Тривожно вдивляючись у небо над собою, Коул повільно спрямував візок вперед. Тепер, коли він виїхав з парку, йому було ніде сховатись. Шлак був голий та одноманітний, мов океан. Якщо його помітять...
На небі з’явилася хмарка крихітних чорних цяточок і почала стрімко наближатися. Потім вони повернули праворуч і зникли. Це були аероплани, безкрилі металеві аероплани. Він подивився туди, де вони зникли, і повільно поїхав далі.
За півгодини попереду щось з’явилося. Коул натягнув віжки і примружився, щоб краще роздивитися. Шлак закінчився, він доїхав до його краю. Далі простягалась земля, чорна земля, поросла травою. Скрізь буяли бур’яни. Попереду виднілась лінія споруд, якихось дивних будинків. Чи ангарів.
Мабуть, все-таки будинків. Але не схожих на ті, які він коли-небудь бачив.
Усі будівлі були абсолютно однаковими. Як маленькі зелені черепашки, низки черепашок, кілька сотень. Перед кожною був невеличкий моріжок. Моріжок, стежка, ґанок і вузенька смужка живоплоту навколо кожної. Але кущі були всі однакові й невисокі.
Маленькі зелені черепашки вишиковувалися в акуратні ряди. Він обережно спрямував візок вперед, у бік будинків.
Ніде не виднілось ані душі. Він виїхав на вулицю між двома рядами будинків, і в навколишній тиші гучно відлунював звук кінських копит. Це було щось на кшталт містечка, але він не бачив ані дітей, ані собак. Все було охайне і тихе. Немов якийсь макет чи музейна експозиція. Йому стало незатишно.
Якийсь хлопець, що йшов тротуаром, побачивши Коула, від здивування роззявив рота. Юнак був дуже дивно одягнений, на ньому була схожа на тогу мантія до колін, пошита із суцільного шматка тканини, і сандалі. Або щось схоже на сандалі. І мантія, і взуття були з дивного тоненького матеріалу, який ледь мінився на сонці. Скоріше з металу, ніж з тканини.
На краю газону жінка поливала квіти. Вона випросталась, коли коні під’їхали ближче. Її очі округлилися від здивування... і страху, рот відкрився у беззвучному «о», а поливальниця випала з рук і тихо покотилась по траві.
Коул почервонів і швидко відвернувся. На жінці майже нічого не було! Він уперіщив коней віжками і погнав далі.
А жінка все так само сторопіло стояла. Він кинув квапливий погляд назад і хрипло гаркнув на коней, вуха запалали вогнем.
Йому таки не привиділось, на жінці були лише напівпрозорі шорти. Більше нічого. Просто шматочок того самого матеріалу, що переливався і світився. Решта її маленького тіла була зовсім голою.
Коул притримав коней. А вона була нічогенькою. Каштанове волосся, карі очі, яскраво-червоні губи. Та й фігура не підвела: стрункий стан, округлі стегна, довгі голі ніжки, пишні груди... Зусиллям волі він викинув геть з голови ці думки. Треба братися до роботи.
Коул зупинив візок і зістрибнув на тротуар. Він вибрав навмання будинок і нерішуче попрямував до ґанку. Дім був симпатичним: він мав якусь просту невибагливу красу, але виглядав благеньким... достоту як інші.
Він піднявся на ґанок. Дзвінка не побачив і почав шукати його, невпевнено обмацуючи поверхню дверей. Раптом щось різко клацнуло на рівні його голови. Коул перелякано подивився вгору і помітив, як секція дверей повертається на місце, ховаючи собою лінзу. Його сфотографували.
Поки він роздумував, що б це могло значити, двері раптом відчинилися. На порозі стояв огрядний чоловік у коричневій уніформі, перегороджуючи собою вхід.
— Чого вам? — непривітно запитав він.
— Я шукаю роботу, — пробурмотів Коул. — Будь-яку роботу. Я можу робити все, полагодити будь-яку річ. Ремонтую зламані речі. Все, що треба полагодити, — його голос перейшов у невпевнене белькотіння. — Будь-що.
— Зверніться до Відділу найму Федерального департаменту працевлаштування, — чітко проказав чоловік. — Ви ж знаєте, вони завідують трудотерапіею, — він допитливо подивився на Коула. — А чому це на вас такий стародавній одяг?
— Стародавній? Чому, я...
