Чоловіки зміряли один одного поглядами.
Тінь сумніву промайнула Блейковим обличчям:
— Ти мусиш, Еллере! Це наш обов’язок — сприймати речі інакше. Звісно, ти зрозумієш, — він насупився, трохи піднімаючи диск. — Як можна в цьому сумніватися?
Еллер не відповів.
— Можливо, — замислено сказав Блейк, — ти мені заздритимеш. Можливо, це затьмарюватиме твої судження. Що ж, можливо... — диск поворухнувся. — В такому разі, я повинен якомога швидше підготуватися до того, що маю покладатися лише на себе. Якщо ти не приєднаєшся до мене, щоб робити те, що має бути зроблено, мені доведеться діяти самому, — його пальці стиснули диск. — Якщо ми не будемо заодно, я зроблю це сам, Еллере. Мабуть, так навіть краще. Це б все одно сталося — раніше чи пізніше, тож краще мені зразу...
Блейк вражено скрикнув.
Просто зі стіни явилася велика прозора фігура і повільно, неквапом, впливла у рубку. За нею виникла інша, потім ще одна, аж поки їх не стало п’ять. Фігури ледь помітно пульсували, випромінюючи тьмяне світло. Усі були однаково невиразні.
У центрі рубки фігури зупинилися, ледь здіймаючись над підлогою, вони плавно і беззвучно похитувалися, немов чогось чекаючи.
Еллер витріщився на них. Блейк опустив свій диск і стояв, блідий та напружений, важко дихаючи, знетямлений від подиву. Раптом неймовірна думка кинула Еллера в холодний піт. Він не бачив фігур, він був абсолютно сліпий. Він відчував їх якось інакше, якимось новим органом чуття. Еллер спробував усе осмислити, голова заболіла, і тут він усе збагнув. Тепер він знав, чому у них не було виразних контурів і чому вони нічим не відрізнялись одна від одної.
Вони були чистою енергією.
Блейк здригнувся, немов приходячи до тями:
— Що... — затинаючись промовив він, розмахуючи диском. — Хто...
Блейка обірвала чиясь думка. Вона торкнулась і розуму Еллера, сильна, прониклива, чиясь холодна далека думка.
— Дівчину. Першу.
Дві форми підпливли до нерухомого тіла Сільвії, яка лежала поруч з Еллером, зупинились поруч з нею і освітили її своїм пульсуючим світлом. Зненацька частина світлового кільця відділилась і накрила тіло дівчини, омиваючи її мерехтливим вогнем.
— Цього достатньо, — за мить пролунала інша думка, і світлове кільце зникло. — Тепер того, що зі зброєю.
Фігура наблизилася до Блейка. Той відступив до дверей, що були у нього за спиною, його поморщене тіло тряслося від страху.
— Що ви таке? — гнівно запитав він, піднімаючи диск. — Що ви таке? Звідки ви тут взялися?
Фігура продовжувала рухатись.
— Геть! — закричав Блейк. — Геть звідси! Якщо не заберетеся...
Він вистрілив, у повітрі повисла сиза хмара. Фігура затремтіла, поглинаючи хмару, і попливла далі. Від подиву Блейк роззявив рота. Він кинувся у коридор, але спіткнувся і упав. Фігура завмерла біля дверей, потім до неї приєдналась інша, вона пливла за першою.
Перша фігура кинула навздогін Блейку світляну кулю. Вона огорнула його, блимнула і безслідно зникла. Від Блейка нічого не залишилося. Взагалі нічого.
— Шкода, що так сталося, — долинула до Еллера думка. — Але так треба було. Дівчина оживає?
— Так.
— Добре.
— Хто ви? — запитав Еллер. — Що ви таке? Із Сільв усе буде гаразд? Вона жива?
— Дівчина видужає, — фігури підпливли до Еллера і оточили його. — Мабуть, нам варто було втрутитися до того, як їй завдали шкоди, але ми вирішили зачекати, аби мати певність, що той, зі зброєю, таки намагається захопити корабель.
— То ви знали, що трапиться?
— Ми все бачили.
— Хто ви? Звідки... Звідки ви взялись?
— Ми були тут, — відповіла думка.
— Тут?
— На борту. Ми були тут із самого початку. Розумієте, це ми перші отримали дозу радіації, Блейк помилявся. Тому ми і почали змінюватись раніше за нього. Крім того, нам належить розвинутися набагато далі. У вашої раси попереду короткий еволюційний шлях. Кілька додаткових дюймів черепа, втрата волосся.
Одне слово, небагато. Наша ж раса щойно почала розвиватися.
