— Я бувала у Нью-Йорку, — промовила Мара. — Там так гарно!
Дівчина була доволі гарненькою: струнка, зґрабна, з густим темним волоссям, що спадало їй на плечі.
Вони зайшли до кімнати відпочинку і нерішуче зупинилися.
— Давайте сядемо за столик, — запропонувала Мара, окидаючи оком відвідувачів бару, в основному чоловіків. — Як вам той?
— Але він уже зайнятий, — зауважив Тачер, дивлячись на огрядного бізнесмена, який щойно вмостився за столик, поставивши свою валізу для зразків товарів на підлогу. — Ми ж не сидітимемо поряд з ним?
— О, все гаразд, — мовила Мара, прямуючи до столика. — Ви не проти, якщо ми тут приземлимося? — запитала вона у чоловіка.
Той подивився на неї і поволі підвівся.
— Буду тільки радий, — пробурмотів він, пильно розглядаючи Тачера. — Проте за мить до мене приєднається мій товариш.
— Нічого, місця всім вистачить, — сказала Мара, сідаючи; Тачер допоміг їй, присунувши стілець. Він сів поруч і раптом помітив, як дивно дивляться один на одного Мара і бізнесмен.
Йому чомусь здалося, що вони віддавна знайомі. Чоловік був середнього віку, мав багряно-червоне обличчя, втомлені сірі очі та помережені сплетінням вен руки. Він сидів, нервово постукуючи пальцями по столу.
— Мене звати Тачер, — відрекомендувався йому юнак і простяг руку. — Боб Тачер. Оскільки нам доведеться якийсь час перебувати разом, може, ближче познайомимося?
Чоловік пильно на нього подивився. Потім повільно потиснув руку.
— Чому б ні? Мене звати Еріксон. Ральф Еріксон.
— Еріксон? — усміхнувся Тачер. — Якщо не помиляюся, ви комерсант? — він кивнув на валізу для зразків товарів, що стояла на підлозі. — Так?
Той, що назвався Еріксоном, почав було відповідати, але відволікся. До столика підходив чоловік, на вигляд років тридцяти.
Він окинув присутніх дружнім поглядом.
— Що ж, летимо далі, — сказав він Еріксону. — Привіт, Маро! — Він відсунув стілець і швидко сів, склавши перед собою на столі руки. Потім помітив Тачера і трохи подався назад. — Прошу пробачення, — пробурмотів він.
— Я Боб Тачер, — сказав хлопець. — Сподіваюсь, я тут не зайвий. — Він оглянув трійцю: насторожену Мару, яка сиділа, пильно дивлячись на нього, огрядного збентеженого Еріксона та новоприбулого. — То ви троє вже знайомі? — раптом запитав він.
Запала тиша.
Збоку безшумно під’їхав робот-офіціант і завмер, очікуючи замовлень. Еріксон стрепенувся:
— Хвилинку, — пробурмотів він. — Що будемо? Маро?
— Віскі з содовою.
— Ти, Жане?
Жвавий стрункий чоловік усміхнувся:
— Те саме.
— Тачере?
— Джин з тоніком.
— Мені також віскі з содовою, — зробив замовлення Еріксон. Робот-офіціант від’їхав і майже одразу повернувся з напоями, які розставив на столі. Еріксон узяв свій.
— Ну, — сказав комерсант, піднімаючи склянку, — за наш спільний успіх!
Усі випили: Тачер і трійця — огрядний Еріксон, чимось стривожена неспокійна Мара і новоприбулий Жан. І знову Мара з Еріксоном обмінялись поглядами, такими швидкими, що він би ніколи цього не помітив, якби не дивився прямо на дівчину.
— То який товар ви пропонуєте, містере Еріксон? — запитав Тачер.
Еріксон поглянув спершу на нього, потім перевів погляд на валізу для зразків товарів на підлозі й гмикнув.
— Ну, як ви вже здогадались, я — комівояжер.
Тачер усміхнувся.
— Я так і знав! Комівояжера можна впізнати по його валізі. Він завжди повинен мати щось на огляд. А чим ви торгуєте, сер?
Еріксон зам’явся. Він облизав губи, його очі закліпали товстими, мов у жаби, повіками. Зрештою, він потер рота, підняв валізу і поставив її на столі перед собою.
— Ну що? — сказав він. — Може, все-таки варто показати це містерові Тачеру?
Валіза прикувала погляди всієї компанії. На вигляд вона була звичайною шкіряною валізою, з металевою ручкою та замком-защіпкою.
— Мені стає цікаво, — промовив Тачер. — Що там? Ви всі такі напружені. Діаманти? Крадені коштовності?
