З усіх видів мистецтва музика — найтендітніша, найчутливіша і найвразливіша.
Лабіринта це непокоїло, тому що він любив музику і всіляко проганяв думку, що настане день, коли не буде більше Брамса і Моцарта, не буде ніжної камерної музики, яка викликала у нього приємні асоціації з напудреними перуками, ввічливими поклонами та осяяною високими тонкими свічками напівтемрявою.
Яким же нудним та убогим буде цей світ, світ без музики! Яким нецікавим і нестерпним!
Такі думки підштовхнули його до ідеї про створення машини збереження. Одного вечора, коли він сидів у глибокому кріслі у вітальні, слухаючи тиху музику, що линула з грамофона, у нього було видіння. В його уяві постала партитура тріо Шуберта, остання затерта копія, яка валялась на підлозі якогось розграбованого безлюдного приміщення, імовірно, музею.
Над будинком пролетів бомбардувальник, посипалися бомби, і музей розлетівся на друзки, а стіни з гуркотом перетворилися на купи битої цегли та пилу. Серед руїн зникла й остання партитура, похована під сміттям, щоб там покритися цвіллю та згнити.
І тоді, у видінні доктора Лабіринта, партитура, мов кріт, виповзла на поверхню. Вона і виглядала вже як справдешній кріт: з кігтями, гострими зубами і несамовитою енергією.
Якби ж то музика мала таку здатність, звичайний інстинкт самозбереження, притаманний усякому хробакові чи кроту, наскільки все було б інакше! Якби музика могла перетворюватись на живу істоту, на тварину із пазурами та зубами, вона могла б вижити. Для цього потрібно було побудувати таку машину, яка б перетворювала музичні партитури на живі створіння.
Проте доктор Лабіринт не був механіком. Він самотужки накреслив кілька приблизних схем і, сповнений надії, розіслав їх по різних дослідницьких лабораторіях. Більшість з них, звісно, були вкрай завантажені виконанням воєнних контрактів, але, зрештою, потрібні люди відшукались. Його ідеєю захопився невеличкий університет із Середнього Заходу й одразу взявся за роботу.
Минуло кілька тижнів, і Лабіринт отримав листа з університету. Робота просувалася досить успішно — фактично, майже завершувалась. Учені вже навіть зробили тестові запуски, завантаживши у машину кілька популярних пісеньок. Результати? З машини вискочили двоє мишоподібних звірят і гасали по лабораторії, аж доки їх не спіймав і не з’їв кіт. Але машина працювала!
Невдовзі її прислали Лабіринтові, ретельно запаковану в дерев’яний ящик, зібрану і застраховану. Хвилюючись, він почав розбирати контейнер. Можна уявити, скільки сподівань промайнуло у нього в голові, поки він налаштовував машину, готуючись до першого перетворення. Почати він вирішив з безсмертної партитури Моцарта соль мінор.
Квінтет. Якийсь час він замислено гортав сторінки, поринувши у мрії. Зрештою, він відніс її до машини і завантажив усередину.
Час спливав. Лабіринт стояв перед машиною в нервовому очікуванні, сповнений тривожного відчуття, не знаючи, з чим зіткнеться, відкривши вихідне відділення. Свою місію — зберігати музику великих композиторів для вічності — він вважав чудовою і водночас трагічною. Яка йому буде подяка? Що він отримає натомість? Яких форм набуде музика в його машині?
Багато запитань, які не мали відповідей. Поки він роздумував, на машині заблимала червона лампочка. Процес завершився, перетворення відбулося. Він відкрив дверцята.
— Господи, — вимовив він. — Яка ж вона чудернацька!
З відділення машини вийшла не тварина, а птаха. Моцартова пташка виявилася просто чудовою, граційною, витонченою, з пір’ям, мов у павича. Вона побігала трохи по кімнаті, а потім повернулася до Лабіринта, приязно дивлячись на нього своїми допитливими очима. Тремтячи від хвилювання, доктор нагнувся і простяг до пташки руку. Моцартова птаха підійшла ще ближче і раптом спурхнула у повітря.
— Дивовижно, — пробурмотів він.
Він ніжно, терпляче заговорив з нею, і, зрештою, пташка підлетіла до нього. Якийсь час Лабіринт погладжував її, поринувши у роздуми. Якими виглядатимуть решта? Він не міг собі цього навіть уявити. Лабіринт обережно підняв пташку і посадив до клітки.
