Нависаючи над опуклим корпусом лайнера внутрішніх перельотів, летіли троє видовжених марсіанських кораблів-перехоплювачів, насторожених та готових до будь-якої непередбачуваної ситуації. Лайнер почав заходити на посадку, і кораблі-перехоплювачі знизилися, щоб приземлитись неподалік.
— Там щось відбувається, — з тривогою сказала жінка-пасажир. — Господи, я думала, ми вже все владнали з цими марсіанами. Що ж тепер буде?
— Я не звинувачую їх за цей останній обшук, — мовив своєму супутникові огрядний бізнесмен. — Зрештою, наш корабель — останній на маршруті Марс — Терра. Нам дуже пощастило, що вони взагалі нас відпустили.
— Думаєте, все-таки буде війна? — запитав юнак у дівчини, що сиділа поруч із ним. — Ці марсіани не посміють воювати проти нас, адже у Терри така зброя, така розвинута промисловість! Ми могли б приборкати їх за місяць. Це все порожні балачки.
Дівчина поглянула на сусіда:
— Не варто бути таким упевненим. Марс у відчаї. Вони битимуться не на життя, а на смерть. Я прожила на Марсі три роки, — вона здригнулася. — Хвала Всевишньому, я звідти вибралась. Якби...
— Приготуватися до посадки! — пролунав голос пілота.
Корабель почав повільно приземлятися, опускаючись на запасний космодром нечасто відвідуваного супутника. Все нижче і нижче. Скрегіт, різкий поштовх, після якого запала тиша.
— Приземлилися, — промовив огрядний бізнесмен. — Їм краще поводитися з нами належним чином. Якщо вони порушать бодай один пункт Космічного кодексу, Терра розірве їх на шмаття.
— Будь ласка, залишайтеся на своїх місцях, — пролунав голос пілота. — Закони Марса забороняють покидати корабель.
Ми маємо залишатися тут.
Пасажири неспокійно заворушилися. Деякі почали нервово гортати якесь читво, інші боязко та напружено роздивлялися безлюдний космодром, де приземлились марсіанські кораблі-перехоплювачі і тепер вивергали зі своїх шлюзів озброєних чоловіків.
Марсіанські солдати швидким кроком перетнули поле, наближаючись до терранського корабля.
Цей лайнер внутрішніх перельотів був останнім пасажирським судном, що летіло з Марса на Терру. Всі інші кораблі, уникаючи небезпеки, відлетіли давним-давно, ще до початку воєнних дій. Його пасажирами були терранці, які не встигли вчасно повернутися додому: бізнесмени, експатріанти, туристи...
— Як думаєте, чого їм треба? — запитав юнак у дівчини. — Цих марсіан годі зрозуміти. Спершу вони дають кораблю зелене світло, дозволяють злетіти, а тепер наказують, щоб ми знову приземлилися. До речі, мене звати Тачер. Боб Тачер. Оскільки якийсь час нам доведеться тут пробути...
Відчинився люк. Балачки одразу увірвались, всі повернулися у бік входу. Там, на тлі холодного сонячного світла, з’явився одягнений у чорне марсіанський службовець, обласний ляйтер, який уважним поглядом окинув салон. За його спиною, зі зброєю напоготові, стояла групка марсіанських солдатів.
— Це не займе багато часу, — оголосив ляйтер, заходячи до салону, солдати рушили слідом за ним. — Скоро ви зможете летіти далі.
Між рядами пасажирів прокотилося полегшене зітхання.
— Подивіться на нього, — прошепотіла дівчина Тачеру. — Як же я ненавиджу цих чорномундирників!
— Це всього лише обласний ляйтер, — мовив Тачер. — Не хвилюйтеся.
Якусь мить ляйтер просто стояв, вперши руки в боки і з кам’яним виразом обличчям оглядаючи людей.
— Я наказав посадити ваш корабель, щоб обшукати кожну особу на борту, — повідомив він. — Ви — останні терранці, що покидають нашу планету. Більшість із вас — звичайні невинні люди, і мені до таких байдуже. Мене цікавлять троє диверсантів, троє терранців, двоє чоловіків і жінка, що вчинили акт неймовірної жорстокості та руйнівної сили. Ми маємо підстави вважати, що вони перебувають на борту цього корабля.
Зусібіч долинув шепіт подиву та обурення. Ляйтер махнув солдатам, і ті пішли за ним поміж рядами.
