І лише тоді він помітив людей.
Неподалік стояли заціпенілі від подиву чоловіки в якійсь дивній формі. Його охопило відчуття небезпеки.
Коул спрямував візок до дверей. Копита коней загриміли підковами по залізній підлозі. Розкидаючи в різні боки сторопілих людей, він вилетів за двері й опинився у широкому коридорі схожого на лікарню будинку.
Коридор розгалужувався. Зусібіч до нього збігалося все більше і більше людей.
Вони кричали і метушились від збудження, немов мурахи. Щось пронеслося повз нього — мов якийсь темно-фіолетовий промінь. Він обпік край візка, дерево задимілося.
Коул злякався і ляснув нажаханих коней. Вони поскакали до широких дверей і з розгону на них налетіли. Двері з гуркотом розчахнулися... і вони опинились на волі, під яскравим сонцем. Візок нахилився, і на якусь нестерпну мить здалося, що він ось-ось перекинеться. Але потім коні наддали ходи і помчали по голому полю до далекої зеленої смуги. Коул не випускав віжок із рук.
Позаду нього вибігали з будинку крихітні бліді чоловічки і, збившись у купу, почали несамовито жестикулювати. До нього ледь долинали їхні слабкі пронизливі крики.
Але він утік, був у безпеці. Коул притримав коней і перевів дух.
Ліс виявився штучно насадженим, чимось на кшталт парку, але цей парк був диким і встиг розростися. Тепер він здавався густими джунглями з переплетеними між собою рослинами, які буяли собі, недоглянуті та безладні.
Навколо було порожньо, ані душі. За розташуванням сонця на небі він міг сказати, що це був або ранок, або вже йшло під вечір, проте запах квітів і трави та росяне листя вказували все-таки на ранок. Але смерч налетів на нього ввечері, і тоді небо було повністю затягнуте хмарами.
Коул задумався. Очевидно, його таки далеченько закинуло. Лікарня, бліді чоловіки, дивне освітлення, вимовлені з акцентом слова, які до нього долетіли... усе свідчило про те, що він уже не в Небрасці, а можливо, навіть і не в Сполучених Штатах.
Якісь його інструменти загубилися по дорозі. Коул зібрав докупи ті, що залишились, і почав їх перебирати, з любов’ю проводячи пальцями по кожному з них. Пропали деякі маленькі зубила і стамески. Ящик для різців відкрився, і найменші з них повипадали. Він зібрав решту і акуратно переклав до ящика.
Потім узяв вузеньку ножівку, обережно змазав її промащеною ганчіркою і також поклав назад.
Над візком повільно піднімалося сонце. Примружившись, Коул приклав до очей мозолисту руку. Цей кремезний сутулий чоловік із сірим від щетини підборіддям був вбраний у пом’ятий брудний одяг. Він мав блідо-блакитні очі з чистим і ясним поглядом та дивовижно шляхетної форми руки.
У парку не можна було залишатися. Вони бачили, у якому напрямку він поїхав, і будуть його тут шукати.
Високо у небі щось промайнуло — маленька чорна цятка, яка летіла з неймовірною швидкістю. За нею мчала друга. Чоловік ледь встиг їх помітити, як обидві цятки миттю зникли: вони летіли абсолютно безшумно.
Коул стривожено насупився: ці цятки викликали у нього неспокій. Доведеться рухатися далі... і пошукати їжу. Живіт уже починав бурчати, жадаючи поживи.
Робота. Він міг багато чого робити: працювати в саду чи на городі, гострити ножі, ремонтувати різноманітні механізми та годинники, лагодити будь-які речі домашнього вжитку. Навіть фарбувати стіни, теслярувати і виконувати іншу повсякденну роботу. Загалом робити все, чого потребували люди. Зазвичай він працював за їжу та дрібні гроші.
Томас Коул хлиснув коней і поїхав далі. Зігнувшись, він сидів на козлах і пильно роздивлявся навсібіч, поки візок повільно котився сплутаною травою поміж здичавілих дерев.
Рейнхарт поспішав, він гнав свій крейсер на максимальній швидкості, супроводжуваний іншим кораблем — військовим ескортом. Земля проносилася під ним сіро-зеленою плямою.
Ось завиднілися руїни Нью-Йорка, потворні розвалини, порослі травою та бур’янами. Великі атомні війни двадцятого сторіччя перетворили майже всю приморську смугу у нескінченну шлакову пустелю.
