— Білизна. Ми залишимось на ніч.
— З якого ви села?
— З Краноса.
— З Краноса? — солдат подивився на товариша. — Чув колись про Кранос?
— Смердючий свинарник. Я якось проминав його, коли їхав на полювання.
Командир солдатів кивнув Жану і Марі. Тримаючись за руки, вони підійшли до нього і стали поряд. Один із солдатів поклав руку на голе плече Мари і розвернув її.
— Милу жіночку ти собі вибрав, — сказав він. — Гарна, струнка, — він підморгнув дівчині і хтиво засміявся.
Жан кинув на нього сповнений обурення погляд. Солдати зареготали.
— Гаразд, — кивнув командир Еріку. — Можете проходити.
Ерік дістав з-під мантії невеличкий гаманець і вручив солдатові монету. Потім трійця, пройшовши крізь темний тунель кам’яного муру, потрапила у Місто.
Нарешті вони дісталися мети!
— А тепер, — прошепотів Ерік, — діємо швидко.
Місто навколо них ревло і гуркотіло, і від цього звуку тисяч машин та двигунів дрижала земля під їхніми ногами. Ерік відвів Мару і Жана у закуток між рядами цегляних складів. Повсюди вирував людський тлум. Туди-сюди снували й галасували купці, наркодилери, солдати та повії. Ерік нагнувся і відкрив свою валізу. Звідти він швидко видобув три маленькі котушки з блискучого металу — хитромудре плетиво дротів і пластин, скручених у невеличкий конус. Одну котушку отримав Жан, одну Мара. Остання дісталась Еріку, який, взявши її, одразу ж закрив валізу.
— Не забудьте, котушки треба закопати таким чином, щоб умовна сполучна лінія проходила через центр Міста. Ми мусимо відділити головний сектор, з найбільшою концентрацією будівель. Пам’ятайте про карти! Будьте пильними на вулицях. Ні з ким не розмовляйте, крім випадків крайньої необхідності. Кожен з вас має досить марсіанських грошей, щоб відкупитися від будь-яких проблем. Особливо остерігайтеся кишенькових злодіїв і, заради бога, не заблудіться.
Ерік замовк. Уздовж муру повільним кроком, заклавши руки за спину, проходжувалося двоє одягнених у чорне ляйтерів.
Вони помітили трійцю, що стояла в кутку між складами, і зупинилися.
— Ідіть, — пробубонів Ерік. — Зустрінемося ввечері. — Він похмуро посміхнувся. — Або взагалі не зустрінемося.
Вони швидко, не озираючись, розійшлись у різні боки. Ляйтери лише подивились їм услід.
— А та маленька наречена досить симпатична, — сказав один із них. — У людей з пагорбів ще з давніх часів збереглася якась шляхетність.
— Так, молодому селянинові пощастило, — погодився інший, і вони пішли собі далі.
Усе ще ледь посміхаючись, Ерік провів їх поглядом і влився у людський вир, що клекотав на вулицях Міста.
Увечері вони зустрілися за брамою. Сонце вже котилося до обрію, і повітря розрідилось та охололо. Подуви вітру, мов стилетом, пронизували їхній одяг.
Мара притиснулася до Жана, вона тремтіла і розтирала голі руки.
— Ну? — запитав Ерік. — Усе зробили?
Навколо них роїлися селяни та купці, які покидали Місто, щоб повернутися до своїх ферм і сіл; перед ними лежав довгий шлях через рівнину до далеких пагорбів. Жоден з них не звернув уваги на тремтячу дівчину, юнака та літнього священика, що стояли під муром.
— Моя на місці, — сказав Жан. — У найдальшому кінці Міста, закопана біля криниці.
— Моя в промисловому районі, — прошепотіла Мара, клацаючи зубами від холоду. — Жане, дай мені щось накинути! Я геть замерзаю.
— Добре, — мовив Ерік. — Отже, три котушки мають розділити центр на три рівні частини, якщо наші макети були точними, — він поглянув на небо, що вже починало темніти. Загоралися перші зірки. Дві цятки кораблів вечірнього патруля повільно летіли вдалечінь. — Поспішімо. Час не чекає.
Вони приєднались до натовпу марсіан, які покидали Місто, що поступово розчинялось у похмурих сутінках ночі. Нарешті його чорні шпилі й геть зникли у темряві.
Трійця неквапом ішла разом із селянами, аж поки на горизонті не зринув порослий мертвими деревами пологий кряж. Тоді вони зійшли з дороги і повернули до дерев.
— Час! — сказав Ерік, він наддав ходи і нетерпляче озирнувся на Жана і Мару. — Покваптеся!
