— Куди саме?
— Назовні. Він оминув наших людей, які оточили Центральний парк, проїхавши одним із містечок на краю шлакової зони.
— Оминув?
— Ми думали, він уникатиме міст, тому наші люди і не оточували жодного з них.
Рейнхарт стиснув зуби:
— Продовжуйте.
— Він в’їхав у місто Петерсвіль за кілька хвилин до того, як ми зімкнули кільце навколо парку. Ми сподівалися схопити його, викуривши звідти, проте марно. На той час він уже зник. А за годину ми отримали повідомлення від жителя Петерсвіля, службовця з Федерального відділу запасів. У його двері постукав чоловік з минулого і попросив роботу. Вінслоу, службовець, завів із ним розмову, намагаючись затримати, проте той утік на своєму візку. Вінслоу одразу викликав Службу безпеки, але було вже запізно.
— Повідомте мене, щойно щось стане відомо. Ми мусимо його затримати... і якомога швидше, — Рейнхарт клацнув вимикачем екрана, і той погас.
Він сів зручніше у своєму кріслі і став чекати.
Помітивши корабель Служби безпеки, Коул миттєво зреагував. За секунду по тому, як він пронісся над ним, Коул, зашпортуючись та падаючи, мчав геть, подалі від візка. Він працював ліктями, повз, перекочувався по землі.
Раптом щось яскраво спалахнуло білим світлом, осліпивши його. На Коула дмухнуло гарячим вітром, відірвало від землі і підхопило, мов листок. Він заплющив очі і спробував розслабитися. А потім упав, глухо гепнувшись об землю, і дрібні камінці вп’ялись йому в обличчя, коліна та долоні.
Коул заволав від болю. Тіло пекло вогнем. Сліпучо-біла вогняна куля, всередині якої він опинився, здавалося, заповзялася його підсмажити. І вона збільшувалась, росла, набухала, немов велетенське сонце. Це був кінець. Йому не було на що сподіватися. Він заскреготав зубами...
І раптом ця ненажерлива куля заіскрилась і замерехтіла, а потім почала спадати і блякнути, лишивши після себе один попіл. Повітря сповнилося смородом, гірким в’їдливим запахом. Його одяг тлів і димівся, а земля під ним була гарячою, пропеченою досуха. Але він вижив. Принаймні, цього разу.
Коул повільно розплющив очі. Візка не було й сліду, а на його місці роззявленою пащею виднілася величезна яма, глибока рана посеред шосе. Над дірою здіймалась огидна хмара, чорна та зловісна, а високо в небі кружляв безкрилий літак, видивляючись будь-які ознаки життя.
Коул лежав, затамувавши подих. Час спливав. Нестерпно повільно по небу котилося сонце. Схоже, було вже близько четвертої пополудні. Коул прикинув, що за три години мало стемніти. Якщо йому вдасться протягнути до десятої...
Чи бачили з літака, як він вискочив з візка?
Він нерухомо лежав, і вечірнє сонце поливало його промінням. Йому стало зле: почало нудити, піднялася температура і пересохло в роті.
По простягненій руці бігали мурахи. Поступово велетенська чорна хмара почала розсіюватися, розпливаючись безформним згустком туману.
Візок зник. Ця думка хльоснула його і почала пульсувати в голові у такт з прискореним серцебиттям. Зник. Знищений. Перетворився на купку попелу та уламків. Він не міг у це повірити.
Нарешті літак перестав кружляти і полетів геть. Згодом він зник за горизонтом. Небо було чисте.
Коул повільно підвівся і тремтячими руками витер обличчя.
Все тіло боліло. Він сплюнув кілька разів, намагаючись прочистити горло. Ті, що в літаку, мабуть, уже надіслали рапорт. Скоро сюди мають прибути люди. Куди ж податися?
Праворуч від нього тяглося пасмо пагорбів, далекий зелений масив. Можливо, він і встигне до нього дістатися. І він повільно поплентався вперед. Треба бути обачним. Вони його шукають... і вони мають зброю. Неймовірно потужну зброю.
Йому пощастить, якщо він проживе до заходу сонця. Його коні та ремонтний візок знищені... разом з усіма інструментами. Коул поліз у кишені і почав з надією в них нишпорити. Він витяг кілька викруток, маленькі обценьки, моток дроту, трохи припою, точильний камінь і складаний ніж.
