— Саме так, — Еллер кивнув головою. — Нам не можна повертатися на Терру. Це небезпечно, дуже небезпечно. Ти вже і сама розумієш причину моїх побоювань.
— Блейк приголомшений новими можливостями, — замислено промовила Сільвія. — Ми випереджаємо звичайних людей на кілька мільйонів років, і розрив усе збільшується. Розум людей, їхній інтелект — ніщо порівняно з нашими.
— Блейк захоче повернутися на Терру не як звичайна людина, а як людина майбутнього. Серед решти терранців ми будемо мов генії серед ідіотів. Якщо зміни триватимуть і далі, ми зможемо розглядати їх лише як приматів, тварин.
Вони замовкли.
— Коли ми повернемось на Терру, тамтешні люди будуть тваринами порівняно з нами, — порушив тишу Еллер. — В таких умовах що було б для нас природнішим, ніж почати допомагати їм? Зрештою, ми випереджаємо їх на мільйони років. Ми багато чого змогли б їм дати, якби вони дозволили нам керувати ними, очолити їх, планувати замість них їхнє майбутнє.
— А якщо вони чинитимуть опір, ми могли б знайти спосіб, як їх упокорити, — додала Сільвія. — І, звісно, все це буде лише заради їхнього ж добра. Саме так. Ти правий, Крісе. Якщо ми повернемось на Терру, то почнемо зневажати людство. Ми захочемо стати над ним, диктувати людям, як їм жити, хотітимуть вони цього чи ні. Так, це буде величезна спокуса.
Еллер підвівся, підійшов до сейфа зі зброєю, відімкнув його і вийняв кілька багатоцільових рушниць «Борис». Одну за одною він поклав їх на стіл.
— Передовсім ми знищимо це, а потім доведеться тримати Блейка якомога далі від рубки. Якщо доведеться, ми навіть забарикадуємось. Я зміню маршрут. Ми полетимо геть від нашої системи, у якийсь віддалений район. Це — єдиний вихід.
Майор подіставав з рушниць спускові механізми і один за одним розтрощив їх усі каблуком черевика.
До них долинув якийсь звук, і вони обернулися, намагаючись розгледіти щось у темряві.
— Блейку! — гукнув Еллер. — Це ти? Я тебе не бачу, але...
— Так це я, — пролунав Блейків голос. — Еллере, ми всі сліпі, або майже сліпі. Отже, ти знищив рушниці! Сподіваюсь, це не вплине на наш курс?
— Повертайся до своєї каюти, — наказав Еллер. — Я капітан і я наказую тобі...
Блейк засміявся:
— Ти наказуєш мені? Хоч ти майже повністю й осліп, Еллере, та маєш це розгледіти!
Поряд з Блейком виникла м’яка сизувата хмара. Вона огорнула Еллера, і той скрутився, задихаючись. Йому здалося, що він розчиняється, розпадається на незліченну кількість шматочків, розсіюючись довкола...
Невеличкий диск у Блейковій руці всмоктав хмару назад.
— Якщо ти пам’ятаєш, — спокійно промовив він, — я перший отримав дозу радіації, тож дещо випереджаю тебе у розвитку, лише трішки, проте цього цілком достатньо. В будь-якому разі, «Борис» — ніщо порівняно з тим, що маю я. Не забувай, усе, що є на цьому кораблі, застаріло на мільйон років. У мене в руці...
— Звідки ти його взяв, цей свій диск?
— Нізвідки. Я його сам сконструював, щойно зрозумів, що ти захочеш змінити курс. Його було неважко зробити. Через деякий час ви обоє також зрозумієте, яку ми отримали силу, але поки що, боюсь, ви трішечки від мене відстаєте.
Еллер і Сільвія важко дихали. Еллер повільно опустився на підлогу, тримаючись за поручні на стіні, його серце стугоніло.
Він дивився на диск у Блейковій руці.
— Ми летимо курсом на Терру, — продовжив він. — Ніхто з вас нехай навіть не намагається перепрограмувати прилади.
До того часу, як ми приземлимось у космопорту Нью-Йорка, ви обоє дивитиметеся на все інакше. Щойно ви еволюціонуєте до мого рівня, побачите світ моїми очима. Ми маємо повернутись, Еллере. Це наш обов’язок перед людством.
— Наш обов’язок?
У голосі Блейка зазвучала легка насмішка:
— Звісно, це наш обов’язок. Ми потрібні людству. Дуже потрібні. Ми ж так багато можемо зробити для Терри. Знаєш, а мені вдалося прочитати кілька твоїх думок. Не всі, проте достатньо, щоб зрозуміти, що ти замислив. От побачиш, ми ось-ось почнемо втрачати мовлення як засіб спілкування. Скоро ми почнемо покладатися лише на...
— Якщо ти можеш заглянути мені в голову, то повинен розуміти, чому нам не можна повертатися на Терру, — промовив Еллер.
