадовго.
— Як це ненадовго?
— Я повернувся, лише щоб владнати деякі справи. Завтра вранці я знову лечу на Y-3.
— То ви не розібралися з проблемою?
— Розібрався, проте не владнав. Я збираюсь повернутися туди і нарешті взятися за неї ґрунтовно. Там сила-силенна роботи.
— Але ж ви з’ясували причину недуги?
— Так, з’ясував. Як і запевняли пацієнти, це все дударі.
— То вони таки справді існують?
— Так, — кивнув Гарріс. — Існують.
Він зняв піджак і повісив на спинку стільця, потім підійшов до вікна і прочинив його. До кімнати хлинуло тепле весняне повітря. Лікар сів на ліжко і відкинувся назад.
— Дударі існують, але лише в головах людей! Для них дударі реальні. Люди самі їх породили. Це масовий гіпноз, групова проекція, і весь тамтешній персонал якоюсь мірою потрапив під його вплив.
— З чого все почалося?
— Ті люди з Y-З постраждали тому, що вони були кваліфікованими досвідченими фахівцями з винятковими здібностями. Все своє життя вони були змушені взаємодіяти з іншими людьми складного сучасного суспільства, відчуваючи його тиск. Вони повсякчас прагнули досягти тієї чи тієї мети, яку ставили перед ними, докладаючи до цього часом неймовірних зусиль. Постійне напруження, брак часу...
І раптом вони потрапляють на астероїд, населений людьми, які загалом провадять примітивне, можна сказати, рослинне життя. Ніякої мети, ніякого поняття цілеспрямованості, тим паче, ніякої потреби в плануванні майбутнього. Туземці перебувають у якомусь дрімотному стані, нічим не переймаються, збирають плоди з дерев... Живуть, немов в Едемі, без боротьби та внутрішніх конфліктів.
— Але ж...
— Кожен з персоналу гарнізону, хто бачить туземців, несвідомо згадує своє дитинство, коли у нього не було ані турбот, ані відповідальності, до того часу, як він став членом сучасного суспільства. Згадує, як малюком ніжився на сонечку.
Але він не може зізнатись у цьому навіть собі! Для нього нестерпна думка, що він також хотів би жити як туземці, вилежуватися на сонці та дрімати цілий день. Тому він і вигадує отих дударів, таємниче плем’я, яке живе у лісі і призвичаює його до свого способу життя. Тоді він звинувачує їх, а не себе. Вони «навчають» його, як стати частиною лісу.
— І що ви збираєтеся робити? Спалити ліси?
— Ні, — Гарріс похитав головою. — Ліси ні в чому не винні. Виходом може стати лише психотерапія. Тому я і збираюся повернутися назад і почати працювати. Треба, щоб вони зрозуміли: дударі — у їхній голові, це лише їхній підсвідомий голос, який закликає скинути із себе пута відповідальності. Вони мають зрозуміти, що насправді ніяких дударів не існує, принаймні поза їхньою уявою. Ліси шкоди не завдають, а туземцям нічого їх навчити. Вони примітивні дикуни, які не мають навіть писемності. Ми зіткнулися з психологічною проекцією цілого гарнізону, персонал якого не хоче працювати, байдикуючи день від дня.
У кімнаті запала тиша.
— Зрозуміло, — промовив Кокс. — Що ж, у цьому є раціональне зерно, — він підвівся. — Сподіваюся, ви зможете їм допомогти.
— Я також на це сподіваюся, — відповів Гарріс. — Гадаю, у мене вийде. Зрештою, я повинен лише підняти рівень їхньої самосвідомості. Тоді і дударі зникнуть.
Кокс кивнув.
— Що ж, розбирайте речі. Побачимося за обідом. І, можливо, перед вашим завтрашнім від’їздом.
— Гаразд.
Гарріс відчинив двері, і командер вийшов у коридор. Лікар замкнув їх за ним, пройшов по кімнаті і, тримаючи руки в кишенях, зупинився біля вікна.
Вечоріло, повітря ставало прохолоднішим. Сонце вже котилося до обрію, і він дивився, як воно зникало за міськими будинками, що бовваніли навколо лікарні.
Коли воно сховалося і Гарріс повернувся до своїх валіз. Він був втомлений з дороги, дуже втомлений. Знемога поступово охоплювала все його єство. Треба було стільки всього зробити!
Як йому з усім цим упоратись? Ну повернеться він на астероїд, а що далі?