Лише дріб’язок. Він утратив майже все. Але без візка він почувався безпечніше, так легше переховуватися. Його, пішого, їм буде не так просто знайти.
Коул поквапився по рівному полю до далекого кряжу.
Рейнхарту зателефонували майже одразу. На відеоекрані з’явилось обличчя Діксона:
— У мене щойно отриманий рапорт, комісаре, — Діксон уважно подивився на роздруківку. — Гарні новини. Чоловік з минулого був помічений біля виїзду з Петерсвіля. Він рухався по 13-му шосе на візку, запряженому кіньми, зі швидкістю близько десяти миль за годину. Наш корабель одразу ж скинув на нього бомбу.
— Ви... ви в нього влучили?
— Пілот повідомляє про відсутність будь-яких ознак життя після вибуху.
У Рейнхарта ледь не зупинилося серце. Він відкинувся в кріслі:
— Отже, він мертвий!
— Ми не можемо знати напевне, поки не дослідимо уламків. Наземна машина вже їде до місця вибуху. Скоро ми матимемо повну інформацію. Ми повідомимо вас, щойно отримаємо рапорт.
Рейнхарт клацнув вимикачем екрана. Той погас. Чи влучили вони в чоловіка з минулого? Чи він знову втік? Що, як вони його знову не спіймають? Що, як його неможливо спіймати? А тим часом машини БСД мовчали, не виводячи на порожній екран жодних даних.
Рейнхарт сидів, поринувши у невеселі роздуми і нетерпляче чекаючи рапорту наземної машини.
Був вечір.
— Віддай! — кричав Стівен, женучись за братом. — Віддай, кому кажу!
— А ти дожени!
Ерл скотився зі схилу пагорба, оминув військовий склад, промчав уздовж паркану з неоволокна, і, зрештою, вискочив на задній двір місіс Морріс.
Стівен біг за братом, схлипуючи та задихаючись:
— Стій! Чуєш, віддай!
— Що він у тебе забрав? — запитала Саллі Тейт, раптом заступивши дорогу Стівенові.
Той зупинився, його груди ходили ходором.
— Мій міжсистемний відеопередавач, — його маленьке личко кривилось від люті та образи. — Хай він мені його віддасть!
Ерл, майже непомітний у теплих вечірніх сутінках, продовжував бігати навколо брата.
— Агов, я тут! — вигукнув він. — І що ти мені зробиш?
Стівен люто на нього зиркнув. А потім його очі прикипіли до квадратної коробочки у братових руках.
— Віддай його мені! А то... а то я татові скажу!
Ерл засміявся:
— А ти змусь мене!
— Тато змусить!
— Не вплутуйте сюди ще й батька, — сказала Саллі.
— Дожени мене! — крикнув Ерл.
Стівен відштовхнув Саллі з дороги і люто кинувся на брата, налетів на нього і збив з ніг. Коробочка випала з Ерлових рук, скотилась на бруківку і розбилась об ліхтарний стовп.
Ерл і Стівен повільно підвелися і подивились на понівечений передавач.
— Бачиш? — кричав крізь сльози Стівен. — Бачиш, що ти наробив?
— Це ти винен. Ти мене штовхнув.
— Це ти! — Стівен нагнувся і підібрав коробочку.
Він підніс її до світла, сів на бордюр і почав розглядати.
До нього повільно підійшов Ерл:
— Якби ти мене не штовхнув, вона б не розбилася.
Швидко споночіло. Кряж пагорбів, що бовванів за містом, уже майже розтанув у темряві. Де-не-де починали загоратися вогники.
Вечір був теплим. Десь далеко грюкнула дверима наземна машина.
Небо було сповнене гулом кораблів, на яких втомлені жителі околиць розліталися по домівках з велетенських підземних заводів.
Томас Коул повільно підійшов до трьох дітей, які стояли під ліхтарем. Він ледь плентався — все тіло нило від утоми. Настала ніч, проте він усе ще не відчував себе у безпеці.
Коул був геть виснажений і голодний. Він ішов дуже довго, і голод вже давно давався взнаки.
За кілька кроків від дітей Коул зупинився. Всю їхню увагу поглинала коробочка на Стівенових колінах. Раптом діти замовкли. Ерл повільно підняв очі.
У сутінках згорблена постать Томаса Коула виглядала особливо загрозливо. Його довгі руки безсило звисали по боках, а лице ховалось у тіні. Велетенська безформна фігура тихо та нерухомо стояла за кілька кроків від них.