Він зупинився, тримаючись за двері, а потім пошкандибав у напрямку ліфта. Раптом до нього долинув якийсь звук — низький звіриний рик. Сповнений жаху та болю крик Блейка.
«Це все пояснює, — похмуро подумав Еллер, піднімаючись на ліфті. — Принаймні, я не один такий!»
Гаррісон Блейк витріщився на нього повними жаху очима.
Еллер спромігся на посмішку. Блейк, лисий, з рожевим блискучим черепом, був не надто приємним видовищем. Його голова також збільшилась, а нігті зникли. Він стояв перед контрольною панеллю, поглядаючи то на Еллера, то на своє власне тіло. Уніформа була завеликою для його нового зменшеного тіла і мішком висіла на Блейкові.
— Як ти? — промовив Еллер. — Нам ще пощастить, якщо ми виберемося з цієї халепи. Космічна радіація коїть дивні речі з людським тілом. Будь проклятий день, коли ми приземлилися на той...
— Еллере, — прошепотів Блейк, — що нам робити? Ми не зможемо з цим жити! Поглянь на нас!
— Знаю, — Еллер стиснув губи.
Йому було важко говорити, тепер, коли у нього випали майже всі зуби. Раптом він відчув себе немовлям. Беззубий, безволосий і дедалі безпомічніший. Що ж буде далі?
— Ми не можемо повернутися в нашому теперішньому стані, — промовив Блейк. — Ми не можемо з’явитись на Террі в такому вигляді. Господи, Еллере! Ми потвори. Мутанти. Вони... Вони посадять нас до кліток, як тварин. Люди...
— Замовкни, — Еллер підійшов до нього впритул. — Дякувати богу, що ми взагалі вижили. Сядь, — він підсунув стілець. — Думаю, нам краще сісти.
Вони сіли, Блейк глибоко, із хрипом вдихнув і почав терти свого гладенького лоба.
— Я не про нас хвилююсь, — через якийсь час сказав Еллер. — Я думаю про Сільвію. Їй доведеться найважче. Я намагаюсь вирішити, чи варто нам взагалі до неї спускатися. Просто якщо ми не спустимось, вона може...
Раптом почулося дзижчання. Ожив екран відеофона, на ньому з’явилися білі стіни лабораторії, реторти та ряди дослідницького приладдя, розставленого вздовж стін.
— Крісе? — долинув до них голос Сільвії, тонкий та пронизливий від жаху. Її не було видно на екрані, вочевидь, вона стояла десь збоку.
— Я тут, — Еллер підійшов до екрана. — Як ти?
— Як я? — у голосі дівчини зазвучали істеричні нотки. — Крісе, воно тебе також вразило? Я боюсь на себе подивитися, — вона на мить замовкла. — Вразило, правда? Я тебе бачу, але не намагайся поглянути на мене. Я не хочу, щоб ти мене бачив такою. Я... Я жахлива. Що нам тепер робити?
— Не знаю. Блейк каже, що в такому стані не збирається повертатися на Терру.
— Ні! Нам не можна повертатися! Не можна!
Запала тиша.
— Потім про це думатимемо, — зрештою промовив Еллер. — Поки що не варто гарячкувати. Ці зміни у наших організмах спричинені радіацією, тому вони можуть бути тимчасовими, і з часом усе само минеться. Або ж допоможе хірургічне втручання. Хай там як, давай не будемо зараз хвилюватися.
— Не будемо хвилюватися? Ні, звісно, я не хвилюватимусь. Як я можу хвилюватися через таку дрібницю! Крісе, ти що, не розумієш? Ми виродки, лисі виродки. Ні волосся, ні зубів, ні нігтів. Наші голови...
— Я все розумію, — Еллер почухав підборіддя. — Ти залишайся у лабораторії, а ми з Блейком розмовлятимемо з тобою по відеофону. Тобі не обов’язково підходити до екрана.
Сільвія глибоко зітхнула:
— Як скажеш. Ти все ще капітан.
Еллер відвернувся від екрана.
— Ну що, Блейку, твоє самопочуття дозволить нам трохи поговорити?
Головата постать у кутку ледь кивнула велетенським лисим черепом. Колись могутнє тіло Блейка тепер зменшилось, немов зсохлося. Руки стали як трубочки, груди хворобливо запали. М’які пальці неспокійно постукували по столу. Еллер його роздивлявся.
— Що? — запитав Блейк.
— Нічого. Просто дивлюся на тебе.
— У тебе, знаєш, теж не надто привабливий вигляд.
— Я знаю, — Еллер сів навпроти нього, його серце стугоніло, а легені з натугою вдихали повітря. — Бідолашна Сільв! Наші страждання ніщо порівняно з її.
