— Що ви втрачаєте? Ви б уже були мертвий, якби ми не витягли вас із тих гір.
— Ви справді можете повернути мене у мій час?
— Звісно!
— І Рейнхарт цьому не завадить?
Шеріков засміявся:
— А що він зробить? Як він мене спинить? У мене є свої люди, ви їх бачили. Вони тоді висадилися навколо вас. Вас повернуть.
— Так. Я бачив ваших людей.
— То ви згодні?
— Згоден, — промовив Томас Коул. — Я змонтую її для вас. Я закінчу контрольну турель... за наступні п’ять днів.
IV
Трьома днями пізніше Джозеф Діксон штовхнув своєму босу через увесь стіл роздруківку з повідомленням внутрішньої пошти.
— Ось. Це може вас зацікавити.
Рейнхарт повільно підняв аркуш.
— Що це? І ви аж сюди прийшли, щоб мені це показати?
— Саме так.
— А чому не по відеофону?
Діксон похмуро посміхнувся.
— Ви зрозумієте, коли це прочитаєте. Це з Проксими Центавра.
— З Центавра!
— Від нашої контррозвідки. Вони надіслали це одразу мені. Ось, я зараз для вас розшифрую. А далі розбирайтеся вже самі.
Діксон обійшов стіл і зупинився біля Рейнхарта. Він нахилився над плечем комісара, взяв роздруківку і нігтем великого пальця зламав печатку.
— Приготуйтеся, — мовив Діксон. — Це буде для вас ударом. Якщо вірити нашим агентам на Армуні, Верховна рада Центавра скликала надзвичайне засідання щодо проблеми неминучого нападу Терри. Центаврійські агенти доповіли, що терранська бомба «Ікар» вже майже готова і що робота над нею завершується в підземних лабораторіях на Уралі під керівництвом фізика Пітера Шерікова.
— Це я й так знаю, безпосередньо від самого Шерікова. Вас дивує, що центаврійцям відомо про бомбу? Вони скрізь на Террі мають шпигунів.
— Це ще не все, — Діксон похмуро провів по пластині тремтячим пальцем. — Центаврійські агенти повідомили, що Пітер Шеріков, аби завершити монтування турелі, переніс механіка-експерта з минулого часового континууму!
Рейнхарт схопився за стіл. Він заплющив очі, йому забракло повітря.
— Чоловік-змінна все ще живий, — пробурмотів Діксон. — Я не знаю, як йому вдалося врятуватися. Або чому. Альбертинські гори зрівняли із землею. І як, до біса, він перетнув півсвіту?
Рейнхарт повільно розплющив очі, його обличчя перекосилося від люті.
— Шеріков! Він витяг його звідти ще до атаки. Я сам сказав йому, коли вона мала початися. Йому потрібна була допомога... чоловіка-змінної. Інакше він не зміг би дотриматися графіка.
Рейнхарт скочив на ноги і почав снувати кімнатою туди-сюди.
— Я вже повідомив БСД, що чоловіка-змінну знищено. Тепер машини показують попередній рахунок 7:6 на нашу користь.
Але ж цей рахунок базується на хибній інформації.
— Доведеться вам завантажити в машину нові дані.
— Ні, — Рейнхарт похитав головою. — Так не можна. Машини мають працювати. Ми не можемо дозволити, щоб вони знову зависли. Це надто небезпечно. Якщо Дафф дізнається, що...
— Що ж ви тоді збираєтесь робити? — Діксон підняв пластину з повідомленням. — Не можна залишати машини з неправдивою інформацією. Це державна зрада.
— Дані не можна відкликати! Єдиний вихід — вони мають стати правдою. — Рейнхарт роздратовано ходив з кутка в куток. — Чорт, я був певен, що він загинув. Інакше й бути не могло.
Його треба ліквідувати... за будь-яку ціну.
Раптом Рейнхарт зупинився.
— Турель. Вона вже має бути готова. Так?
На знак згоди Діксон повільно кивнув головою.
— За допомогою чоловіка-змінної Шеріков, скоріш за все, випереджає графік.
Сірі очі Рейнхарта засвітилися.
— Отже, з нього більше жодної користі... навіть для Шерікова. Можна ризикнути. Навіть якщо він чинитиме активний опір...
— Ви про що? — запитав Діксон. — Що ви задумали?
— Скільки бойових підрозділів ми маємо для негайного реагування? Які сили ми можемо залучити прямо зараз?
