Лабіринт знову роззирнувся довкола і пошарудів ногою в якомусь чагарнику.
— Вони всі навколо нас, скрізь, вони за нами спостерігають. Невже ви не відчуваєте?
Я неуважно кивнув:
— А це що таке? — я підняв важку гілляку, з якої так і посипалось трухлятиння, і відкинув її з дороги.
Перед нами лежала якась маса, безформна, нечітка, наполовину загрузла у м’яку землю.
— Що це? — повторив я.
Лабіринт подивився туди, куди я показував, його обличчя стало непроникним і водночас нещасним. Він почав безцільно штурхати ту масу ногою. Мені стало не по собі.
— Ta що ж це таке, заради бога? — вигукнув я. — Ви знаєте? Лабіринт повільно перевів на мене погляд:
— Це Шубертова тварина, — пробурмотів він. — Принаймні, колись була нею. Від неї небагато лишилося.
Шубертова тварина... Та, що бігала і скакала, мов овечка, дурнувата та грайлива. Я нагнувся, розглядаючи її та відкидаючи з неї листя та галузки. Вона була мертва: рот роззявлений, а тіло пошматоване. Комахи і паразити вже завзято на ній копошилися, тіло почало смердіти.
— Але що трапилося? — вимовив Лабіринт, похитуючи головою. — Хто міг з нею таке зробити?
Пролунав якийсь звук, ми швидко озирнулися.
Якусь мить ми нічого не бачили. Раптом заворушився кущ, і лише тоді ми змогли його розгледіти. Мабуть, воно там весь час стояло, спостерігаючи за нами. Створіння було велетенським, худющим і довгим, очі палали злим вогнем. Як на мене, воно скидалося на койота, просто дуже великого. У нього була густа скуйовджена шерсть; напівроззявивши пащу, воно пильно дивилося на нас, немов не розуміючи, як ми насмілилися з’явитися в його володіннях.
— Це Ваґнерів хижак, — хрипло сказав Лабіринт. — Але він змінився. Дуже змінився. Я його ледве впізнаю.
Створіння втягнуло носом повітря, і його шерсть наїжачилася. Збайдужівши до нас, воно побрело назад у тінь і за якусь мить зникло.
Ми так і стояли, заціпенілі, неспроможні здобутися бодай на слово. Зрештою, Лабіринт поворухнувся:
— То от, значить, чия це робота, — мовив він. — Не можу в це повірити. Але чому? Що...
— Адаптація, — сказав я. — Якщо ви проженете звичайного домашнього кота, він здичавіє. Те саме і з собакою.
— Так, — кивнув він. — Собака знову стане вовком, щоб вижити. Закон джунглів. Я мав це передбачити. Так було споконвіку.
Я поглянув на труп тварини на землі, а потім на тихі кущі. Адаптація. А може, щось гірше? У мене починала зароджуватись ідея, але я промовчав, на все свій час.
— Я хотів би побачити ще кількох, — промовив я. — Якихось інших. Давайте пошукаємо їх.
Він погодився. Ми повільно почали прочісувати траву і бур’яни, прибираючи з дороги галузки та листя. Я розсовував траву гілкою, а Лабіринт став навколішки, перебираючи її руками і короткозоро мружачи очі.
— Навіть діти стають звірами, — сказав я. — Пам’ятаєте дітей-вовків з Індії? Ніхто не міг повірити, що колись вони були справжніми дітьми.
Лабіринт кивнув. Він виглядав дуже засмученим, і неважко було здогадатися чому. Доктор помилився, допустив похибку в самому корені своєї ідеї, і наслідки починали ставати для нього очевидними. Музика могла вижити у формі живих істот, проте він забув уроки Едему: щойно річ створено, вона починає жити своїм життям і тому перестає бути власністю свого творця, він уже не може розпоряджатися нею на власний розсуд. Мабуть, спостерігаючи за людським розвитком, Бог відчував такий самий смуток, таке саме приниження, як і Лабіринт, дивлячись на те, як його створіння змінюються, щоб вижити.
Вимруть його створіння чи ні — для доктора це вже не мало жодного значення, адже те, чого він намагався уникнути, створюючи їх — спотворення прекрасних речей, — саме це діялося з ними, просто на його очах. Доктор Лабіринт подивився на мене сповненим болю поглядом. Він дав їм шанс на виживання, так, але цим самим позбавив його значення, важливості. Я спробував збадьорити його посмішкою, проте він квапливо відвернувся.
— Та не переймайтеся ви так, — сказав я. — Ваґнерів хижак не дуже-то й змінився. Хіба ж він і раніше не був злим та дратівливим? Чи не мав схильності до насильства...
