— Не можете подивитись правді у вічі? Краще допоможіть знайти банку.
Раптом від дверей долинуло якесь шарудіння. Вони озирнулись. У дверях стояв Пітнер і з цікавістю роздивлявся довгий Жаб’ячий коридор.
— Що ви тут забули? — запитав Харді. — Ми дуже зайняті.
— Ви хочете його випробувати? — Пітнер зайшов до кімнати. — А навіщо всі ці котушки і реле?
— Усе дуже просто, — промовив Гроут, заяснівши на обличчі. — Це мій винахід. Оцей кінець...
— Я йому поясню, — сказав Харді. — А то ви його геть заплутаєте. Так, ми саме збиралися запустити першу пробну жабу. Якщо хочете, юначе, можете лишатись. — Він відкрив банку і витяг звідти вологу жабу. — Як бачите, у цієї труби є вхідний і вихідний отвори. Випускаємо жабу біля вхідного. Можете зазирнути всередину. Ну ж бо!
Пітнер заглянув у вхідний отвір труби і побачив довгий чорний тунель.
— А що це за позначки?
— Розмітка. Гроуте, вмикайте.
Конструкція загула. Харді посадив жабу в трубу і захряснув металеві дверцята.
— Це щоб жаба не вибралась назовні з цього боку.
— А навіщо вам труба такого діаметру? — запитав Пітнер. — Тут помістився б навіть дорослий чоловік.
— Дивіться, — Харді увімкнув пальник. — Цей кінець труби нагрівається. Тепло змушуватиме жабу стрибати далі по трубі, а ми спостерігатимемо за нею крізь віконце.
Вони зазирнули у трубу. Жаба тихо сиділа, підібгавши під себе лапки, і сумно дивилася вперед.
— Стрибай, дурна жабо, — гаркнув Харді і додав вогню у пальнику.
— Не так сильно, садисте! — вигукнув Гроут. — Ви що, підсмажити її хочете?
— Дивіться! — крикнув Пітнер. — Вона ворушиться.
Жаба стрибнула.
— Дно труби почало нагріватися, — пояснив Харді. — Їй треба продовжувати стрибати, щоб не обпектись. Дивіться.
Раптом Пітнер перелякано зойкнув:
— Господи, професоре! Жаба зменшилась. Вона стала вдвічі меншою, ніж була.
Харді сяяв.
— Це і є диво. Розумієте, з протилежного кінця труби встановлене силове поле. Тепло змушує жабу стрибати вперед, а поле діє таким чином, що мірою наближення до нього жива тканина скорочується в розмірі. Що далі жаба стрибає, то меншою стає.
— Але навіщо?
— Це єдиний спосіб зменшити відстань, на яку вона стрибає. Стрибнувши, жаба зменшується, отже, і дальність стрибка зменшується пропорційно. Ми налаштували поле так, що жаба стрибатиме відповідно до умов парадоксу Зенона.
— І чим це все закінчиться?
— А це, — мовив Харді, — і є те питання, заради якого ми все це затіяли. В кінці труби б’є фотоновий промінь, який жаба має перетнути, якщо, звісно, коли-небудь до нього дістанеться.
Якщо ж у неї це вийде, силове поле відключиться.
— У неї вийде, — пробурмотів Гроут.
— Ні. Вона ставатиме все меншою і меншою, а стрибки — все коротшими і коротшими. Для неї труба постійно збільшуватиметься, до безкінечності. Вона ніколи звідти не вибереться.
Вони перезирнулися.
— Не будьте таким впевненим, — сказав Гроут.
Вони подивились крізь віконце у трубу. Жаба подолала вже значну відстань і стала майже крихітною цяткою, не більшою за муху, що вперто просувалась по трубі. Вона ще більше зменшилась, до розміру голівки шпильки, а потім і зовсім зникла.
— Нічого собі! — вимовив Пітнер.
— Пітнере, ви вільні, — сказав Харді, потираючи руки. — Ми з професором Гроутом маємо дещо обговорити.
Він зачинив за хлопцем двері.
— Отже, — мовив Гроут. — Ви спроектували трубу. Що сталося з жабою?
— Ну, вона все ще стрибає, десь у субатомному світі.
— Ви шахрай. Очевидно, що там, у трубі, жабу спіткало нещастя.
— Якщо ви насправді так думаєте, — сказав Харді, — чому б вам самому не оглянути трубу.
— А от і огляну. Сам.
— Як забажаєте, — посміхнувся Харді. Він вимкнув газ і відчинив металеві дверцята.