— Я знаю, про що ти думаєш, але ти помиляєшся. Ми мусимо повернутися заради їхнього ж добра, — Блейк тихо засміявся. — Ми багато що можемо для них зробити. Їхня наука зміниться в наших руках. Вони і самі з часом зміняться. Ми перебудуємо Терру, ми зробимо її сильнішою. Тріумвірат буде безпорадним проти нової Терри, Терри, яку ми побудуємо. Ми утрьох змінимо расу, зробимо її процвітаючою, і вона заполонить усю галактику. Ми збагатимо людство. Біло-блакитні прапори майорітимуть скрізь, на всіх планетах галактики, а не лише на шматках каміння. Ми зробимо Терру сильною, Еллере. Терра правитиме Всесвітом.
— Отже, такі твої плани, — промовив Еллер. — А якщо Терра не захоче нам підкоритися? Що тоді?
— Можливо, вони нас не зрозуміють, — погодився Блейк. — Зрештою, ми не повинні забувати, що випереджаємо їх у розвитку на мільйони років. Вони безнадійно від нас відстали, тому можуть і не розуміти причини наших наказів. Проте ти ж знаєш, накази треба виконувати, навіть не розуміючи їхньої суті.
Ти командував кораблями, ти маєш це знати. Заради добра Терри і заради...
Еллер підскочив, проте слабке, немічне тіло зрадило його. Він не дістав до Блейка і тепер сліпо вимахував руками, намагаючись його ухопили. Той вилаявся і відступив назад.
— Ідіоте! Ти що, не...
Диск спалахнув, і синя хмара вдарила Еллерові в обличчя. Закриваючись руками, він похитнувся і впав на металеву підлогу. Сільвія незграбно підвелась і рушила до Блейка. У своєму скафандрі вона ішла повільно та вайлувато. Блейк повернувся до неї і знову підняв диск. З’явилася друга хмара. Сільвія закричала, і хмара поглинула її.
— Блейку! — Еллер став навколішки.
Він ледь розгледів, як Сільвія похитнулась і впала. Еллер схопив Блейка за руки. Чоловіки захиталися: Блейк намагався вирватись. Раптом Еллер, якого зненацька покинули сили, послизнувся і впав горілиць, вдарившись головою об металеву підлогу. Поруч з ним тихо та непорушно лежала Сільвія.
— Тримайся від мене подалі! — прогарчав Блейк, розмахуючи диском. — Я можу тебе знищити, як знищив її. Ти чуєш мене?
— Ти вбив її! — закричав Еллер.
— Ти сам у цьому винен. Бачиш, до чого призводить боротьба? Не наближайся до мене! Якщо ти підійдеш, я знову випущу хмару. І вона тебе знищить.
Еллер не поворухнувся, він мовчки дивився на непорушне тіло.
— Гаразд, — голос Блейка долинув немов здалеку. — Тепер слухай мене уважно. Ми будемо дотримуватися курсу на Терру. Ти керуватимеш кораблем, поки я працюватиму в лабораторії. Я можу читати твої думки, тож якщо ти захочеш змінити курс, я про це одразу дізнаюся. Облиш її! Нас усе-таки ще двоє — достатньо, щоб зробити те, що ми мусимо. Ми дістанемося системи за кілька днів, а поки що треба багато чого зробити, — Блейків голос був спокійним, тон — категоричним. — Ти можеш встати?
Тримаючись за поручні на стіні, Еллер повільно підвівся.
— Добре, — промовив Блейк. — Ми маємо ретельно все продумати. Спочатку можуть виникнути труднощі з терранцями, і ми маємо бути до них готовими. Гадаю, того часу, що у нас лишився, мені вистачить, щоб сконструювати все необхідне нам обладнання. Пізніше, коли ти еволюціонуєш до мого рівня, ми зможемо разом розробляти речі, які нам знадобляться.
Еллер подивився на нього:
— Ти справді віриш, що я захочу до тебе приєднатися? — запитав він, переводячи погляд на мовчазне непорушне тіло на підлозі. — Думаєш, після такого я зміг би...
— Досить, Еллере, — нетерпляче перебив його Блейк. — Ти мене дивуєш. Ти вже маєш почати дивитись на речі з нової точки зору. Треба стільки всього обмізкувати...
— То ось як ти ставитимешся до людства! Ось як ти його рятуватимеш, у який спосіб!
— Скоро ти почнеш мислити реалістично, — спокійно мовив Блейк. — Ти зрозумієш, що як люди майбутнього...
— Ти справді так думаєш?
Чоловіки зміряли один одного поглядами.
Тінь сумніву промайнула Блейковим обличчям:
— Ти мусиш, Еллере! Це наш обов’язок — сприймати речі інакше. Звісно, ти зрозумієш, — він насупився, трохи піднімаючи диск. — Як можна в цьому сумніватися?
Еллер не відповів.
— Можливо, — замислено сказав Блейк, — ти мені заздритимеш. Можливо, це затьмарюватиме твої судження. Що ж, можливо... — диск поворухнувся. — В такому разі, я повинен якомога швидше підготуватися до того, що маю покладатися лише на себе. Якщо ти не приєднаєшся до мене, щоб робити те, що має бути зроблено, мені доведеться діяти самому, — його пальці стиснули диск. — Якщо ми не будемо заодно, я зроблю це сам, Еллере. Мабуть, так навіть краще. Це б все одно сталося — раніше чи пізніше, тож краще мені зразу...