Я запнувся: доктор Лабіринт раптом скочив на ноги. Стогнучи від болю, він потирав зап’ястя однієї руки іншою.
— Що там? — я підбіг до нього, і він, тремтячи, простяг мені свою висхлу старечу руку. — Що таке? Що з вами трапилося?
Я перевернув руку. Вся тильна сторона долоні кривавила порізами, які просто на моїх очах починали напухати. Його щось ужалило або покусало. Я розсунув траву ногою.
Там щось заворушилось, і в бік кущів спритно покотилася маленька золотава кулька, її всю, мов кропиву, покривали колючки.
— Ловіть її! — закричав Лабіринт. — Швидше!
Я кинувся за нею, тримаючи в руці хустинку, щоб вберегтися від колючок. Намагаючись утекти, кулька котилася з шаленою швидкістю, але, зрештою, я таки упіймав її.
Лабіринт вражено дивився на хустинку, яка ворушилась у мене в руці:
— Очам своїм не вірю, — промовив він. — Повертаймось краще до будинку.
— Що це?
— Один із Бахових жучків. Але він змінився...
Ледве розбираючи у темряві стежку, ми пішли назад до будинку. Я рухався першим, розсуваючи гілки, а засмучений мовчазний Лабіринт плентався слідом, час від часу потираючи руку.
Зрештою ми дісталися подвір’я і піднялись по сходах на поріг задніх дверей. Лабіринт відімкнув їх, і ми опинилися на кухні. Він увімкнув світло та поспішив до раковини, щоб промити руку.
Я дістав із серванту порожню банку та обережно опустив у неї Бахового жучка. Він почав кидатися вусібіч, немов випробовуючи її стінки на міцність, і я, закривши банку кришкою, сів за стіл. Ніхто не порушував тиші: Лабіринт стояв перед раковиною, тримаючи набряклу руку під струменем холодної води, я ж сидів за столом і з острахом спостерігав, як золотава кулька намагається знайти з банки вихід.
— То як? — зрештою запитав я.
— Тепер уже немає жодних сумнівів, — Лабіринт підійшов і сів навпроти мене. — Він зазнав певних метаморфоз. По-перше, раніше в нього точно не було ніяких колючок. Знаєте, а все-таки добре, що я обачно поставився до своєї ролі Ноя.
— Що ви маєте на увазі?
— Я зробив їх усіх безплідними. Вони не можуть розмножуватися. Наступного покоління не буде. Коли вони всі помруть, усе й закінчиться.
— Зізнаюсь, я радий, що ви про це подбали.
— Цікаво, — пробурмотів Лабіринт. — Цікаво, як вона тепер зазвучить, у такому вигляді.
— Що зазвучить?
— Кулька. Бахів жучок. Цікавий буде тест, правда? Я можу трансформувати його за допомого машини назад, от і побачимо. Що ви на це скажете?
— Як хочете, док, — сказав я. — Вам вирішувати, тільки б ваші надії не обернулися гірким розчаруванням.
Він обережно взяв банку з жуком, і ми почали спускатися крутими сходами до підвалу. У кутку, біля прального автомата, я помітив велетенську тьмяну металеву колону. Мене охопило якесь дивне відчуття: це і була машина збереження.
— То ось яка вона, — промовив я.
— Так, це вона, — Лабіринт увімкнув машину і почав на ній чимсь клацати.
Потім він узяв банку і підніс її до приймального відділення. Обережно зняв кришку, і Бахів жук неохоче вивалився з неї у зяючий отвір. Лабіринт закрив отвір.
— Почнемо, — промовив він.
Він щось натиснув, і машина запрацювала. Лабіринт стояв, склавши руки, і чекав. А надворі вже запала темна ніч, немов хтось взяв і вимкнув світло. Нарешті на машині заблимав індикатор. Док вимкнув живлення, і ми завмерли — кожен чекав, що дверцята відчинить інший.
— Ну то що? — зрештою запитав я. — Хто із нас відчайдух?
Лабіринт неохоче поворухнувся. Він відсунув набік заслінку і сягнув рукою в нетрі машини. Коли він її витяг, його пальці стискали кілька аркушів — партитуру. Він простягнув їх мені.
— Це результат, — сказав він. — Ходімо нагору і спробуємо це зіграти.
Ми повернулися до музичної кімнати. Лабіринт сів за рояль, і я повернув йому ноти. Він узяв партитуру і з блідим застиглим обличчям почав її переглядати. А потім заграв.