— Ваша раса? Ви перші отримали дозу радіації? — Еллер поглянув на них, і раптом йому сяйнуло. — Так ви...
— Так, — відповіла спокійна думка. — Саме так. Ми — лабораторні морські свинки. Ви на нас проводили тести та ставили різні експерименти, — в думці пролунала жартівлива нотка. — Хай там як, але ми на вас зла не тримаємо, запевняю вас. Зрештою, нас не дуже цікавить ваша раса. Ми ваші боржники, ви ж бо допомогли нам пройти свій еволюційний шлях завдовжки у п’ятдесят мільйонів років за кілька коротких хвилин. Ми вдячні вам за це і, гадаю, розрахувалися з вами сповна. З дівчиною все буде гаразд, і ви зможете повертатися на свою планету.
— На Терру? — Еллер отетерів. — Але ж...
— Є ще дещо, що ми зробимо, перш ніж покинути вас, — вела своє спокійна думка. — Ми все між собою обговорили і досягли згоди. Зрештою, ваша раса посіла б гідне місце і природним шляхом, тому немає сенсу прискорювати її розвиток. Тож заради вашої раси і заради вас двох ми зробимо ще дещо перед тим, як підемо. Ви самі все зрозумієте.
З першої форми вилетіла вогняна куля, нависла над Еллером, торкнулась його і полетіла до Сільвії.
— Так уже краще, — пролунала в його голові думка. — Безсумнівно, краще.
Вони мовчки спостерігали крізь ілюмінатор, як з корабля виринула перша форма і засяяла в порожнечі космосу.
— Дивись! — вигукнула Сільвія.
Сяюча форма прискорилась і стрімко, з неймовірною швидкістю понеслась від корабля. Друга форма просочилась крізь корпус вслід за першою.
За ними були третя, четверта і, зрештою, п’ята. Одна за одною вони мчали у порожнечу, у глибокий космос.
Коли всі форми зникли, Сільвія повернулась до Еллера, її очі виблискували:
— От і все, — сказала вона. — Куди вони тепер?
— Хтозна. Мабуть, далеко. Кудись у іншу галактику, на край Всесвіту. — Еллер підняв руку і, усміхаючись, торкнувся темно-каштанового волосся Сільвії. — Знаєш, твоє волосся просто чудове. Найпрекрасніше у всьому світі.
Сільвія засміялась:
— Тепер будь-яке волосся здаватиметься нам красивим, — її червоні теплі губи усміхалися. — Навіть твоє, Крісе.
Еллер довго на неї дивився і зрештою промовив:
— Вони мали рацію.
— Мали рацію?
— Так справді краще, — Еллер кивнув, дивлячись на дівчину поруч із собою, на її волосся, темні очі та стрункий стан. — Я з ними згоден... Авжеж.
Машина збереження
(пер. В. Корсун)
Прикривши коліна ковдрою, доктор Лабіринт відкинувся у кріслі, що стояло під стіною будинку, і з сумом заплющив очі.
— То як? — запитав я.
Я стояв біля жаровні для барбекю і грів руки. Був ясний прохолодний і майже безхмарний лос-анджелеський вечір. За скромним Лабіринтовим домом і аж до гір простягалися зелені пагорби — невеличкий лісок, який створював ілюзію диких нетрів у межах міста.
— То як? — повторив я. — Машина все-таки працює так, як ви того хотіли?
Лабіринт не відповів. Я повернувся до нього обличчям. Старий похмуро дивився на велетенського сіро-коричневого жука, який неквапом видирався на край ковдри. Жук піднімався повільно, статечно. Він переліз через докторові коліна і зник з протилежного боку. Ми знову лишилися наодинці.
Лабіринт зітхнув і подивився на мене:
— О, загалом вона працює нормально.
Я пошукав поглядом жука, проте той уже зник з поля зору.
Мене обдуло легким, прохолодним у вечірніх сутінках вітерцем.
Я підійшов ближче до жаровні.
— Розкажіть мені про неї.
Доктор Лабіринт, як і більшість людей, які багато читали і мали вдосталь вільного часу, був переконаний, що наша цивілізація йде по стопах Риму. Гадаю, він помічав тріщини, схожі на ті, що спричинили руйнування античного світу, світу Греції та Риму, і на його переконання, наш світ, наше суспільство також з часом мали зникнути, поринувши у темряву, як і колишні.
Тепер, розуміючи це, Лабіринт часто думав про всі ті чудові та милі речі, які будуть втрачені після краху суспільства. Він думав про мистецтво, літературу, звичаї, музику, про все, що зникне, і гадав, що з усіх цих великих та шляхетних речей музика постраждає найбільше, першою занурившись у забуття.