Усі члени Ради посхоплювалися з місць. Кімната сповнилася гамором, що переростав у справжній ґвалт.
— Не може бути! — Рейнхарту стало важко дихати. — Це неможливо. Якщо Коул вирішив проблему Хеджа, це означає... — він запнувся.
— Це означає, що гіперсвітловий двигун тепер можна використовувати для космічних подорожей, — жестом закликаючи до тиші, закінчив за нього Шеріков. — Чого і прагнув Хедж. Мої люди вивчають фотографії контрольної турелі, але вони все ще не знають, чому і як таке могло статися. Проте ми маємо повні записи роботи над нею. Ми можемо скопіювати схему, щойно відбудують лабораторію.
До присутніх у кімнаті почало доходити розуміння того, що трапилось.
— Тобто скоро стане можливо будувати гіперсвітлові кораблі, — вражено пробурмотіла Маргарет Дафф. — А якщо ми це зможемо...
— Коли я показав Коулу контрольну турель, він здогадався про її призначення. Не моє розуміння її призначення, а початкове призначення, яке вкладав у неї Хедж. Коул зрозумів, що насправді «Ікар» — лише недобудований космічний корабель, а ніяка не бомба. Він бачив те саме, що і Хедж — гіперсвітловий космічний двигун. І він зробив так, що «Ікар» запрацював.
— Ми можемо пролетіти повз Центавр, — пробурмотів Діксон тремтячими губами. — Поразка у війні нічого не означає. Ми залишимо імперію далеко позаду. Ми покинемо галактику.
— Перед нами відкритий увесь всесвіт, — погодився Шеріков. — Замість того, щоб змагатися із немічною імперією, ми зможемо розвідувати та досліджувати безмежний космос, безліч світів, створених Богом.
Маргарет Дафф підвелась і повільно підійшла до величезних зоряних мап, що висіли над ними у дальньому кінці кімнати. Вона довго стояла, розглядаючи міріади сонць, легіони систем, і це видовище викликало у неї трепет.
— Думаєте, він усе це розумів? — раптом запитала вона. — Те, що ми тут бачимо на мапах.
— Томас Коул — дивна людина, — промовив Шеріков немов сам до себе. — Очевидно, він інтуїтивно відчуває механізми, розуміє, як усе повинно працювати. І ця інтуїція радше в його руках, ніж у голові. Він — щось на кшталт генія, які трапляються серед художників чи композиторів. Та не серед науковців. Він не володіє ні вербальними знаннями про речі, ні семантичними співвідношеннями. Він працює із самими механізмами. Безпосередньо з ними. Сумніваюся, що Томас Коул міг спрогнозувати результати своєї роботи. Він дивився на кулю, на контрольну турель і бачив недопаяні реле. Він бачив незавершену роботу. Недобудовану машину.
— Щось, що потребує ремонту, — вставила своє Маргарет Дафф.
— Саме так. Щось, що потребує ремонту. Немов художник, він бачив перед собою вже готову роботу. Його цікавило лише одне: як за допомогою своїх рук зробити найкращу у своєму житті річ. А нам його вміння відкрило увесь всесвіт, безмежну кількість галактик та незвіданих систем. Нескінченних світів, небачених світів.
Рейнхарт непевно підвівся.
— Приступимо краще до роботи. Треба організувати конструкторські групи. Сформувати розвідницькі екіпажі. Ми маємо переорієнтуватися з воєнної промисловості на кораблевудування. Почати виробництво гірничого та геологорозвідувального обладнання для дослідницької роботи.
— Саме так, — сказала Маргарет Дафф, замислено подивившись на нього. — Проте вас це ніяк не стосується.
Рейнхарт усе зрозумів з виразу її обличчя. Він швидко витяг пістолет і позадкував до дверей. Діксон схопився зі стільця і кинувся за ним.
— Назад! — закричав Рейнхарт.
Маргарет Дафф подала знак, і навколо двох чоловіків зімкнулася фаланга урядових охоронців. Це були похмурі досвідчені солдати з магнітними наручниками напоготові.
Рейнхарт наводив бластер то на членів Ради, що сиділи приголомшені на своїх місцях, то на Маргарет Дафф, цілячись прямо в її яскраво-блакитні очі. Обличчя комісара спотворювала гримаса божевільного страху.
— Назад! Перший, хто наблизиться, тут і ляже!