Блейк вражено скрикнув.
Просто зі стіни явилася велика прозора фігура і повільно, неквапом, впливла у рубку. За нею виникла інша, потім ще одна, аж поки їх не стало п’ять. Фігури ледь помітно пульсували, випромінюючи тьмяне світло. Усі були однаково невиразні.
У центрі рубки фігури зупинилися, ледь здіймаючись над підлогою, вони плавно і беззвучно похитувалися, немов чогось чекаючи.
Еллер витріщився на них. Блейк опустив свій диск і стояв, блідий та напружений, важко дихаючи, знетямлений від подиву. Раптом неймовірна думка кинула Еллера в холодний піт. Він не бачив фігур, він був абсолютно сліпий. Він відчував їх якось інакше, якимось новим органом чуття. Еллер спробував усе осмислити, голова заболіла, і тут він усе збагнув. Тепер він знав, чому у них не було виразних контурів і чому вони нічим не відрізнялись одна від одної.
Вони були чистою енергією.
Блейк здригнувся, немов приходячи до тями:
— Що... — затинаючись промовив він, розмахуючи диском. — Хто...
Блейка обірвала чиясь думка. Вона торкнулась і розуму Еллера, сильна, прониклива, чиясь холодна далека думка.
— Дівчину. Першу.
Дві форми підпливли до нерухомого тіла Сільвії, яка лежала поруч з Еллером, зупинились поруч з нею і освітили її своїм пульсуючим світлом. Зненацька частина світлового кільця відділилась і накрила тіло дівчини, омиваючи її мерехтливим вогнем.
— Цього достатньо, — за мить пролунала інша думка, і світлове кільце зникло. — Тепер того, що зі зброєю.
Фігура наблизилася до Блейка. Той відступив до дверей, що були у нього за спиною, його поморщене тіло тряслося від страху.
— Що ви таке? — гнівно запитав він, піднімаючи диск. — Що ви таке? Звідки ви тут взялися?
Фігура продовжувала рухатись.
— Геть! — закричав Блейк. — Геть звідси! Якщо не заберетеся...
Він вистрілив, у повітрі повисла сиза хмара. Фігура затремтіла, поглинаючи хмару, і попливла далі. Від подиву Блейк роззявив рота. Він кинувся у коридор, але спіткнувся і упав. Фігура завмерла біля дверей, потім до неї приєдналась інша, вона пливла за першою.
Перша фігура кинула навздогін Блейку світляну кулю. Вона огорнула його, блимнула і безслідно зникла. Від Блейка нічого не залишилося. Взагалі нічого.
— Шкода, що так сталося, — долинула до Еллера думка. — Але так треба було. Дівчина оживає?
— Так.
— Добре.
— Хто ви? — запитав Еллер. — Що ви таке? Із Сільв усе буде гаразд? Вона жива?
— Дівчина видужає, — фігури підпливли до Еллера і оточили його. — Мабуть, нам варто було втрутитися до того, як їй завдали шкоди, але ми вирішили зачекати, аби мати певність, що той, зі зброєю, таки намагається захопити корабель.
— То ви знали, що трапиться?
— Ми все бачили.
— Хто ви? Звідки... Звідки ви взялись?
— Ми були тут, — відповіла думка.
— Тут?
— На борту. Ми були тут із самого початку. Розумієте, це ми перші отримали дозу радіації, Блейк помилявся. Тому ми і почали змінюватись раніше за нього. Крім того, нам належить розвинутися набагато далі. У вашої раси попереду короткий еволюційний шлях. Кілька додаткових дюймів черепа, втрата волосся.
Одне слово, небагато. Наша ж раса щойно почала розвиватися.
— Ваша раса? Ви перші отримали дозу радіації? — Еллер поглянув на них, і раптом йому сяйнуло. — Так ви...
— Так, — відповіла спокійна думка. — Саме так. Ми — лабораторні морські свинки. Ви на нас проводили тести та ставили різні експерименти, — в думці пролунала жартівлива нотка. — Хай там як, але ми на вас зла не тримаємо, запевняю вас. Зрештою, нас не дуже цікавить ваша раса. Ми ваші боржники, ви ж бо допомогли нам пройти свій еволюційний шлях завдовжки у п’ятдесят мільйонів років за кілька коротких хвилин. Ми вдячні вам за це і, гадаю, розрахувалися з вами сповна. З дівчиною все буде гаразд, і ви зможете повертатися на свою планету.
— На Терру? — Еллер отетерів. — Але ж...
— Є ще дещо, що ми зробимо, перш ніж покинути вас, — вела своє спокійна думка. — Ми все між собою обговорили і досягли згоди. Зрештою, ваша раса посіла б гідне місце і природним шляхом, тому немає сенсу прискорювати її розвиток. Тож заради вашої раси і заради вас двох ми зробимо ще дещо перед тим, як підемо. Ви самі все зрозумієте.
З першої форми вилетіла вогняна куля, нависла над Еллером, торкнулась його і полетіла до Сільвії.
— Так уже краще, — пролунала в його голові думка. — Безсумнівно, краще.