Блейк кивнув:
— Так, але бідолашна не тільки Сільв. Ми всі бідолашні.
Вона має рацію, Еллере. Ми виродки, — його тонкі губи скривилися. — Там, на Террі, нас просто знищать. Або десь замкнуть.
Ліпше вже швидка смерть. Виродки, потвори, лисі гідроцефали.
— Ми не гідроцефали, — зауважив Еллер. — Наші мізки непошкоджені. Принаймні за це ми маємо бути вдячні. Ми все ще здатні думати. Ми все ще можемо мислити.
— У будь-якому разі, ми знаємо, чому на тому астероїді немає життя, — з іронією промовив Блейк. — Ми впоралися із завданням розвідувальної групи. Ми добули інформацію. Радіація, смертоносна радіація, яка руйнує органічні тканини. Спричиняє мутацію та зміни на клітинному рівні у структурі та функціонуванні органів.
Еллер не зводив з нього замисленого погляду.
— Раніше ти не оперував такими термінами, Блейку.
— Це просто точний опис ситуації, — Блейк підняв на нього очі. — Будьмо реалістами. У нас жахлива форма раку, викликана сильною радіацією. Подивімось правді у вічі. Ми не люди, ми більше не людські істоти. Ми...
— Ми що?
— Я не знаю, — Блейк запнувся.
— Дивно, — мовив Еллер і похмуро подивився на свої пальці. З цікавості він почав ними ворушити. Довгі, дуже довгі та тонкі. Він провів ними по столу. Шкіра стала дуже чутливою. Він відчував найменшу нерівність поверхні, кожну подряпину, кожну тріщинку.
— Що ти робиш? — запитав Блейк.
— Так, намагаюся бодай щось збагнути.
Еллер підніс пальці до очей і почав їх розглядати. Його зір притуплявся, все ставало якимсь невиразним і тьмяним. Навпроти нього сидів Блейк. Очі у нього почали зменшуватися, повільно занурюючись у великий лисий череп. Раптом до Еллера прийшло усвідомлення: вони втрачали зір. Його охопила паніка.
— Блейку! — вигукнув він. — Ми зараз осліпнемо. У нас різко погіршується зір, зникають очі та очні м’язи.
— Я знаю, — відповів Блейк.
— Але чому? Ми втрачаємо очі! Вони зникають, всихають. Чому?
— Атрофуються, — пробурмотів Блейк.
— Мабуть, так. — Еллер дістав бортовий журнал і лазерну ручку та зробив там кілька записів. Погіршення зору, здатність бачити стрімко падає. Але пальці стали набагато чутливішими. Незвична реакція шкіри на збудники. Компенсація?
— Що ти про це думаєш? — запитав він. — Втрачаючи одні функції, ми набуваємо інших.
— Ти про руки? — Блейк почав розглядати свої. — Втрата нігтів дозволяє використовувати пальці інакше, — він провів ними по одязі. — Я можу відчувати окремі волокна, а раніше не міг.
— Отже, втрата нігтів не була випадковою?
— І що з того?
— Ми вважали, що все це трапилося без певної мети. Випадковий опік, руйнування клітин, зміни. Дивно... — Еллер повільно провів ручкою по сторінці бортового журналу. Пальці — нові органи чуття. Підвищена чутливість, сильніша реакція на збудники. Але втрата зору...
— Крісе! — пролунав переляканий голос Сільвії.
— Що? — він повернувся до екрана.
— Я сліпну. Нічого не бачу.
— Усе гаразд, не хвилюйся.
— Я... Я боюсь.
Еллер підійшов до відеофону.
— Сільв, думаю, втрачаючи одні органи чуття, ми отримуємо інші. Поглянь на свої пальці. Ти щось помічаєш? Доторкнися до чогось.
Запала нестерпна тиша.
— Здається, я відчуваю речі зовсім по-іншому. Не так, як раніше.
— Тому у нас і зникли нігті.
— Але що це все означає?
Еллер доторкнувся до свого випуклого черепа і почав ретельно обмацувати шкіру. Раптом, важко дихаючи, він стиснув кулаки.
— Сільв! Ти ще можеш дати раду з рентгенівським апаратом? Тобі вистачить сил перетнути лабораторію?
— Так, гадаю, що так.
— У такому разі, мені потрібен рентгенівський знімок. Зроби його якомога скоріше. Щойно він буде готовий, сповісти мене.
— Рентгенівський знімок? Знімок чого?
— Твого черепа. Я хочу знати, яких змін зазнали наші мізки.
А особливо — великі півкулі. Здається, я починаю все розуміти.