Музика звучала просто жахливо. Я ще ніколи не чув нічого подібного. Вона була спотвореною, диявольською і не мала ані сенсу, ані змісту, хоча, правду кажучи, в ній вгадувалося якесь неземне бентежне значення, якого там взагалі не мало бути. Лише доклавши нелюдських зусиль, я міг повірити, що колись це було фугою Баха, частиною найвитонченішого і найгармонічнішого його твору.
— Із цим усе ясно, — промовив Лабіринт, підвівся і пошматував аркуші з нотами на дрібненькі клапті.
Коли він проводжав мене до моєї автівки, я промовив:
— Гадаю, боротьба за виживання — це сила, вища за будь-які людські звичаї. На її тлі блякнуть наші безцінні мораль та традиції.
— У цьому разі, мабуть, нічого не можна вдіяти, щоб їх урятувати, — погодився Лабіринт.
— Час покаже, — сказав я. — Хоча цей метод і виявився невдалим, можливо, інший спрацює; завтра може з’явитися щось, чого ми не можемо передбачити чи провістити сьогодні.
Я попрощався і сів у машину. Було темно, хоч в око стрель, стояла глупа ніч. Я увімкнув фари і пірнув у непроникну темряву. Ніде на дорозі не було видно жодної машини, я почувався самотнім, і мені було дуже холодно.
На повороті я зменшив швидкість, щоб перемкнути передачу, аж раптом помітив, як на узбіччі, під велетенським явором, щось ворухнулось. Я визирнув назовні, намагаючись розгледіти, що то було.
Під деревом велетенський сіро-коричневий жук будував якусь неоковирну споруду, зліплюючи докупи грудочки землі. З подивом та цікавістю я поспостерігав за ним кілька хвилин. Помітивши мене, жук припинив свою роботу, а потім різко розвернувся і заліз до своєї недобудованої хатки, щільно зачинивши за собою двері.
А я поїхав собі далі.
Витратний матеріал
(пер. В. Корсун)
Чоловік вийшов на ґанок і подивився довкола. День видався ясним та прохолодним, на газоні поблискувала роса. Він застібнув пальто і засунув руки в кишені.
Побачивши, як він спускається по сходах, дві гусениці, що причаїлися на стіні поблизу поштової скриньки, затремтіли від цікавості.
— Ось і він, — мовила перша. — Передай йому повідомлення.
Друга гусениця покірно поповзла, але чоловік раптом зупинився і швидко озирнувся.
— Я все чув, — заявив він.
Він ударив ногою по стіні, струшуючи гусениць на асфальт, і розчавив їх.
Потім чоловік поквапився стежкою до тротуару. На ходу він постійно озирався. Над вишнею він помітив птаха, той пурхав над деревом і жваво клював ягоди. Він пильно подивився на нього. Все гаразд? Чи... Птах полетів геть. З птахами все гаразд.
Вони не становлять загрози.
Він пішов далі. На розі наскочив на павутину, що торкнулася його обличчя, простягаючись від кущів до телефонного стовпа.
Його серце закалатало. Чоловік різко відмахнувся від неї. Відійшовши, він озирнувся: з куща спускався павучок, який, схоже, відчув утрату своєї павутини.
З павуками не все ясно. Важко сказати напевне. Потрібно більше фактів. Ще не було контакту.
Він став на зупинці, переступаючи з ноги на ногу, щоб зігрітися.
Під’їхав автобус, і чоловік піднявся в салон. Зайнявши вільне місце, він несподівано відчув задоволення від того, що перебуває в теплі серед цих мовчазних байдужих людей. Його охопило якесь неясне відчуття захищеності.
Він усміхнувся і вперше за кілька днів розслабився.
А автобус їхав собі по вулиці.
Від збудження у Тірмуса затремтіли вусики.
— Хочете — голосуйте, — він проповз поміж них і видерся на узвишшя. — Але спершу я повторю те, що вже казав вам учора.
— Ми всі це чудово знаємо, — нетерпляче промовила Лала. — Час уже діяти за нашим планом. Що нас затримує?
— Про це я й хочу поговорити, — Тірмус окинув оком властителів, що зібрались перед ним. — Не факт, що проти велетня погодиться іти весь Пагорб. Та й навіщо це робити? Ми знаємо, що він не може спілкуватися з представниками своєї раси. У цьому немає жодних сумнівів. За допомогою тієї вібрації, мови, якою він послуговується, неможливо передати все те, що він знає про нас чи про наш...
