— Хто ви? — ледь чутно запитав Ерл.
— Чого ви хочете? — мовила Саллі. Діти почали обережно відступати. — Ідіть собі.
Коул наблизився до них. Світло ліхтаря вихопило з темряви його обличчя: худий горбкуватий ніс, вицвілі блакитні очі... Стівен підскочив до нього, стискаючи коробочку відеопередавача:
— Забирайся звідси!
— Стривай, — Коул криво посміхнувся, його голос був хриплим. — Що там у тебе? — Він показав довгим тонким пальцем. — Ота коробочка в руках.
Діти мовчали. Зрештою Стівен осмілів:
— Це мій міжсистемний відеопередавач.
— Тільки він не працює, — додала Саллі.
— Ерл зламав його, — Стівен розлючено подивився на брата. — Ерл впустив його і розбив.
Коул повільно опустився на бордюр і полегшено зітхнув. Він так находився, що все його тіло нило від знемоги. Він був голодний і втомлений. Деякий час він просто мовчки сидів, витираючи піт з шиї та обличчя, надто виснажений, щоб говорити.
— Хто ви? — нарешті наважилася запитати Саллі. — Чому ви начепили на себе такий кумедний одяг? Звідки ви прийшли?
— Звідки? — Коул подивився на дітей. — Здалеку. Дуже здалеку. — Він потер скроні, щоб у голові бодай трохи прояснилось.
— А яка у вас трудотерапія? — поцікавився Ерл.
— Терапія?
— Чим ви займаєтесь? Де працюєте?
Коул набрав повні груди повітря і повільно видихнув.
— Я ремонтую речі. Будь-які речі. Що завгодно.
Ерл зневажливо посміхнувся.
— Ніхто не ремонтує речей. Коли вони ламаються, їх викидають.
Коул його не слухав. Йому раптом сяйнула одна думка, і він різко скочив на рівні.
— Ви знаєте, де мені знайти роботу? — запитав він. — Таку, де треба щось лагодити? Я можу відремонтувати будь-що. Годинники, друкарські машинки, холодильники, чайники, сковорідки. Латати дах. Я можу все полагодити.
Стівен протягнув йому свій відеопередавач.
— Відремонтуйте ось це.
Запала тиша. Погляд Коула повільно опустився на коробку.
— Це?
— Мій передавач. Ерл його розбив.
Коул взяв коробочку, перевернув і підніс до світла. Він насупився, уважно розглядаючи передавальний пристрій. Його довгі тонкі пальці обережно ковзали по поверхні, ніби вивчаючи її.
— Він його вкраде! — раптом вигукнув Ерл.
— Ні, — неуважливо похитав головою Коул. — Ви можете мені довіряти.
Його чутливі пальці намацали защіпки, які скріплювали коробочку. Він звичним рухом на них натиснув, і коробочка відкрилася. Всередині неї виявився складний механізм.
— Він його відкрив, — прошепотіла Саллі.
— Віддайте! — трохи налякано вигукнув Стівен і простяг руку. — Поверніть його мені!
Діти з побоюванням дивилися на Коула. Той помацав у кишенях, повільно дістав з них кілька невеличких викруток та обценьки і поклав поруч із собою на бордюр. Вочевидь, він не збирався повертати коробочки.
— Я хочу його назад, — заскиглив Стівен.
Коул вицвілими блакитними очима подивився на трьох дітей, що в сутінках стояли перед ним.
— Я його відремонтую. Ти ж казав, що хочеш, щоб я його відремонтував.
— Я хочу його назад, — Стівен переступав з ноги на ногу, його обступали сумніви та вагання. — Ви справді можете його відремонтувати? І він знову запрацює?
— Так.
— Добре. Тоді відремонтуйте його.
На втомленому обличчі Коула промайнула лукава посмішка.
— Зачекай-но хвильку. Якщо я його відремонтую, ти принесеш мені чогось поїсти? Я за просто так нічого не роблю.
— Щось поїсти?
— Їжі. Мені потрібна їжа. Можливо, чашка кави.
Стівен кивнув:
— Гаразд, я принесу.
Коул розслабився.
— Добре. Це добре, — і знову зосередився на коробочці, що лежала у нього на колінах. — Тоді я його полагоджу. Він неодмінно запрацює.
Пальці Коула замелькали над дротами та реле, вони досліджували їх і вивчали, намагаючись розібратися з принципом роботи міжсистемного відеопередавача.
Стівен прослизнув у дім крізь двері екстреного виходу і обережно, навшпиньки, пройшов до кухні. Він навмання понатискав кнопки на кухонній панелі, а серце у нього так і калатало. Немов розбуджене кошеня, завуркотіла духовка. По статусній шкалі почала рухатись лінія, наближаючись до позначки «готово».
