Діксон наказав подавити вогневі точки ворога. Над головою знову пронеслась армада поліцейських кораблів, і земля здригнулася від лиховісного гуркоту їхніх двигунів. Літаки злагоджено спікірували вниз на гармати, що обороняли пагорби.
Гармати забули про наземні машини і націлилися в небо, щоб відбити повітряну атаку. Знову і знову налітали кораблі, дроблячи гори титанічними вибухами.
Невдовзі гармати замовкли. Відлуння їхніх пострілів неохоче почало стихати і незабаром зовсім вщухло: бомбардування завдало ворогові нищівних втрат.
Діксон задоволено спостерігав за фіналом бомбардування. Літаки розсіялись у небі, мов мухи, що тріумфально розлітаються з мертвого кістяка, не чекаючи, поки займуть свої позиції екстрені роботизовані протиповітряні гармати, що вже почали пропікати небо вогнистими подихами енергії.
Діксон звірився з годинником. Ракети вже вилетіли з Північної Америки. Лишилося кілька хвилин.
Наземні машини, врятовані успішним бомбардуванням, почали перегруповуватися для нової фронтальної атаки. Вони знову поповзли вперед, крізь палаючу рівнину, долаючи понівечені гори, тримаючи курс на перекручені уламки, що до цього були захисними гарматами. Вони рухалися до вхідного тунелю.
Одинока гармата відкрила по них кволий вогонь, проте машини невблаганно наступали. Шерікові солдати квапилися з тунелю на поверхню, щоб там зустріти атаку. Перша машина виповзла з улоговини поміж пагорбів...
І тут уперіщив захисний вогняний дощ. Повсюди з’являлись малі роботизовані гармати, вони витикали свої тонкі дула з-за прихованих захисних екранів, дерев, кущів, скель та кам’яних брил. Поліцейські машини потрапили під цей перехресний обстріл, мов у розставлену під пагорбами пастку.
До застряглої техніки униз по схилах мчали охоронці Шерікова. Машини відкрили по людях вогонь, і рівнина закипіла від диму вибухів. Роботизована гармата припала, мов слимак, до землі, і з ревиськом почала розстрілювати найближчі машини.
Діксон нервово здригнувся. Лише кілька хвилин. Ось-ось. Він прикрив долонею очі і поглянув у небо. Поки що нічого не видно. І від Рейнхарта з-під землі ще не надійшло жодної звістки. Очевидно, комісар потрапив у халепу. Безсумнівно, там, у лабіринті тунелів, заплутаній павутині проходів, що пронизували землю під горами, йшла відчайдушна боротьба.
У небі, приймаючи нерівний бій, кілька Шерікових захисних кораблів висунули свої жала.
На рівнину висипали охоронці Шерікова. Низько пригинаючись, вони бігли до застиглих машин. Гуркочучи гарматами, на них накинулись поліцейські кораблі.
Діксон затамував подих...
Ось і перша ракета. Частина гори зникла, перетворившись на дим та оплавлені уламки. Теплова хвиля шмагонула Діксона по обличчю. Він швидко заскочив до свого корабля і злетів, забираючись подалі від того, що коїлось у горах. Він озирнувся. Наближалися другий і третій снаряди. Серед гір зяяли широченні вирви, нагадуючи ряд вищерблених зубів. Тепер можна було вдарити безпосередньо по підземних лабораторіях.
А на поверхні наземні машини завмерли на безпечній відстані, очікуючи, поки закінчиться ракетна атака. Щойно вдарила восьма, вони знову рушили.
Діксон розвернув свій корабель і знову взяв курс на гори. Лабораторія оголилася. Верхні її секції були знесені, і вона лежала, мов пошматована велетенським вибухом консервна бляшанка, виставивши на огляд свої горішні поверхи. Люди і машини сочилися всередину, змагаючись з охоронцями, що дерлися назовні.
Діксон спостерігав за боєм. Він бачив, як на вцілілих ліфтах люди Шерікова піднімають на поверхню важкі гармати, масивну роботизовану артилерію. Проте поліцейські кораблі знову лягли у віраж, в небі не лишилось Шерікових захисних патрулів. Винищувачі з ревом кинулись униз і описали дугу над оголеною лабораторією. Посипались невеличкі бомби, які точно вціляли у гармати.
Раптом у кораблі Діксона клацнув відеофон. Діксон різко повернувся до екрана. На ньому з’явилось обличчя Рейнхарта.