— Дві години тому було знищено марсіанське місто. На його місці не лишилося нічого, крім величезної вирви. Місто щезло з усіма його мешканцями. Ціле місто зникло за секунду! Марс не заспокоїться, поки троє диверсантів залишатимуться на волі. Нам відомо, що вони на борту цього лайнера.
— Це неможливо, — обізвався огрядний бізнесмен. — Немає тут ніяких диверсантів.
— От з вас і почнемо, — сказав ляйтер, зупиняючись біля його крісла. Один із солдатів подав йому квадратну металеву коробку. — Зараз ми дізнаємося, говорите ви правду чи обманюєте. Підведіться. Встаньте з місця.
Червоніючи, чоловік повільно підвівся.
— Розумієте...
— Ви причетні до знищення міста? Відповідайте!
Чоловік судомно сковтнув слину і сердито промовив:
— Я нічого не знаю про знищення міста. Окрім того...
— Він каже правду, — долинув з коробки механічний голос.
— Наступний, — ляйтер зробив крок по проходу.
Худий лисий чоловік боязко підвівся.
— Ні, сер, — сказав він. — Я нічогісінько про це не знаю.
— Він каже правду, — підтвердила коробка.
— Наступний! Встаньте!
Один за одним пасажири підводилися, відповідали і знову полегшено сідали. Нарешті залишилось лише декілька осіб, яких ще не допитали. Ляйтер зупинився і пильно на них подивився.
— Лишилось п’ятеро. Трійця має бути серед вас. Ми звузили коло підозрюваних, — його рука потяглася до пояса. Щось спалахнуло — жезл з блідого вогню. Він підняв його і спокійно націлив на п’ятьох пасажирів. — Гаразд, ви перший. Що вам відомо?
Ви причетні до знищення нашого міста?
— Ні, жодним чином, — пробурмотів чоловік.
— Так, він говорить правду, — байдуже підтвердила коробка.
— Наступний!
— Нічого... Я нічого не знаю. Я до цього непричетний.
— Правда, — сказала коробка.
У салоні запала тиша. Залишилося троє людей: чоловік середнього віку з дружиною і сином років дванадцяти. Вони стояли в кутку з білими мов крейда обличчями і переляканими очима дивились на ляйтера та жезл у його темних руках.
— Це маєте бути ви, — проскреготав ляйтер, наближаючись до них. Марсіанські солдати підняли зброю. — Це маєте бути ви. Ти, хлопче, що ти знаєш про знищення нашого міста? Відповідай!
Хлопець похитав головою:
— Нічого, — прошепотів він.
Якусь мить коробка мовчала.
— Він каже правду, — неохоче визнала вона.
— Наступний!
— Я непричетний до знищення вашого міста, — сказав чоловік. — Ви гаєте свій час.
— Правда, — підтвердила коробка.
Якийсь час ляйтер стояв, крутячи в руках свій жезл. Зрештою, він засунув його назад за пояс і подав солдатам знак виходити.
— Можете летіти далі, — сказав він і рушив слідом за солдатами. Біля люка він зупинився і оббіг пасажирів похмурим поглядом. — Ви можете летіти... Але Марс не дозволить ворогові втекти. Трьох диверсантів піймають, я вам обіцяю. — Він замислено потер своє смагляве підборіддя. — Дивно. Я був певен, що вони на цьому кораблі.
Він знову холодно подивився на терранців.
— Можливо, я й помилявся. Ну гаразд, летіть, але запам’ятайте: цю трійцю піймають, навіть якщо на пошуки підуть роки. Марс спіймає їх і покарає! Присягаюся!
Тривалий час ніхто не наважувався порушити мовчанки. Тихо і спокійно загули двигуни, корабель незграбно піднявся, щоб крізь морок космосу домчати пасажирів додому, до їхньої рідної планети. З кожною секундою дедалі більше віддалялися Деймос і червона куля Марса, тьмяніючи і поступово зникаючи.
Нарешті пасажири змогли полегшено зітхнути.
— Багато галасу даремно, — пробурчав хтось.
— Варвари! — вигукнула жінка.
Дехто підвівся і попростував між рядами до кімнати відпочинку та коктейльного бару. Сусідка Тачера також встала і накинула на плечі жакет.
— Перепрошую, — мовила вона, пробираючись повз нього.
— Ви у бар? — запитав Тачер. — Не проти, якщо я приєднаюсь?
— Звісно.
Вони рушили за іншими до кімнати відпочинку.
— Слухайте, — сказав Тачер, — а я й досі не знаю вашого імені.
— Мене звати Мара Гордон.
— Мара? Яке чудове ім’я! А ви з якої частини Терри? Північна Америка? Нью-Йорк?