Наступного дня він був ще більше вражений, коли побачив суворого та величного Бетховенового жука. Це і був той жук, якого я вгледів, коли той повз по докторовій червоній ковдрі, зосереджений та заглиблений у якісь свої справи.
Потім з’явилася Шубертова тваринка. Це було дурненьке молоде звіря, схоже на вівцю, яке постійно грайливо скакало. І тоді Лабіринт сів і глибоко замислився.
За допомогою чого можна вижити? Невже павичеве пір’я краще, ніж пазурі, ніж гострі зуби? Лабіринт не знав, що й думати. Він очікував побачити армію міцних тварин, схожих на борсуків, з пазурами та лускою, які б копали, боролися, були б готовими гризти і трощити. А що він отримав натомість? Зрештою, хто знає, що може знадобитись для того, щоб вижити? Динозаври були добре озброєні, проте жодного з них не лишилося. Хай там як, а машину було побудовано, і вже надто пізно повертати назад.
Тож Лабіринт продовжив завантажувати у машину музику різних композиторів, одного за одним, аж поки ліс за його будинком не наповнився істотами, котрі повзали, мекали, кричали та тріскотіли ночами. Багато тварин його дивувало та вражало, такі вони були химерні. Брамсова комаха мала безліч лапок, що стирчали навсібіч, мов у велетенської тарілкоподібної стоноги. Вона була приземкувата та приплюснута, покрита однорідним хутром. Ця комаха трималась осторонь від усіх й одразу кидалася геть, заледве забачивши Ваґнерового хижака, який траплявся на її шляху.
Ваґнерів хижак був великим і яскраво забарвленим. Схоже, він мав агресивний характер, і навіть доктор Лабіринт його побоювався, не кажучи вже про Бахових жучків, круглих кулеподібних створінь, котрих була ціла зграя: одні великі, інші — маленькі, яких доктор отримав із «Сорока восьми прелюдій і фуг». А ще там була птаха Стравінського, немов зліплена з дивних клаптиків та шматочків, і багато-багато інших.
Усіх їх Лабіринт випускав на волю, вони поселялися у лісі і тепер стрибали там, повзали, качались по землі та літали так завзято, як тільки могли. Але доктора все більше і більше охоплювало відчуття поразки. Щоразу, як з’являлося нове створіння, він бентежився; здавалось, професор узагалі жодним чином не міг впливати на результати. Йому був непідвладний процес трансформації, усе підпорядковувалось якійсь могутній невидимій енергії, яка вправно перебрала на себе контроль за перетворенням, і це його неймовірно турбувало. Створіння формувалися якоюсь незбагненою глибинною силою, якої Лабіринт не міг ані побачити, ані зрозуміти. Він почав боятися.
Лабіринт замовк. Я зачекав хвилину, але, здавалося, він не збирався продовжувати. Я поглянув на нього: старий якось дивно та жалібно на мене дивився.
— Я справді більше нічого не знаю, — промовив він. — Я давно вже туди не ходив, у той ліс. Я боюсь. Я знаю, там щось коїться, але...
— А чому б нам разом не сходити та не подивитися?
Він полегшено усміхнувся:
— О, то ви не проти? Я сподівався, що ви це запропонуєте. Від усього цього мені вже трохи не по собі, — він відкинув ковдру і підвівся, обтрушуючи з колін невидимі порошинки. — Що ж, ходімо.
Ми обійшли будинок і рушили вузькою стежкою до лісу. Все довкола виглядало диким і занедбаним, нас оточував порослий чагарниками неохайний, недоглянутий зелений океан. Доктор Лабіринт ішов першим, продираючись крізь гілля, а іноді доводилося навіть йти пригнувшись.
— Ну і місце, — зауважив я.
Якийсь час ми продовжували йти мовчки, в лісі було темно та вогко, западали сутінки, і з гір, просочуючись крізь крони дерев, уже починав спускатися легкий туман.
— Сюди ніхто не ходить, — док раптом зупинився, роззираючись. — Може, повернемося за моєю рушницею? Хто його зна, що може трапитися.
— Здається, ви вважаєте, що все вийшло з-під контролю, — я порівнявся з доком і також зупинився. — Можливо, все не так і погано, як ви думаєте.