— Що саме?
— Скажу, коли побачу знімок, — губи Еллера здригнулись у слабкій посмішці. — Якщо я маю рацію, ми абсолютно неправильно тлумачимо те, що з нами трапилося.
Еллер довго розглядав рентгенівський знімок на екрані відеофону. Гаснучими очима він ледве розрізняв контури черепа.
Знімок тремтів у руках Сільвії.
— Що ти бачиш? — прошепотіла вона.
— Я був правий. Блейку, глянь сюди, якщо можеш.
Спираючись на стілець, Блейк повільно підійшов до нього.
— Що там? — він примружився, намагаючись роздивитися знімок. — Я вже надто погано бачу.
— Мозок зазнав неймовірних змін. Бачиш, як він ось тут збільшився? — Еллер вказав на обриси лобових доль. — А ще тут і тут. Він виріс, дуже виріс. І звивин стало більше. Бачиш ту опуклість за лобовою долею? Вона трохи виступає. Як гадаєш, що це може бути?
— Навіть гадки не маю, — промовив Блейк. — Начебто ця зона кори відповідає за процеси мислення?
— Так, вона відповідає за розвиток когнітивних здібностей. Мабуть, саме тому вона і виросла найбільше, — Еллер повільно відійшов від екрана.
— Що ти дізнався? — запитала Сільвія.
— У мене є гіпотеза. Я можу, звісно, помилятись, проте вона пояснює багато фактів. Це було першим, що мені спало на думку, коли я помітив, що у мене зникли нігті.
— То в чому полягає твоя гіпотеза?
Еллер умостився за стіл.
— Тобі теж краще сісти, Блейку. Не думаю, що наші серця все ще так само сильні, як були колись. Ми втрачаємо вагу, тому, можливо, незабаром...
— Твоя гіпотеза! У чому вона полягає? — до нього підійшов Блейк, його схожі на пташині груди ходили ходором. Він пильно подивився на Еллера. — В чому її суть?
— Ми еволюціонуємо, — відповів Еллер. — Радіація з астероїда прискорила поділ наших клітин, як рак. З тією лише відмінністю, що вони розмножуються не безсистемно. З самого початку передбачалося, що ми станемо такими. Ми швидко змінюємося, проходячи сторіччя розвитку за кілька секунд.
Блейк витріщився на капітана.
— Так і є, — продовжував Еллер. — Я впевнений у цьому. Збільшений мозок, слабкіший зір, втрата волосся, зубів. Підвищення рівня інтелекту та чутливості органів дотику. Наші тіла багато втратили, проте розумові здібності зросли. У нас стрімко розвиваються когнітивні навички та концептуальні здібності. Це мозок майбутнього, він еволюціонує.
— Еволюціонує! — Блейк повільно сів. — Слабко віриться.
— А я у цьому впевнений. Ми, звісно, зробимо ще кілька рентгенівських знімків. Мені цікаво, яких змін зазнали внутрішні органи: нирки, шлунок. Думаю, ми втратили частину...
— Ми еволюціонуємо! Але це означає, що еволюція не є результатом випадкових зовнішніх чинників. Змагання та боротьби. Природного відбору — безцільного, безсистемного. З цього випливає, що кожен організм містить у собі схему всього свого еволюційного ланцюга. У такому разі еволюція є ідеологічною, цілеспрямованою і невипадковою.
Еллер кивнув:
— Схоже, що наша еволюція — це зміни внутрішніх органів та розвиток у межах певних рамок. І ці зміни однозначно не випадкові. Цікаво, якими ми, зрештою, станемо.
— Тепер я бачу те, що трапилось, у новому світлі, — пробурмотів Блейк. — Отже, ми все-таки не потвори. Ми не потвори.
Ми — люди майбутнього.
Еллер здивовано поглянув на нього: якісь нові нотки прозвучали у Блейковому голосі.
— Я знав, що рано чи пізно ти дійдеш такої думки, — погодився він. — Звісно, на Террі нас все-таки вважатимуть потворами.
— Але вони помилятимуться, — сказав Блейк. — так, вони дивитимуться на нас і говоритимуть, що ми потвори, але ми не потвори. Через якийсь мільйон років усе людство виглядатиме так, як ми. Ми випереджаємо свій час, Еллере.
Еллер подивився на велику опуклу голову Блейка. Він ледве міг розгледіти її обриси. Добре освітлена рубка вже майже повністю занурилась у темряву. Їхній зір фактично зник. Він міг розгледіти хіба що нечіткі тіні.
