Вони мовчки бігли випаленою сонцем марсіанською пустелею, через гай засохлих мертвих дерев. Потім перетнули неширокий гірський кряж. І лише тут Ерік зупинився і впав мов підкошений. Інші зробили те саме, припавши до землі і важко дихаючи.
— Тихо, — пробурмотів Ерік і трохи підвівся. — Ані звуку. Тепер є небезпека напоротися на ляйтерів. Ми не можемо ризикувати.
Між трійкою людей, що залягли в мертвому гаю, і Містом пролягала суха рівна пустеля — більше милі оплавленого піску. Ані дерева, ані кущі не оживляли гладіні сухої поверхні. Лише вряди-годи здіймалися пориви вітру-суховію, здуваючи пісок у тоненькі брижі. До них долинув слабкий їдучий запах гару і пилу, який розносив вітер.
Ерік тицьнув пальцем:
— Погляньте. Місто... Ось воно.
Вони подивились у тому напрямку, все ще важко дихаючи після забігу поміж дерев. Місто було близько, ближче, ніж будь-коли на їхній пам’яті. Ніколи раніше не підбиралися вони до нього на таку відстань. Терранцям заборонялося наближатися до великих марсіанських міст, нервових центрів планети. Навіть у давні часи, коли ще не було загрози війни, марсіани тримали всіх терранців якнайдалі від своїх фортець, керуючись чи то страхом, чи то глибоким, вродженим відчуттям ворожості до блідолицих гостей, чиї комерційні авантюри здобули їм повагу та нелюбов усієї системи.
— Як воно вам? — запитав Ерік.
Місто було велетенським, набагато більшим, ніж вони собі уявляли з малюнків та макетів, які так ретельно вивчали у Нью-Йорку в Міністерстві війни. Величезне і непорушне, воно здіймалось у небо чорними вежами, неймовірними колонами з давнього металу, що століттями протистояли вітру та сонцю.
Місто оточував мур з гігантських червоних кам’яних блоків, споруджений рабами за часів ранніх марсіанських династій під батогом перших великих королів Марса.
Прадавнє, випалене сонцем Місто, що височіло посеред пустельної рівнини за гаями з мертвих дерев, Місто, яке терранці рідко бачили... проте вивчали по мапах та схемах у кожному кабінеті Міністерства війни на Террі. У Місті зі стародавніми кам’яними спорудами та архаїчними вежами була зосереджена вся правляча верхівка Марса, Рада старших ляйтерів, людей у чорних мундирах, що залізною рукою урядували на планеті.
Рада старших ляйтерів складалася з дванадцятьох відданих своїй справі фанатиків, чорних жерців, проте жерців з вогняними жезлами, детекторами брехні, реактивними кораблями, міжпланетними гарматами та багато чим іншим, про що терранський Сенат міг лише здогадуватись. Старшим ляйтерам підпорядковувалися обласні ляйтери... Ерік і двоє його супутників ледь стримували нервове тремтіння.
— Треба бути обережними, — знову заговорив Ерік. — Скоро ми опинимося серед них, і якщо вони здогадаються, хто ми або навіщо прийшли...
Він відкрив валізу, яку ніс весь цей час, і на мить зазирнув усередину. Потім знову закрив і міцно стиснув ручку.
— Ходімо, — сказав він, повільно підводячись. — Ви, двоє, йтимете попереду мене. Хочу переконатись, що ви виглядаєте гак, як належить.
Мара і Жан пішли поряд. Ерік критично їх розглядав, поки вони повільно спускалися схилом на рівнину, в напрямку величних чорних шпилів Міста.
— Жане, — звернувся Ерік. — Візьми її за руку! Не забувай, ти збираєшся на ній одружитися, вона твоя наречена. А марсіанські селяни дуже люблять своїх наречених.
На Жанові були короткі штани і піджак марсіанського фермера, він був підперезаний вузлуватою мотузкою, а голову прикривав капелюх, щоб не напекло сонцем. Шкіра була смаглява, затемнена спеціальною фарбою майже до бронзової.
— З тобою все гаразд, — сказав йому Ерік і перевів погляд на Мару.
Темне волосся дівчини було зібране у хвіст і пропущене крізь кільце з кістки юка. Обличчя було також смагляве, ритуально розфарбоване: щоки перетинали зелені та помаранчеві смуги, у вухах висіли сережки. На її ногах були мініатюрні черевички зі шкіри перруха із зав’язками навколо щиколоток, довгі напівпрозорі марсіанські штани прикрашав яскравий пояс, що оповивав стан. Між її невеликими грудьми погойдувався ланцюжок з кам’яних намистин — амулет на щастя у майбутньому шлюбі.