Вони швидко йшли у сутінках і, перечіпаючись через каміння й сухе гілля, потроху вибираючись на кряж. На верхівці Ерік зупинився, впер руки в боки і озирнувся назад.
— Дивіться, — пробурмотів він. — Місто. Таким ми бачимо його востаннє.
— Можна я сяду? — запитала Мара. — У мене болять ноги.
Жан смикнув Еріка за рукав.
— Не зволікай, Еріку! У нас обмаль часу, — він нервово засміявся. — Якщо все вдасться, ми зможемо вічно його роздивлятися.
— Але таким воно більше не буде, — відказав Ерік.
Він присів, відкрив валізу, витяг звідти кілька трубок та дротин і став монтувати їх просто на землі, на верхівці кряжу. Під його досвідченими руками потроху почала виростати невеличка піраміда з пластику і дроту.
Задоволено крякнувши, він нарешті підвівся.
— Усе.
— Вона націлена точно на Місто? — стурбовано запитала Мара, дивлячись униз на піраміду.
Ерік кивнув.
— Так. Розміщена згідно... — він раптом замовк і напружився. — Назад! Швидко!
Жан кинувся бігти вниз по схилу, подалі від Міста, тягнучи Мару за собою. Ерік мчав слідом, усе ще оглядаючись на далекі шпилі, майже непомітні на тлі нічного неба.
— На землю!
Жан розпластався, Мара притиснулась до нього тремтячим тілом. Ерік упав поруч на пісок і мертве гілля, раз по раз підводячи голову.
— Я хочу це бачити, — пробурмотів він. — Це ж просто дивовижно. Я хочу бачити...
Небо осяяв сліпучий спалах фіолетового світла. Ерік прикрив очі руками. Світловий купол побілів, розрісся, розширився. Раптом пролунав гуркіт, його накрило несамовитим подувом гарячого вітру і кинуло обличчям у пісок. Хвиля пекучого повітря облизувала їх, спопеляючи галузки довкола.
Мара з Жаном заплющили очі і міцно притиснулись одне до одного.
— Господи, — пробурмотів Ерік.
Нарешті буревій ущух. Вони повільно розплющили очі.
Небо все ще догорало, над місцем вибуху клубилась іскриста хмара, проте її потроху розганяв нічний вітер. Ерік, похитуючись, підвівся і допоміг підвестися Жану та Марі. Трійця стояла і мовчки споглядала темну пустелю, чорну рівнину. Ніхто не наважувався порушити тиші.
Міста не було.
Ерік відвернувся.
— З цією частиною справи закінчено, — мовив він. — Тепер — наступна. Допоможи мені, Жане. За хвилину тут будуть тисячі патрульних кораблів.
— Одного я вже бачу, — сказала Мара, вказуючи на цятку в небі, що, блимаючи, швидко до них наближалася. — Вони вже летять, Еріку. — Її голос скував холодний страх.
— Знаю.
Ерік з Жаном схилилися над пірамідкою з пластику і дротів та почали її розбирати.
Піраміда оплавилась, склеїлася, немов розтоплене скло. Тремтячими пальцями Ерік розламував її на частини. З решток піраміди він щось витяг і підняв, силкуючись роздивитись у темряві. Жан і Мара підійшли ближче, щоб також розгледіти, обоє уважно вдивлялися, затамувавши подих.
— Ось воно, — промовив Ерік. — Ось!
У руці він тримав кулю, невеличку напівпрозору скляну кулю, всередині якої щось похитувалося, щось крихітне і тендітне — шпилі, такі мініатюрні, що їх ледь можна було розгледіти, перепліталися під куполом у суцільну павутину. Ціла павутина зі шпилів. Місто.
Ерік поклав кулю у валізу і клацнув защіпкою.
— Забираймося звідси, — сказав він, і вони побігли поміж дерев назад, туди, звідки прийшли. — Переодягнемось уже в машині, — кинув він на бігу. — Гадаю, краще залишатися в цьому одязі, поки не доберемось до машини. Все ще є небезпека когось зустріти.
— Як же мені хочеться скоріше вдягнутись у своє, — мовив Жан. — Я дурнувато себе почуваю у цих коротких штанях.
— Що вже про мене казати? — важко дихаючи, запитала Мара. — Я так замерзла, наче на мені взагалі нічого нема.
— Усі марсіанські наречені так одягаються, — сказав Ерік, міцно стискаючи в руках валізу. — Як на мене, то дуже миле вбраннячко.
— Дякую, — мовила Мара. — Та ваші слова мене не зігріють.