Центральний парк став справжнім пустищем — лише згарище, чагарники, дикі зарості.
Попереду виникло приміщення Відділу історичних досліджень. Рейнхарт увійшов у піке і посадив крейсер на невеликий злітний майданчик для суден постачання, розташований за основними будівлями.
Щойно корабель Рейнхарта приземлився, до нього швидко підійшов Гарпер, начальник відділу.
— Чесно кажучи, ми не розуміємо, чому ви приділяєте цьому випадку стільки уваги, — занепокоєно промовив Гарпер.
Рейнхарт зміряв його холодним поглядом:
— Я тут вирішую, що є вартим уваги. Це ви віддали наказ про повернення кулі в ручному режимі?
— Безпосередньо наказ віддав Фредмен. У зв’язку з вашою директивою про необхідність підготовки всіх об’єктів до...
Рейнхарт попрямував до входу у дослідну лабораторію:
— Де Фредмен?
— Всередині.
— Я хочу його бачити. Терміново.
Фредмен зустрів їх у приміщенні. Він стримано привітав Рейнхарта, не виказуючи жодних емоцій:
— Пробачте, що створюю вам проблеми, комісаре. Ми намагалися підготувати станцію до війни. Хотіли якомога швидше повернути кулю. — Він запитально поглянув на Рейнхарта. — Звісно, ваша поліція скоро впіймає цього чоловіка з його візком.
— Я хочу знати все, що трапилось, у найменших деталях.
Фредмен знітився:
— Та, власне, нічого й розказувати. Я віддав наказ скасувати автоматичні налаштування і повернути кулю вручну. Тієї миті, коли до неї надійшов сигнал, куля рухалася весною 1913 року. Вийшовши з-під контролю, вона вирвала шмат землі, на якому стояв цей возик з чоловіком. Таким чином він і був перенесений всередині кулі у наш час.
— І ніякі ваші прилади не показали, що куля була чимось завантажена?
— Ми були надто схвильовані, щоб слідкувати за показаннями апаратури. За півгодини після увімкнення ручного керування куля матеріалізувалась у спостережній кімнаті. Її знеструмили, перш ніж хтось помітив, що саме вона принесла.
Ми намагалися зупинити того чоловіка, але він погнав візок до коридору, розкидаючи людей на своєму шляху. Налякані коні мчали щодуху.
— Який саме це був візок?
— На ньому був якийсь напис. Виведений чорними літерами з обох боків. Та його ніхто не встиг прочитати.
— Продовжуйте. Що трапилося далі?
— Хтось вистрілив йому вслід з лазера, проте схибив. Коні винесли його з приміщення на вулицю. До того часу, як ми вибігли надвір, візок був уже на півдорозі до парку.
Рейнхарт задумався:
— Якщо він усе ще в парку, ми скоро його спіймаємо, проте треба бути обережними.
Залишивши Фредмена, він вирушив назад до корабля. Гарпер ішов поруч з ним.
Біля крейсера Рейнхарт зупинився і кивнув кільком урядовим охоронцям, щоб ті підійшли.
— Візьміть адміністрацію цього відділу під варту. Їх судитимуть за зраду. — Він іронічно посміхнувся, помітивши, як смертельно зблідло Гарперове обличчя. — Іде війна. Вам пощастить, якщо залишитесь живими.
Рейнхарт піднявся у корабель і стрімко злетів. Його супроводжував другий корабель військового ескорту. Рейнхарт мчав високо над морем шлаку все ще хворої пустельної землі. Посеред сірого океану зненацька вигулькнув клаптик зелені. Рейнхарт дивився на нього, аж поки той зник з очей.
Центральний парк. Він бачив, як небом шугають поліцейські кораблі. Завантажені солдатами транспорти тримають курс на цей клаптик зелені. Наближаючись зусібіч до парку чорними вервечками, по землі гуркотіли важка артилерія і всюдиходи.
Скоро вони спіймають того чоловіка. А поки що екрани БСД мовчали. Тоді як від їхніх показників залежала доля перемоги у цій війні.
Опівдні візок доїхав до краю парку. Коул зупинився, щоб коні могли попастися в густій траві. Перед ним простягалася вкрита шлаком безлюдна пустка. Що ж тут трапилося? Ніщо ніде не ворушилося. Ні будівель, ні ознак життя. І хоча де-не-де крізь ожарину пробивалися трава та бур’яни, йому робилося дуже лячно від навколишнього краєвиду.