Шерікову перехопило подих: 99:2. На користь Терри.
— Це ж чудово! Тепер ми...
Розрахунок зник, потім з’явився інший: 97:4. На користь Центавра. Шеріков застогнав.
— Заждіть, — сказав йому Рейнхарт. — Не думаю, що це остаточний прогноз.
На моніторах замелькали числа, помчав несамовитий потік цифр, які блискавично змінювалися. Зрештою, екрани погасли.
На них нічого не було. Ні розрахунку, ані взагалі будь-яких цифр. Монітори були порожніми.
— Бачите, — пробурмотів Рейнхарт. — Та ж сама чортівня!
Шеріков замислився:
— Рейнхарте, у вас забагато англосаксонської крові, ви надто імпульсивні. Вам не завадить бодай ненадовго відчути себе слов’янином. Як ви самі сказали, його схоплять або ж просто ліквідують протягом кількох днів. А поки що ми всі удень і вночі працюємо заради перемоги. Військовий флот зосередився біля Проксими, зайнявши позиції для атаки на Центавр. Приготування до війни йдуть повним ходом. На момент запланованої дати атаки ми матимемо придатну до повномасштабного вторгнення армію, готову висадитися на далеких колоніальних планетах Центавра. На Террі оголошена повна мобілізація. Вісім планет забезпечують нас ресурсами. Робота не припиняється ані на мить навіть без ваших прогнозів. Задовго до атаки цей чоловік напевне буде мертвий, і машини знову зможуть вивести рахунок.
Рейнхарт замислився:
— Мене тривожить те, що цей чоловік досі на волі. Без жодного контролю. Чоловік, вчинки якого неможливо передбачити. Існування якого суперечить самій науці. Ми протягом двох століть проводили статистичний аналіз суспільства. У нас велетенська база даних, ми можемо спрогнозувати поведінку будь-якої людини за будь-якої ситуації, тільки не його. Він — змінна величина. Протилежність науці.
— Недермінована частка.
— А це що таке?
— Частка, яка рухається таким чином, що ми не можемо передбачити, де вона буде у заданий проміжок часу. Вона випадкова. Випадкова частка.
— Саме так. І це... це неприродно!
Шеріков саркастично засміявся:
— Не переймайтесь так цим, комісаре. Чоловіка спіймають, і все повернеться на круги своя. Ви знову зможете передбачувати поведінку людей, немов лабораторних пацюків у лабіринті. До речі, чому охороняється ця кімната?
— Я не хочу, аби довідалися, що машини не показують ніякого розрахунку. Це небезпечно для нашої воєнної кампанії.
— Хто саме довідався? Чи не Маргарет Дафф?
Рейнхарт неохоче кивнув:
— Вони надто полохливі, ці парламентарії. Якщо вони почують, що у нас немає розрахунку БСД, то захочуть припинити підготовку до війни і знову перейти до очікування.
— Надто повільно для вас, комісаре? Закони, дебати, наради, дискусії... скільки часу вивільняється, якщо вся влада зосереджена у руках однієї людини. Одна людина вказує людям, що робити, думає за них, спрямовує їх, спонукає.
Рейнхарт зміряв огрядного поляка оцінюючим поглядом.
— Добре, що нагадали. Як там справи з «Ікаром»? Як просувається робота над контрольною туреллю?
Широке обличчя Шерікова спохмурніло:
— Над контрольною туреллю? — Він непевно махнув рукою. — Загалом, усе гаразд. Графік ми наздоженемо.
Рейнхарт одразу насторожився:
— Наздоженете? Тобто ви все ще відстаєте?
— Ненабагато. Та ми впораємося. — Шеріков повернувся і рушив дверей. — Ходімте до кафетерію, вип’ємо по каві. Ви надто переймаєтесь усім цим, комісаре. Все буде добре.
— Мабуть, ваша правда. — Чоловіки вийшли у коридор. — Я вже на грані. Цей чоловік-змінна ніяк не йде мені з голови.
— Він уже щось накоїв?
— Та нічого особливого. Перепаяв дитячу забавку. Іграшковий відеопередавач.
— Правда? — зацікавився Шеріков. — Як перепаяв? Що саме?
— Я покажу, — і Рейнхарт повів Шерікова до свого офісу. Коли вони зайшли, Рейнхарт замкнув двері. Він дав Шерікову іграшку і пояснив, що саме змінив Коул. Шеріков наморщив чоло від подиву. Він знайшов защіпки на коробочці і натиснув на них. Коробочка відкрилась. Поляк присів на край столу і почав вивчати її вміст.