Пітер Шеріков ковзнув зі свого стільця і одним широким стрибком подолав відстань до дверей. Його велетенський порослий чорним волоссям кулак метнувся у нищівному ударі. Рейнхарт відлетів до стіни, з глухим стуком врізався в неї і повільно сповз на підлогу.
Урядові охоронці швидко надягли на нього наручники і, смикнувши, поставили за ноги. Його тіло немов заціпеніло, з рота капала кров. Передні зуби комісара надщербились, очі посоловіли. Діксон стояв з роззявленим ротом, вражено спостерігаючи за тим, як на його руках і ногах заклацуються наручники.
Рейнхарта поволокли до дверей, його пістолет грюкнув на підлогу. Котрийсь із членів Ради підняв його і почав з цікавістю розглядати. Потім обережно поклав на стіл.
— Повністю заряджений, — пробурмотів він. — Хоч бери і стріляй.
Роз’юшене Рейнхартове обличчя потемніло від ненависті.
— Треба було всіх вас убити. Всіх до одного! — Його губи скривились у зневажливій посмішці. — Якби я лише міг звільнити руки...
— Не зможете, — сказала Маргарет Дафф. — Забудьте про це. — Вона подала знак охоронцям, і вони виштовхали Рейнхарта і Діксона, які скажено відбивалися, з кімнати.
Якусь мить у кімнаті було тихо. Потім члени Ради заворушились у своїх кріслах і нарешті змогли перевести подих.
Шеріков підійшов і поклав свою величезну лапу на плече Маргарет Дафф.
— З вами все гаразд, Маргарет?
Вона спромоглася на слабку усмішку.
— Так. Дякую...
Шеріков ледь доторкнувся до її м’якого волосся. Потім відійшов і почав ретельно складати папери у свій портфель.
— Мені вже час. Я зв’яжуся з вами пізніше.
— Куди ж ви? — нерішуче запитала вона. — Чому б вам не лишитись і...
— Мені необхідно повертатися на Урал, — Шеріков усміхнувся у свою чорну бороду і рушив до дверей. — У мене лишилася ще одна важлива невирішена справа.
Коли до кімнати зайшов Шеріков, Томас Коул сидів на ліжку. Більша частина його незграбного безвольного тіла була запечатана у конверт з прозорого герметичного пластику. Біля нього безупинно гуділи два обслуговуючі роботи, перевіряючи пульс, дослухаючись до дихання, міряючи тиск і температуру тіла пацієнта.
Коул зміг ледь повернутися до огрядного поляка, який поставив на підлогу свій портфель і присів на підвіконня.
— Як почуваєтеся? — запитав Шеріков.
— Краще.
— Бачите, як прогресує медицина? За кілька місяців ваші опіки загояться.
— Як іде війна?
— Війна скінчилася.
Губи Коула поворухнулись.
— А «Ікар»...
— «Ікар» полетів, як і очікували. Як ви очікували, — Шеріков нахилився в бік ліжка. — Коуле, я вам дещо пообіцяв і маю намір дотриматися слова... щойно ви одужаєте.
— Повернути мене у мій час?
— Так. Зараз це досить легко, тим паче, що Рейнхарта змістили з посади. Ви знову будете вдома, у своєму часі, у своєму світі. Ми можемо дати вам платинові зливки або щось інше так само вартісне, щоб налагодити ваш бізнес. Вам потрібен новий ремонтний візок. Інструменти. І одяг. Думаю, цьому зарадять кілька тисяч доларів.
Коул мовчав.
— Я вже зв’язався з відділом історичних досліджень, — вів далі Шеріков. — Часова куля буде готова, щойно готовими будете ви. Ми вам усі начебто зобов’язані, як ви, напевне, розумієте.
Ви дали нам можливість втілити в життя нашу мрію. Вся планета гуде від збудження. Ми переналаштовуємо нашу економіку з воєнних цілей на...
— То вони не тримають на мене зла, не проклинають через те, що трапилося? Бомба не вибухнула, купа людей мала почуватися досить паскудно.
— Спочатку. Та потім вони зрозуміли, що їх чекає у майбутньому. Шкода, що ви не залишитеся тут, щоб побачити це на власні очі, Коуле. Терра нарешті скине кайдани, люди полетять до далеких зірок. Вони хочуть, щоб гіперсвітловий корабель був готовий до кінця тижня! Ми отримали вже тисячі заяв, підписаних чоловіками та жінками, які прагнуть полетіти першим кораблем.