— Люди майбутнього, — повторив Блейк. — Не виродки, а люди завтрашнього дня. Так, це, звісно, показує ситуацію в новому світлі, — він нервово засміявся. — Кілька хвилин тому я соромився своєї нової зовнішності! Але тепер...
— А що тепер?
— Тепер я вже не знаю, що й думати.
— Про що це ти?
Блейк не відповів. Притримуючись за стіл, він повільно підвівся.
— Ти куди? — запитав Еллер.
Блейк важко пройшов рубкою у напрямку коридору.
— Мені треба все обдумати, деякі нові факти мене просто вражають. Я згоден з тобою, Еллере. Ти маєш цілковиту рацію.
Ми еволюціонували. Наші когнітивні процеси справді значно покращилися. Звісно, ми втратили деякі функції організму, але цього варто було чекати. Зваживши все, я думаю, що ми отримали значно більше, ніж втратили, — Блейк обережно доторкнувся до свого великого черепа. — Так, гадаю, ми дуже багато отримали. Колись ми згадуватимемо сьогоднішній день як великий день. Доленосний день у нашому житті. Я впевнений, що твоя гіпотеза правильна. Процес усе ще триває, я відчуваю, як зростають мої концептуальні здібності, як ускладнюється структурне мислення. Я вже можу збагнути закономірності розвитку...
— Годі! — обірвав його Еллер. — Куди ти зібрався? Відповідай. Я все ще капітан цього корабля.
— Куди зібрався? У свою каюту. Мені треба відпочити. Це тіло дуже недосконале. Мабуть, доведеться вигадати якісь візки і, можливо, навіть штучні органи: механічні легені та серця. Скоріш за все, дихальна та судинна системи довго не протримаються. А отже, значно скоротиться тривалість нашого життя. Ще побачимося, майоре Еллер, хоча слово «бачити», очевидно, буде неправильним, — він ледь посміхнувся. — Ми більше ніколи не зможемо бачити, але ось вони, — він підняв догори руки, — вони замінять нам зір. — І доторкнувся до черепа. — А це замінить нам багато, багато чого.
Зачинивши за собою двері, Блейк зник. Еллер чув, як той повільно, але цілеспрямовано просувається по коридору короткими обережними кроками.
Еллер підійшов до екрана.
— Сільв! Ти там? Чула нашу з ним розмову?
— Так.
— Отже, тепер ти розумієш, що з нами трапилося.
— Так, розумію. Крісе, я вже майже повністю осліпла, практично нічого не бачу.
Еллер здригнувся, коли згадав кмітливі сяючі очі дівчини.
— Пробач, Сільв. Як би я хотів, щоб цього ніколи з нами не траплялось. Як би я хотів, щоб ми знову стали такими, як були. Воно того не варте.
— А Блейк вважає, що варте.
— Знаю. Послухай, Сільв. Я хочу, щоб ти прийшла сюди, в рубку, якщо ти, звісно, можеш. Мене турбує Блейк, і я хочу, щоб ти була тут, поруч зі мною.
— Турбує? Чому?
— Він щось замислив. Блейк пішов до своєї каюти не просто щоб відпочити. Піднімайся сюди і вирішимо, що нам робити. Ще зовсім недавно я вважав, що нам слід повертатися на Терру, але тепер, здається, я починаю сумніватися.
— Чому? Через Блейка? Ти ж не думаєш, що Блейк хоче...
— Поговоримо про це, коли ти піднімешся. Іди навпомацки. Так робив Блейк, тож, мабуть, і ти зможеш. Я не думаю, що нам варто повертатися на Терру, і хочу пояснити тобі, чому саме.
— Я прийду, щойно зможу, — сказала Сільвія. — Потерпи.
І ще одне... Не дивися на мене. Я не хочу, щоб ти мене такою бачив.
— А я тебе і не побачу, — похмуро відповів Еллер. — До того часу, як ти будеш тут, я взагалі нічого не буду бачити.
Сільвія сіла за стіл. Вона була в одному із скафандрів з шафки у лабораторії, щоб приховати за металом та пластиком костюма своє тіло. Еллер зачекав, поки дівчина переведе подих.
— Можеш говорити, — промовила Сільвія.
— Перше, що ми маємо зробити, це зібрати докупи всю зброю на кораблі. Коли Блейк повернеться, я маю намір оголосити, що ми не полетимо на Терру. Гадаю, він розсердиться, можливо, навіть почне погрожувати. Якщо не помиляюсь, тепер, коли він починає розуміти всі наслідки наших змін, він навряд чи захоче змінити курс.
— А ти вважаєш, що не варто повертатися?