— З огляду на воєнний стан ми можемо проводити мобілізацію двадцять чотири години на добу. Зараз ми маємо сімдесят повітряних загонів і близько двохсот наземних. Сили Служби безпеки підпорядковані керівництву армії.
— Люди?
— Близько п’яти тисяч солдатів готові виступати, вони все ще на Террі. Більшість з них зараз везуть до військових транспортів. Я можу спинити їх у будь-який момент.
— А ракети?
— На щастя, пускові установки ще не демонтували. Поки що вони на Террі. Ще б кілька днів, і їх би відправили для втихомирювання колоній.
— Отже, вони готові до негайного використання?
— Так.
— Добре. — Рейнхарт, прийнявши рішення, міцно зчепив пальці. — Так і вчинимо. Якщо я не помиляюся, Шеріков має лише півдюжини повітряних одиниць і зовсім не має наземних машин. І людей чоловік з двісті. Звісно, ще якісь захисні щити...
— Що ви надумали?
Рейнхартове обличчя закам’яніло.
— Віддайте наказ усім доступним одиницям Служби безпеки негайно об’єднатися під вашим командуванням. Вони мають бути готовими відправлятись сьогодні о четвертій годині дня. Нанесемо декому візит, — похмуро заявив Рейнхарт. — Неочікуваний візит. Провідаємо Пітера Шерікова.
— Зупиніться, — наказав Рейнхарт.
Наземна машина скинула швидкість і завмерла. Рейнхарт обережно визирнув назовні і окинув поглядом горизонт.
Зусібіч, скільки бачило око, їх оточувала піщана поросла чагарником пустеля. Ніщо ніде не рухалося. Безголосся. Праворуч здіймались трава та пісок, утворюючи велетенські гори, цілий хребет, що не мав кінця-краю і зникав за обрієм. Це був Урал.
— Туди, — сказав Рейнхарт Діксону, показуючи пальцем. — Бачите?
— Ні.
— Придивіться. Важко помітити, якщо не знаєте, що шукати. Вертикальні труби, схожі на вентиляційні. Це перископи.
Нарешті і Діксон їх угледів.
— А я б проїхав повз них і не зауважив.
— Їх добряче замаскували. А головні лабораторії за милю під землею. Просто під хребтом. Вони практично неприступні. Шеріков побудував їх багато років тому, подбавши про те, щоб вони могли витримати будь-яку атаку: з повітря, із землі, реактивними снарядами.
— Мабуть, там, унизу, він почувається в безпеці.
— Так і є, — Рейнхарт перевів погляд у небо. Там можна було розгледіти кілька крихітних чорних цяток, що повільно кружляли на висоті. — То не наші, так? Я ж віддав наказ...
— Ні, не наші. Всі наші сили за полем зору. Ці належать Шерікову. Його патруль.
Рейнхарт розслабився.
— Це добре, — він потягнувся і увімкнув бортовий відеофон. — Ця лінія захищена? Її не можна простежити?
— До нас — неможливо. Сигнал ненаправлений.
Екран ожив. Рейнхарт набрав пароль і в очікуванні відповіді відкинувся на спинку сидіння.
Через якийсь час на екрані з’явилося зображення: масивне обличчя з кудлатою чорною бородою і великими очима.
Пітер Шеріков дивився на Рейнхарта з подивом та цікавістю.
— Комісаре! Звідки ви телефонуєте? Що...
— Як просувається робота? — холодно обірвав його Рейнхарт. — скоро буде готовий «Ікар»?
Шеріков аж засяяв від неприхованої гордості.
— Він готовий, комісаре. Ми на два дні випередили графік. «Ікар» готовий до запуску в космос. Я намагався зв’язатися з вашим кабінетом, проте мені сказали...
— Я не в кабінеті, — Рейнхарт нахилився ближче до екрана. — Відчиняйте ваш вхідний тунель на поверхні. Приймайте гостей.
Шеріков заморгав.
— Гостей?
— Я приїхав побачитися з вами. І з «Ікаром». Негайно відкривайте тунель.
— А де ви саме, комісаре?
— На поверхні.
У Шерікова затремтіли повіки.
— Що? Але ж...
— Відкривайте! — гримнув Рейнхарт і поглянув на годинник. — Я буду біля входу за п’ять хвилин. Сподіваюся, він буде відчиненим.
— Звісно, — Шеріков збентежено кивнув. — Я завжди радий вас бачити, комісаре. Проте я...