Чоловік поглянув повз нього на візок і пару сонних коней:
— Що це? Що це за тварини? Коні? — пильно розглядаючи Коула, чоловік потер підборіддя. — Дивно, — мовив він.
— Дивно? — стривожено пробурмотів Коул. — Чому?
— Коней немає вже років сто. Всі вони вимерли протягом П’ятої атомної війни. Тому і дивно.
Раптом Коул насторожився. Щось було у чоловіковому погляді, якийсь жорсткий пронизуючий блиск. Коул відступив з ґанку на стежку. Треба бути обачним. Щось тут не так.
— Я піду, — пробурмотів він.
— Коні зникли більше ста років тому, — чоловік наблизився до Коула. — Хто ви? Чому так дивно одягнені? Де ви дістали цей транспорт і тварин?
— Я піду, — повторив Коул, відходячи назад.
Чоловік вихопив щось з-за пояса, якусь тонку металеву трубку, і направив на Коула.
Це виявився скручений в трубочку тонкий лист металу. На ньому якимись дивними письменами були виведені слова. Він не міг розібрати жодного з них. Там були чоловікова фотографія, рядки чисел, якісь знаки...
— Директор Вінслоу,— відрекомендувався чоловік. — Федеральний відділ запасів. Краще швидко все розказуйте, бо за п’ять хвилин тут буде машина Служби безпеки.
Коул одразу зірвався з місця. Нагнувшись, він помчав назад по стежці до візка, що залишився стояти на вулиці.
Раптом його щось ударило. Якась сила збила його з ніг і кинула долілиць. Він простягся на землі, онімілий від подиву. Все тіло боліло. По ньому пробігали поступово стихаючі хвилі дрожу.
Коул насилу підвівся, ноги стали ватяними, у голові паморочилось, його нудило. Він відчував себе слабким, розбитим і увесь тремтів. До нього підходив чоловік з ґанку. Коул, важко дихаючи, кинувся до візка і ледь видерся на козли. Сполохані коні рушили з місця, і похитування візка викликало у нього ще один напад нудоти.
Він схопив віжки і спромігся вирівнятися на сидінні. Візок почав набирати швидкість і завернув за ріг. Коні все мчали. Коул ледве правив ними, з натугою переводячи дух. Будинки і вулиці зливались у суцільну лінію, а візок летів усе швидше і швидше.
Нарешті він виїхав з міста, залишивши охайні будиночки далеко позаду. Тепер він був на якомусь шосе. Обабіч нього мелькали великі будівлі, мабуть заводи, люди проводжали його здивованими поглядами.
З часом заводи також лишилися позаду, і Коул притримав коней. Що той чоловік мав на увазі? П’ята атомна війна, вимерлі коні. Якесь безглуздя! І у них були речі, про які він нічого не чув.
Силові поля, безкрилі літаки, та ще й зовсім безшумні...
Коул полапав руками по кишенях і витяг ідентифікаційну трубку, яку показував йому той чоловік. Тоді від хвилювання він схопив її і механічно засунув до кишені. Коул повільно розгорнув тонкий лист металу і почав його розглядати. Написи виявилися досить дивними.
Він довго їх вивчав і зрештою дещо зрозумів. Дещо, написане у верхньому правому кутку: «6 жовтня 2128 року».
У Коула потемніло в очах, все навколо немов оповило туманом. Жовтень 2128 року. Як таке може бути?
Але документ лежав у нього в руці. Тонкий металевий лист.
Немов фольга. Все сходиться. Правда була написана у правому кутку, вибита на аркуші.
Онімілий від подиву, Коул повільно згорнув трубку. Двісті років. У таке важко повірити, але все починало прояснюватися.
Він опинився у майбутньому, яке настане через двісті років!
Поки він намагався перетравити цей факт, у нього над головою з’явився швидкісний чорний корабель Служби безпеки і стрімко спікірував униз до запряженого кіньми візка, який повільно їхав дорогою.
У Рейнхарта загудів відеофон. Він швидко його увімкнув:
— Так?
— Рапорт Служби безпеки.
— З’єднуйте.
Рейнхарт напружено чекав. Екраном пробігли риски, і він знову ожив.
— Це Діксон. Західний регіональний округ, — перетасовуючи пластини з повідомленнями, офіцер прочистив горло. — Чоловік з минулого, як свідчить рапорт, рухається від межі Нью-Йорка.