— Дурниці, — заперечила йому Лала. — Велетні цілком нормально можуть спілкуватися.
— Немає ніяких доказів того, що велетні щось про нас знають! Армія неспокійно заворушилася.
— Можете продовжувати, — наполягав Тірмус, — але це лише марнування часу. Він безневинний, відрізаний від усіх. Навіщо квапитись і...
— Безневинний? — Лала витріщила на нього очі. — Ти що, не розумієш? Він же знає!
Тірмус спустився з пагорба:
— Я проти непотрібного насильства. Ми маємо берегти нашу міць, одного дня вона нам знадобиться.
Відбулось голосування. Як і очікувалося, більшість була за те, щоб відправити армію супроти велетня. Тірмус зітхнув, сповз з рослини на землю і почав креслити на землі план.
— Ось територія, яку він займає. Зазвичай він з’являється на ній під кінець дня. Тепер, наскільки мені відомо...
Він поповз далі, проводячи лінії на м’якій землі.
Один властитель нахилився до іншого і торкнувся його вусиками:
— Цей велетень... У нього немає шансів. Хай там як, а мені його шкода. І як він міг у все це вляпатись?
— Випадково, — посміхнувся інший властитель. — Ти ж знаєш, вони всюди пхають свого носа.
— І в цьому їхня біда.
Настали сутінки, вулиця спорожніла. Тримаючи під пахвою газету, по тротуару йшов чоловік. Він квапливо крокував, роззираючись довкола. Минувши високе дерево, яке росло біля узбіччя, він перейшов дорогу і далі рушив протилежним її боком. Повернувши за ріг, він налетів на павутину, що простягалася від куща до телефонного стовпа, і замахав руками, скидаючи її із себе. Вона рвалася з тонким металевим гулом.
— ... зачекайте!
Він зупинився.
— ... обережно... всередині... зачекайте...
У нього відвисла щелепа. Руки пошматували останні ниточки павутини, і він поспішив далі. Позаду нього на рештках плетива сидів павук і дивився йому вслід. Чоловік озирнувся.
— Дідька лисого! — гукнув він. — Я не збираюсь зупинятися, щоб ти мене зв’язав.
І він пішов далі. Звернувши з тротуару на стежку, що вела до ґанку, він намагався триматись подалі від темних кущів. На ґанку чоловік зупинився, намацав ключа і встромив його у замок.
Раптом він завагався. Увійти? Все ж краще, ніж залишатися назовні, особливо вночі. Клята ніч. Постійно щось під кущами ворушиться. Чортівня якась. Він відчинив двері і зайшов усередину. Перед ним, немов чорне озеро, лежав килим, з протилежного боку якого проступав силует лампи.
До лампи чотири кроки. Він уже підняв ногу — і зненацька завмер.
Що там казав павук? Зачекати? Він постояв, дослухаючись.
Тиша.
Чоловік дістав запальничку і видобув полум’я.
В його напрямку сунули мурахи, які товстим шаром вкривали килим. Він вискочив на ґанок, а за ним невідступно повзли полчища мурах. Перші з них ще тільки з’явилися на ґанку, а чоловік уже однією рукою шалено крутив вентиль поливального шланга, а другою схопив його наконечник.
Струмінь води підхопив комах і порозкидав довкола. Чоловік притиснув край шланга пальцем і почав просуватися вперед, спрямовуючи тугий струмінь в різні боки і видивляючись мурах.
— Клята комашня, — прошипів він крізь зуби. — Всередині чекали.
Йому було страшно. Всередині... вони вперше! На його чолі виступив холодний піт. Всередині. Вони ще жодного разу всередину не проникали. Може, метелик якийсь чи мухи. Але від них жодної шкоди: політають, подзижчать...
А тут килим з мурах!
Він продовжував злісно поливати їх водою, аж поки вони не розірвали стрій і не почали тікати на газон, у кущі та під будинок.
Чоловік сів прямо на стежку, все ще стискаючи шланг, він увесь тремтів.
Вони знали, на що йшли. Це було не гнівне нашестя, роздратоване, хаотичне, а ретельно спланована атака. Вони чекали на нього, ще б крок, і...
Хвала господу за того павука.
Чоловік перекрив воду і підвівся. Скрізь панувала цілковита тиша. Раптом у кущах зашелестіло. Жук? Щось чорне вискочило на стежку і подріботіло нею, але чоловік одразу розчавив його ногою. Мабуть, посланець. Швидко ж він біг! Освітлюючи дорогу запальничкою, він обережно пішов у дім.