Жан засміявся — але якось силувано, невесело.
— Еріку, постав її назад. Ми не настільки далеко відлетіли.
— Дурниці, — пробурчав Ерік. — Ми вже далеко, Жане.
— Не треба, — прошепотіла Мара. — Еріку, зачекай.
— Зачекати? Чому? Навіщо? Ви так звикли...
— Еріку, — обірвала його Мара і кивнула на Тачера. — Ми його зовсім не знаємо, Еріку. Прошу, не роби цього!
— Він терранець, хіба ні? — запитав Ерік. — Настали часи, коли всі терранці мають бути заодно. — Він намацав защіпку на валізі. — Так, містере Тачер. Я комівояжер. Ми всі комівояжери, всі троє.
— Отже, ви все-таки знайомі.
— Так, — кивнув Еріксон, його компаньйони сиділи нерухомо, опустивши додолу очі. — Так, знайомі. Зараз я покажу вам наш товар.
Він відкрив валізу і вигріб звідти ніж для відкривання конвертів, машинку для гостріння олівців, скляне кругле прес-пап’є, коробку креслярських кнопок, степлер, кілька скріпок, пластикову попільничку і ще якийсь дріб’язок, про призначення якого Тачер навіть не мав уявлення. Він виклав усе це в рядок перед собою на столі і закрив валізу.
— Отже, ви пропонуєте канцтовари, — припустив Тачер, торкнувшись пальцем ножа. — Якісна сталь. Здається, схожа на шведську.
Еріксон кивнув і подивився Тачеру у вічі.
— Не дуже вражаючий бізнес, еге ж? Канцелярські товари. Попільнички, скріпки для паперів, — він посміхнувся.
— Ну, — знизав плечима Тачер. — Чому ні? Все це необхідно для сучасного бізнесу. Мене лише дивує, що...
— Що?
— Ну, мене дивує, де ви знайшли на Марсі достатньо клієнтів, щоб заробляти собі на життя, — він замовк, розглядаючи скляне прес-пап’є. Він підняв його і розглядав проти світла, аж поки Еріксон не забрав кулю у нього з рук і не поклав назад у валізу. — І ще одне, якщо ви троє знаєте одне одного, чому ж не сіли в салоні разом?
Вони кинули на нього швидкий насторожений погляд.
— І чому ви не розмовляли між собою, аж поки ми не покинули Деймос? — Він нахилився до Еріксона і посміхнувся. — Двоє чоловіків та жінка. У кораблі сиділи нарізно. Не розмовляли, аж поки контрольний пост не лишився позаду. Я от все думаю про слова марсіанина. Троє диверсантів. Жінка і двоє чоловіків.
Еріксон почав складати речі назад до валізи. Він посміхався, проте його обличчя було блідим мов крейда. Мара втупилась у свою склянку, ганяючи по ній останню краплю рідини. Жан нервово стискував пальці рук і часто моргав.
— Ви троє — ті, кого шукав ляйтер, — тихо промовив Тачер. — Ви — руйнівники, диверсанти. Але ж їхній детектор брехні... Чому ви не попались? Як вам це вдалося? І тепер ви, проминувши контрольний пост марсіан, у цілковитій безпеці. — Розглядаючи трійцю, він широко усміхався. — Хай ти сказишся! А я й справді думав, що ви комівояжер, Еріксоне. Ви мене провели!
Еріксон трохи заспокоївся.
— Що ж, містере Тачер, усе це заради шляхетної мети. Я впевнений, ви також не любите Марс. Як і всі терранці. І, як я бачу, ви покидаєте його разом з усіма нами.
— Так, — погодився Тачер. — Вам, напевне, є що цікаве розповісти, — він обвів трійцю підбадьорливим поглядом. — Нам ще близько години летіти. А цей маршрут, Марс — Терра, такий нудний. Дивитися ні на що, робити нічого, окрім як сидіти і напиватися в барі. — Він повільно підняв очі. — Можливо, ви розкажете якусь небилицю, щоб ми тут не позасинали?
Жан і Мара подивилися на Еріксона.
— Давай, — мовив Жан. — Зрештою, він знає, хто ми. Розкажи йому цю історію.
— Ти і сам можеш розповісти, — сказала Мара.
Раптом Жан з полегшенням зітхнув.
— Давайте викладемо всі карти на стіл, скиньмо із себе цей тягар. Я втомився боятись, переховуватися...
— А давайте! — із запалом погодився Еріксон. — Чому б ні? — Він відкинувся у кріслі і розстібнув жилетку. — Звісно, містере Тачер. Буду радий розповісти вам небилицю. І я певен, вона буде достатньо цікавою, щоб не дати вам заснути.