— Дайте мені ліхтарик, — сказав Гроут. Харді вручив йому ліхтарик, і професор, крекчучи, поліз у трубу. Зсередини, відлунюючись від стінок, пролунав його голос: — Тільки цього разу без фокусів!
Харді зачекав, поки ноги Гроута зникли у трубі. Потім він нагнувся і зазирнув усередину. Гроут сидів зігнувшись і важко дихав.
— Що трапилося? — запитав Харді.
— Тут надто тісно...
— Невже? — посмішка Харді стала ще ширшою. Він вийняв з рота люльку і поклав її на стіл. — Що ж, гадаю, я знаю, як цьому зарадити.
Він грюкнув металевими дверцятами, оббіг трубу і клацнув вмикачами. Засвітилися трубки, затріскотіли реле.
Харді склав на грудях руки.
— Починай стрибати, мила жабко, — проказав він. — Стрибай щодуху.
Він підійшов до газового крана і повернув його.
У трубі було дуже темно. Гроут довго лежав нерухомо. В його голові роїлися різні думки. Що це з Харді? Що він замислив? Зрештою, він оперся на лікті і вдарився головою об трубу.
Починало припікати.
— Харді! — прогримів його сповнений паніки голос. — Відчиніть дверцята! Чого ви домагаєтеся?
Він спробував розвернутись у трубі, щоб добратися до дверцят, проте не зміг. Не лишалося нічого іншого, окрім як просуватися вперед. Він почав повзти, тихо бурмочучи собі під ніс:
— Заждіть, Харді. Дожартуєтесь ви. Не знаю, на що ви сподіваєтеся...
Раптом труба підскочила. Гроут упав, ударившись підборіддям об метал. Він заморгав. Труба виросла, тепер тут місця було більш ніж достатньо. А його одяг! Сорочка і штани теліпалися на ньому, мов на городньому опудалі.
— Святі небеса, — пропищав Гроут тоненьким голоском і став на коліна. Він розвернувся і поповз по трубі назад, туди, звідки прийшов, до металевих дверцят. Він штовхнув їх, проте вони не піддалися. Тепер він був надто маленьким, щоб відчинити їх силою.
Геть розгублений, у такому стані він просидів доволі довго, і лише коли металева підлога під ним стала надто гарячою, неохоче відповз далі по трубі, у прохолодніше місце. Він підвівся і почав похмуро вдивлятись у темряву.
— І що мені тепер робити? — запитав він сам себе.
Через якийсь час до нього повернулося самовладання.
— Треба мислити логічно. Одного разу я вже потрапив у силове поле, а отже, зменшився вдвічі. Тепер я, мабуть, футів три заввишки. І труба має тепер бути вдвічі довшою.
Зі своєї величезної кишені він дістав ліхтарик, кілька аркушів паперу і зробив деякі підрахунки. Користуватися ліхтариком було майже неможливо.
Підлога під ногами знову нагрілася, і він мимохіть відступив трохи далі по трубі, щоб не обпектись.
— Якщо я залишатимусь тут достатньо довго, — пробурмотів він, — я зможу...
Труба знову підскочила, збільшуючись у всіх напрямках, і він, задихаючись від гніву, почав борсатись у морі грубої тканини. Зрештою, йому таки вдалося звільнитися від одягу.
— Півтора фути, — промовив Гроут, роззираючись довкола. — Більше я і на дюйм не зрушу з місця.
Проте коли підлога почала припікати, він перебрався ще трохи вперед.
— Три чверті фута, — його обличчя почало заливати потом. — Три чверті нещасного фута.
Він подивився вперед. Далеко, аж у далекому кінці Жаб’ячого коридору, сяяла цяточка світла, фотоновий промінь, що перетинав трубу. Якби ж можна було до нього добратись, якби ж змогти!
Якийсь час Гроут розмірковував над своїми підрахунками.
— Що ж, — нарешті промовив він. — Сподіваюсь, я не помилився. Згідно з розрахунками, я маю добратися до променя приблизно за дев’ять з половиною годин, якщо йтиму не зупиняючись. — Він глибоко зітхнув і закинув на плече ліхтарик. — Хай там як, — пробурмотів Гроут, — до того часу я стану геть крихітним... — і з високо піднятою головою він рушив уперед.
Професор Харді повернувся до Пітнера.
— Розкажіть студентам, що ви бачили сьогодні вранці.
Усі подивилися на Пітнера. Той нервово сковтнув слину.
— Ну, я був у підвалі. Професор Гроут попросив мене спуститись подивитися на Жаб’ячий коридор. Там саме мав початися експеримент.