— Ви впевнені, що це зробив чоловік з минулого?
— Звісно. Причому майже мимохідь. Хлопчик випадково пошкодив його, коли грався надворі. Чоловік-змінна ішов повз, і малий попросив його полагодити. Він і полагодив.
— Дивовижно, — очі Шерікова так і прикипіли до приладу. — Такі крихітні реле. Як він міг...
— Що?
— Нічого, — Шеріков різко звівся на ноги і обережно закрив коробочку. — Я можу забрати цей передавач до своєї лабораторії? Я хотів би детальніше його вивчити.
— Звісно. Але навіщо?
— Жодних особливих причин. І ходімо нарешті пити каву, — Шеріков рушив до дверей. — Кажете, плануєте спіймати цього чоловіка за день-два?
— Знищити, а не спіймати. Ми усунемо його як одиницю даних. Саме зараз іде підготовка до атаки. І цього разу не буде ніяких промахів. Після наших бомб від Альбертинського хребта залишиться голе місце. Чоловіка треба знищити протягом наступних сорока восьми годин.
Шеріков неуважно кивнув:
— Звісно, — пробурмотів він із заклопотаним виразом обличчя. — Я вас чудово розумію.
Томас Коул грів руки, примостившись біля щойно розпаленого багаття. Уже починало світати, небо набувало фіолетово-сірої барви. Гірське повітря стало свіжим і прохолодним. Коул здригнувся і підсів ближче до вогню.
Вогонь приємно зігрівав руки. Його руки. Він поглянув на них, освітлених жовто-багряними спалахами. Нігті були брудними і поламаними. Майже на кожному пальці й долонях бородавки і мозолі. Але руки були гарними, з довгими тонкими пальцями. Він пишався ними, проте до кінця не розумів.
Коул сидів, глибоко поринувши в роздуми, обмірковуючи ситуацію.
Він провів у горах вже дві ночі й день. Перша ніч була найгіршою. Він зашпортувався і падав, обережно пробираючись по стрімких схилах, порослих колючими чагарниками та підліском...
Проте коли зійшло сонце, він був уже у безпеці, далеко в горах, між двома велетенськими вершинами. А коли сонце знову сіло, він уже встиг облаштувати собі сякий-такий прихисток і зібрати все необхідне для розпалювання багаття. Чоловік також змайстрував акуратну коробку-пастку, яка закривалась, якщо смикнути сплетену з трави мотузку. Один кролик уже впіймався, і пастка чекала наступного.
Поступово небо наливалося холодним темно-сірим металевим кольором. Гори були тихими і безлюдними. Десь далеко озвалася пташка, її щебетання відлунювало серед крутосхилів та ущелин. До першої птахи приєднались інші. У кущах щось зашаруділо, і звідти вискочило звіря.
Ось і настав день. Його другий день. Коул підвівся і почав відв’язувати кролика. Час снідати. А що потім? Він не мав подальших планів. Чоловік просто знав, що навіть ті інструменти, які вдалося врятувати, та його золоті руки дозволять йому прожити нескінченно довго. Він міг вполювати дичину і оббілувати її. Зрештою, він зможе побудувати собі житло, навіть пошити одяг зі шкури. А взимку...
Але так далеко наперед він не загадував. Коул стояв біля багаття, вперши руки в боки і вдивляючись у небо. Він примружив очі і раптом стрепенувся. Щось рухалось. Щось у небі повільно кружляло серед загальної сірості. Чорна цятка.
Він швидко затоптав вогонь. Що це може бути? Він напружив зір. Птах?
До першої цятки приєдналася друга. Дві цятки. Потім три. Чотири. П’ять. Вранішнім небом швидко рухався цілий флот. Рухався у напрямку гір.
У його напрямку.
Коул схопив кролика і кинувся до побудованого ним сховку з чагарнику. Там його ніхто б не зміг розгледіти. Але якщо вони бачили вогнище...
Він скорчився у своєму прихистку, спостерігаючи, як цятки поступово збільшуються. Це були літаки. Чорні безкрилі літаки, що наближалися з кожною секундою. Тепер він уже їх чув, віддалене глухе гудіння, що наростало, аж поки під його ногами не задрижала земля.
Перший літак зайшов у піке. Він рвонув униз, перетворившись на велетенську чорну брилу. Коул роззявив рота і припав до землі. Літак прогуркотів, виписуючи криву, і на бриючому польоті промчав над землею. Раптом з нього щось посипалося, якісь білі торбинки, розсіюючись, немов насіння.