Потім духовка відкрилась, з неї виїхала таця з паруючими стравами. Щось клацнуло, і механізми затихли. Стівен похапав тарілки і кинувся до дверей екстреного виходу, а далі в сад. Надворі вже геть споночіло, і Стівен пробирався дуже обережно. Йому вдалося дійти до ліхтаря, нічого не погубивши дорогою. Побачивши Стівена, Томас Коул повільно підвівся.
— Ось, — сказав Стівен і, переводячи подих, поклав свою ношу на бордюр. — Ось їжа. Передавач готовий?
Коул простягнув йому прилад.
— Готовий. Він був добряче пошкоджений.
Ерл і Саллі дивилися на нього широко розплющеними очима.
— Він що, працює? — запитала Саллі.
— Звісно, ні, — заявив Ерл. — Як він може запрацювати. Він же...
— Увімкни його, — штовхнула ліктем Стівена Саллі. — Подивимось, чи запрацює.
Стівен підніс коробочку до світла, роздивляючись перемикачі. Він натиснув на головний. Заблимав індикатор.
— Світиться, — сказав Стівен.
— Скажи тепер щось.
Стівен підніс прилад до губ:
— Алло! Алло! Це оператор 6-Z75. Ви мене чуєте? Це оператор 6-Z75. Ви мене чуєте?
А в темряві, подалі від ліхтаря, сидів Томас Коул, зігнувшись над їжею. Він їв вдячно і тихо. Їжа була смачною, добре приготованою та приправленою. Він випив баночку помаранчевого соку і ще якийсь, невідомий йому, солодкий напій. Більшість страв була для нього незвичною, проте йому було байдуже. Він довго йшов, і до ранку йому все ще треба було багато пройти. Інстинкт підказував, що до сходу сонця він має дістатися пагорбів, де серед дерев і буяння зелені він буде у безпеці... принаймні, наскільки це можливо.
Він квапився, налягаючи на їжу, і не розгинався, аж поки все не з’їв. Потім повільно підвівся і витер рота тильною стороною долоні.
Троє дітей стояли, збившись докупи, і клацали тумблерами відеопередавача. Кілька хвилин він за ними спостерігав. Вони були зосереджені та не відривали погляду від маленької коробочки.
— Ну? — нарешті запитав Коул. — Нормально працює? Через кілька секунд Стівен звів на нього очі, і в його погляді промайнуло щось дивне. Він повільно кивнув:
— Так. Так, він працює. Все гаразд.
— Це добре, — буркнув Коул і відвернувся. — Дуже добре. Діти мовчки проводжали його поглядом, аж поки постать Томаса Коула не розчинилась у темряві. Потім вони переглянулись і втупилися в передавач у Стівенових руках. Вони дивились на нього з наростаючим благоговійним трепетом. Трепетом, який переростав у страх.
Стівен розвернувся і подався у напрямку будинків.
— Треба показати це моєму тату, — вражено пробурмотів він. — Він має про це знати. Бодай хтось має про це знати!
III
Ерік Рейнхарт уважно оглянув відеопередавач з усіх боків.
— Отже, він усе-таки врятувався, — знехотя визнав Діксон. — Мабуть, за мить до контакту вискочив з візка.
Рейнхарт кивнув:
— Він утік. Він вислизнув від вас... двічі, — він відштовхнув відеопередавач і різко обернувся до чоловіка, який розгублено стояв перед його столом. — То як, ви кажете, вас звати?
— Еліот. Річард Еліот.
— А вашого сина?
— Стівен.
— Це трапилось минулої ночі, так?
— Так, близько восьмої.
— Продовжуйте.
— Стівен прийшов додому. Він якось дивно себе поводив. Тримав у руках свого міжсистемного відеопередавача, — Еліот тицьнув пальцем на коробочку на столі. — Оцього. Він був схвильований і збуджений. Я запитав, у чому річ. Спершу він не хотів говорити, але було видно, що він чимось стурбований. А потім він показав мені відеопередавач, — Еліот глибоко вдихнув, немов йому забракло повітря. — Я зразу побачив, що він якийсь не такий. Річ у тім, що я — електротехнік. Колись я відкривав його, щоб вставити нову батарейку, і чудово знаю, як він має виглядати. — Еліот запнувся. — Комісаре, його змінили. Майже вся проводка інакша. Переплетена по-чудернацькому. Реле з’єднувались не так, деяких деталей бракувало, на місці старих стояли нові. А тоді я помітив те, що змусило мене викликати Службу безпеки. Відеопередавач... працював.