— Давайте відбій. — На ньому був подертий однострій, на щоці кривавила глибока рана. Він кисло посміхнувся Діксону і відкинув з обличчя пасмо скуйовдженого волосся. — Битву закінчено.
— А Шеріков...
— Він відкликав охорону. Ми уклали перемир’я. Все кінчено.
Досить. — Рейнхарт вдихнув на повні груди і провів рукою по шиї, стираючи бруд та піт. — Приземляйтесь і одразу спускайтеся сюди.
— А що чоловік-змінна?
— Про нього потім, — похмуро промовив Рейнхарт, витягаючи зброю. — А поки що спускайтеся вниз. Ви мені негайно потрібні тут.
Рейнхарт відвернувся від екрана. В кутку кімнати мовчки стояв Шеріков.
— Ну, — гримнув Рейнхарт. — Де він? Де ви його переховуєте?
Шеріков нервово облизав губи і подивився на Рейнхарта.
— Комісаре, ви точно...
— Війська відкликані. Лабораторії — в безпеці. Як і ваше життя. Тепер ваш хід, — Рейнхарт, стиснувши у руках зброю, почав підходити до Шерікова. — Де він?
Якусь мить Шеріков вагався. Потім знеможено кивнув головою.
— Гаразд. Я покажу вам, де він, — ледь чутно прошепотів він. — Нам треба спуститись. Ходімо.
Рейнхарт вийшов за Шеріковим у коридор. Поліцейські та охоронці швидко працювали, розчищаючи проходи від уламків та гасячи водневі вогнища, які ще повсюди палали.
— І без фокусів, Шеріков.
— Авжеж, без фокусів, — покірно повторив за ним Шеріков. — Томас Коул зараз сам. У найвіддаленішому крилі лабораторії.
— Коул?
— Чоловік-змінна. Його так звати, — поляк трохи повернув назад свою масивну голову. — У нього є ім’я.
Рейнхарт підняв зброю.
— Швидше. Я не хочу, щоб щось пішло не так. Я прийшов за ним.
— Ви маєте дещо пам’ятати, комісаре.
— Що?
Шеріков зупинився.
— Комісаре, з кулею нічого не повинно трапитися. З контрольною туреллю. Все залежить від неї: війна, весь наш...
— Я знаю. З цією клятою штуковиною нічого не трапиться. Ходімо.
— Якщо її пошкодити...
— Я прийшов не за кулею. Мене цікавить лише... лише Томас Коул.
Вони дійшли до кінця коридору і зупинилися перед металевими дверима. Шеріков кивнув у бік дверей:
— Він там.
Рейнхарт зробив крок назад.
— Відчиніть двері.
— Самі відчиняйте. Я не хочу брати в цьому участі.
Рейнхарт здвигнув плечима і підійшов до дверей. Тримаючив одній руці зброю, він підняв іншу і провів нею перед сенсорним замком. Жодної реакції.
Комісар насупився. Він штовхнув двері рукою, і раптом ті відчинилися. Рейнхарт зазирнув у невеличку лабораторію. Він побачив верстат, інструменти, купи обладнання, вимірювальні прилади і напівпрозору кулю в центрі верстата — контрольну турель.
— Коуле? — Рейнхарт швидко зайшов до кімнати, роззирнувся і раптом запанікував. — Де...
У кімнаті було порожньо. Томас Коул зник.
Коли ударила перша ракета, Коул завмер і перестав працювати.
Струснувши підлогу під його ногами, десь далеко землею прокотився віддалений гуркіт. На верстаті затанцювали інструменти та обладнання. Плоскогубці із дзенькотом упали на підлогу. Перекинулася коробка з крихітними гвинтиками, і ті покотилися в усі боки.
Якийсь час Коул дослухався. Потім обережно підняв з верстака напівпрозору кулю і ніжно пробіг по ній пальцями, замислено оглядаючи її вицвілими блакитними очима. Через якийсь час він поклав кулю на місце.
Роботу було завершено. Щоки чоловіка-змінної взялися блідим рум’янцем гордості. Куля — це найкраще з того, що він будь-коли майстрував, найдосконаліше його творіння.
Глибокий гуркіт припинився. Коул одразу насторожився.
Він схопився зі своєї табуретки, підскочив до дверей і постояв під ними, уважно дослухаючись до того, що діялося з протилежного боку. До нього долинали шум, вигуки, тупіт охоронців, що пробігали повз і тягли важке обладнання.