— Чудово, — задоволено промовив Ерік. На ньому самому була сіра сутана марсіанського священика, брудна мантія, яку належало носити впродовж усього життя, священиків і ховали у цьому лахмітті. — Гадаю, повз охорону ми пройдемо. На дорозі має бути людно.
Вони пішли далі, і сухий пісок скрипів під їхніми ногами. На обрії можна було розгледіти й інші рухомі цятки — до Міста стікалися фермери, селяни та купці зі своїм різноманітним крамом та продуктами на продаж.
— Дивіться, візок! — вигукнула Мара.
Вони наближалися до вузької дороги, двох колій у піску, якими марсіанська гуфа тягла візок, її великі боки були мокрі від поту, а язик висолоплений. Візок був навантажений тюками тканини, грубої сільської тканини ручної роботи. Гуфою правував згорблений фермер.
— Онде ще, — вказала Мара, посміхаючись.
За візком, осідлавши невеличких тварин, їхала група купців. На марсіанах були довгі мантії, а на обличчях маски, які захищали від піску. Кожна тварина була нав’ючена тюком, ретельно закріпленим мотузкою. За купцями нескінченною вервечкою повільно тяглися селяни та фермери, деякі їхали на возиках чи верхи на тваринах, проте переважно йшли пішки.
Мара, Жан і Ерік, прилаштувавшись за купцями, влилися у натовп людей. Ніхто їх не помітив, ніхто не звернув на них уваги і не озвався до них. Всі брели, як і раніше. Жан з Марою мовчки йшли трохи позаду Еріка, який крокував з гідністю, притаманною його сану.
Одного разу він зупинився і вказав на небо.
— Дивіться, — пробурмотів він, послуговуючись діалектом мешканців марсіанських пагорбів. — Бачите?
У небі повільно кружляли дві цятки. Це марсіанські патрульні кораблі вишукували все підозріле. Ось-ось мала розпочатися війна з Террою. Будь-якого дня, будь-якої миті.
— Ми дуже вчасно, — сказав Ерік. — Завтра буде вже запізно. До того часу останній корабель покине Марс.
— Сподіваюся, нам ніщо не завадить, — мовила Мара. — Я хочу повернутися додому, коли все скінчиться.
Минуло півгодини. Вони все ближче підходили до Міста, і мур поволі виростав, усе вище і вище, аж поки, здавалось, не досяг самого неба. Це був безконечний мур, мур з вічного каменю, що століттями протистояв вітру та сонцю. Біля брами стояла група марсіанських солдатів, охороняючи єдиний прорубаний у кам’яній товщі прохід до Міста. Вони обшукували кожного, хто хотів потрапити всередину, обмацували одяг, оглядали товар.
Ерік напружився. Колона просувалась настільки повільно, що, здавалося, стояла на місці.
— Скоро наша черга, — пробурмотів він. — Приготуйтеся.
— Сподіваюсь, поблизу немає ляйтерів, — сказав Жан. — Бо солдати — не проблема.
Мара розглядала мур і вежі, що виднілися за ним. Земля під їхніми ногами тремтіла і вібрувала. Іноді вона помічала язики полум’я, що виривалися з веж, з великих підземних заводів і кузень Міста. У густому задушливому повітрі кружляли клапті сажі. Мара, закашлявшись, прикрила долонею рот.
— Ось і вони, — тихо промовив Ерік.
Купців попереду вже обшукали і дозволили пройти до Міста. Вони та їхні мовчазні тварини саме зникли у темній брамі, як командир групи солдатів нетерпляче махнув Еріку, щоб вони підходили.
— Ворушися! — крикнув він. — Давай швидше, діду.
Ерік, склавши під грудьми руки, повільно підійшов, дивлячись собі під ноги.
— Хто ти і в якій тут справі? — владно запитав солдат, вперши руки в боки, його пістолет теліпався на поясі.
Більша частина солдатів ліниво стояла, спершись на стіну, деякі сиділи навпочіпки в тіні. Один із них навіть заснув, поклавши поруч зброю, не зважаючи на мух, які повзали по його обличчю.
— У якій справі? — перепитав Ерік. — Я сільський священик.
— Чому ти хочеш зайти у Місто?
— Я мушу відвести цих двох людей до судді, щоб схвалити їхній шлюб, — він показав на Мару і Жана, які стояли трохи позаду. — Так вимагає закон ляйтерів.
Солдат засміявся і обійшов довкола Еріка.
— Що у тебе в тій сумці?